12-го одержую з Київа одночасно дві новини: одна, що на моє імя переведено сто тисяч гривень, а друга — наказ негайно прибути до Київа. Нашвидку все упорядковую, передаю уповноваження та гроші мойому заступникові, а сам увечері з одним старшиною вибіраюсь до Київа. Ніч. Вдень зпочатку їдемо без затримок, але ось так коло 3-оі години наш потяг зупиняють, відводять на бічну колію. Інформуємося. Повстання. Поїзд не може рушити далі…
Мій старшина для доручень, якому я дав наказ докладно розвідати справу наглого спинення руху потягів, вернувся з низкою новин. Важнішою поміж ними була — універсал до Народу Українського, — за підписом Головного Отамана Повстанчих військ С. Петлюри. В цьому документі [5] виступ умотивовується так: 'По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за доконання ним злочинства проти Самостійности Української Республіки, за знищення її вольностей й т. п…'
Признаюсь, — це було для мене повною несподіванкою. Я рішаю, що за всяку ціну треба отримати обіцяну мені авдієнцію у п. гетьмана й тільки після того вже заняти властиву позицію.
Як командант військової частини, що була лише в первісній стадії формування, я ще міг мати вплив на події. Через те я намітив собі завдання — зробити спробу прорватись у Київ і таким чином виконати припис. Тим більше, що тут була зачеплена й моя особиста амбіція, бо, згідно з принятими в Козацтві правилами, за мене ручилися два члени Козацької Ради. Тимчасом, на нашій станції йшло нагромаджування потягів. Прийшов й поспішний потяг з півдня, — з Севастополя, до якого був причеплений міністерський сальон- вагон. Я вдруге посилаю свого старшину, щоб здобув інформації. На підставі цих доповнюючих інформацій довідуюсь, що в сальон-вагоні, який також затримано, вертає до Київа з Ялти Голова Ради Міністрів Лизогуб, який, в свою чергу, як тільки довідався про мою присутність на стації, висловив побажання мене бачити. Начіплюю зброю і поспішаю до його вагону. Міністр назовні заховує повний спокій: ні тіни переляку — ні в поставі, ні в голосі — ні в рухах. 'Скажіть, генерале, в чому справа?'. Коротко рапортую: 'Розповсюджена звістка, що гетьман видав акт про сфедерування України з Москвою. Національний Союз уповноважив Директорію, в скаді В. Винниченка — голови, проф. Ф. Швеця, адвоката О. Андрієвського, залізничника А. Макаренка та С. Петлюри, останнього в ролі Головного Отамана, підняти збройне повстання проти гетьманського уряду'. На свій короткий звіт чую репліку — мов би про себе — 'Коли-б я був у Київі, цього не сталося-б!' Не знаючи всіх таємниць в змаганнях, які особливо в останній півмісяць точилися навколо булави, — я промовчав. Голова Ради Міністрів запитув мене: 'Ваша думка? Як розвинуться події?'
Відповідаю: 'Тимчасом карта урядова буде бита. В цьому для мене немає сумніву', — і я поілився своїми вражіннями з місць.
Які пригоди чекали дальше Голову Ради Міністрів і чи пощастило йому пробратися до Київа та взяти участь в змаганнях за владу, — не знаю. Що-ж до мене, то я досягнув своєї мети. При першій же можливости я направився до гетьманського палацу, — бувший дім київського генерал-губернатора. Це вже не було так легко, як раніш, бо Київ оголошено на воєннім стані, а той район, де був гетьманський будинок, був щільно зачинений для руху. Всі магістралі до нього були перетяті козлами й колючим дротом, за якими було видно мішані українсько-німецькі вартові бекети. Через низку бекетів, вартових, старшин для доручень я досягаю своєї мети: — я у гетьманському палаці, у вітальні, де зауважую передовсім зменшений пульс життя. Мене довго не затримують і проводять до кабінету гетьмана. Як і уперше моє побачення, він привітно просить мене заняти крісло. Жадних змін в ньому не помічаю, навіть назовні. Та сама чорна черкеска, з хрестом св. Юрія й кинжалом при боці. Сижу й уважно вслухуюсь в гаряче й довге оповідання Гетьмана про події останніх тижнів: про угоду 19 жовтня, відкриття стосунків Винниченка з совітами, перспективи, на думку Гетьмана, від цих 'порозумінь' для української державности і т. п.
Наприкінці Гетьман поцікавився моєю думкою що до того, як розвиватимуться події. Я не вважав можливим заховувати свої побоювання. Карта бита. Немає сумніву, що большевики й 'малороси' скористають з цієї нової завірюхи, а у нас елементу зреволюціонізованого і здеморалізованого — хоч греблю гати… Хазяї-хлібороби— пасивна маса. Їй бракує динамічности. Козацтво в гру не увійде, бо не зможе. Власники й 'Протофіс' — ахілева пята гетьманського діла, — прекрасна тема для демагогії. Закінчив я свою аналізу думкою, що змагання уряду приведуть лише до зайвого пролиття крови та проханням відпустити кошових до дальшої служби, хоч у повстанчому, але українському війську, мотивуючи це тим, що нас, старших людей- вояків, які безкомпромісово вірні укрїнській ідеї, зовсім обмаль.
Гетьман одповів мені, що робить заходи направити справу й що коли його спроби не приведуть до добрих наслідків, про це мене повідомить. 'Почекайте ще два-три дні!' — були останні слова Гетьмана, які я запамятав назавжди.
Потім мене запрошено на сніданок, де я був представлений усій родині Гетьмана. Велика їдальня була повна гостей, поміж ними й вищі старшини-Німці; в підлеглих їм частинах, як то відомо, владу помалу перебирали вже також салдацькі комітети. Але у цієї нації все набірає якоїсь іншої, своєрідної форми, що робило й цю страшну пошесть переможених армій менше шкідливою, бодай що до заховання старшинських кадрів армії. Я не помітив, щоб старшини Німці, поміж якими були люде 'блакитної крови', були надто стурбовані, хоч їм не гірше, ніж нам, були відомі короткі розправи салдацьких комітетів зі старшинським корпусом бувшої російськоі арміі. Розвиткові панічних настроїв перешкаджала віра в національний розум, в німецьку систематичність.
Розділ XV
Аналіза і підсумки
Нема сумніву, що обидві сторони, себто Українці-гетьманці й Українці-соціялістичні групи розуміли, що, в наслідок радикальних змін у світовій рівновазі, як прямий вислід програного Німцями генерального бою у світовій війні, з одного боку, а другого — скріплення комуністами своїх позицій на південному Сході, — українська справа стає раптово ще під більшу небезпеку, ніж то було на весну того-ж року. Ми вже вище згадували, що самий прихід консерваторів до влади, — в лавах яких були самостійники з давніх часів, — був звязаний з надією їх, що, з більшою організованістю нашої держави, як під оглядом економічним, так особливо і мілітарним, пощастить здобути у Німців, на той час фактичних володарів країни, більші політичні позиції.
Але історія слідуючих днів показала, що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні гріхи: заздрість, персональну амбітність, стремління — тактичний момент, за браком віри у власні сили, обертати в орієнтаційний, зловживання друковним словом, — гріх може найбільший при низькій політичній освічености має, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначне навмисному розбиттю сил і т. д., а, головне, — невиправиме фантазування й будування справ на підставі знаменитого прислівя: 'якось то буде', що мені особисто доводилось чути у хвилі крізи від найвідповідальніших наших політиків.
Таке відношення до справи й було тою вдячною передумовою для виникнення в пізніший час — зрозумілої після сказаного — туги молодих патріотів за 'варягом' або 'сильною рукою', як висліди переконання, що нам не одужати од тих наших гріхів, бо проблема ця сполучена з перевиховою нашої інтелігентської верстви, яка, в більшости, виховувалась на російській літературі з її, здебільшого, анемічними героями. Через те, на мою особисту думку, доля нашх начинань не стільки в людях, як утих державницьких методах, в рамці яких держава скерує творчість індивідуальностей, а навіть рядового елементу.
3 жалем мусимо ствердити, що процес удержавлення наших 'малоросів', під якими я розумію наших краянів, прихильників російської культури або перебуваючих під гіпнозом ролі кольоса-держави, йшов надто поволі. Стара 'закваска', страти матеріяльні та инші — грають в їх політичний нерухливости неабияку ролю, Як раніш нашому лівому крилу, так пізніш правому, не все було ясно, бо коли й можна було говорити в 1918 році про поновлення інтеграційного процесу на базі славянської солідарности, заховання христіянської моралі, утримання певних основ західньо-європейської культури, — то лише навколо могутньої Київської
