На самій ст. Волочиська чекала на нас почесна варта. Рапорти командантів, привітні промови… На нас дивилися з повагою й зацікавленням. Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано, як земляків, — українців з Великої України.
Ми почували, що наші боєві відзнаки, моя рука на перевязці та козацьке вбрання — всім імпонують. У мене відразу зявилося бажання війти в тісніший звязок з тими, з ким доведеться незабаром стати до боротьби, за наші кордони. Поздоровив старшин і стрільців та кинув кілька привітних слів. У відповідь чулося: 'Слава!… Слава!'…
Через кілька хвилин поспішаємо до вагонів, бо делегація хотіла нас скорше представити Державному Секретаріятові в Тернополі.
Легкі, неопалювані вагони на лінії Підволочиська — Терноніль далися мені в знаки. Я почував, що мандрівка й безсонні ночі останніх двох тижнів не пройдуть для нас даремно. Проте я намагався не показувати свого нездоровля й підтримував розмову з делегатами, що були все ще під вражінням подій на Україні.
Кілька годин їзди й ми вже в Тернополі. Автом переїхали це вславлене битвами підчас світової війни місто й направилися до готелю.
Я перенісся думками взад, до червня 1917. року, коли я вперше перебував у Тернополі, очікуючи призначення командувати українською частною (я мав особистий наказ Брусилова головнокомандуючому Південно-Західним фронтом дати мені українську частину). То був час наступу, що всім знаний, як 'наступ Керенського'. Шлях Волочиська — Тернопіль день і ніч забитий підкріпленнями, що приходили зза Збруча. Це були здебілыпого українські сотні, що зразковим ладом і твердим кроком з невеличкими жовто-блакитними прапорами йшли на фронт, як їм було обіцяно, до 'своїх' частин. Різким контрастом до них були 'роти' москалів, — малі частинки з величезними червоними прапорами, на яких написано: 'Война до победного конца!' Цей контраст кидався тоді всім. Українські вояки переживали славну добу. Всеж скрізь було чути: 'Дай Боже, щоби це не був соломяний вогонь'…
І9І8. і 1919. роки показали, що мало викликати 'революційний дух', — треба ще й знати, як його опанувати та звернути розбуджену енергію в творчий бік… У 1922. році на еміграції, один з тих, хто особливо вславився викликанням мас на арену революційних подій, С. В. Петлюра писав (у 1922. р., — отже по катастрофі!): 'Для мене вже спочатку нашого руху ясним було, що наші національно-державні змагання повинні перейти довгі по терміну й тяжкі своїми спробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються. Всі зїзди українські, в тому числі і військові, були для мене показчиком не сили (реалної і зорганізованоії) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій, які ще треба було міліоновим масам в собі усвідомити і які повинно було шляхом послідовної боротьби перетрансформувати у певні волеві рухи української нації, у певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці зїзди можно використати для організації національної сили, але швидко переконався, що вони тільки 'празникова одіж' і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінности. Таких елементів було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люде, що вірили в силу революції, у чудотворність її. Вони партійні гасла, ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. Відшукати тоді середню лінію, 'рівнодіючу', було дуже невдячним завданням, тяжко, бо'… (З листа до ген. У.). Отже мені здається, що в цих останніх словах і захована 'Ахілеса пята': не завжди компроміс є виходом з положення, — часто буває так, що він, навпаки, дає можливість міязмам гангрени продовжувати свій переможний рух далі; компроміс є тоді корисним, якщо час у дальнішому працюе на користь творчих елементів. Так не було.
У полудні, у залоговій 'менажі', ми познайомилися зі заступником військового секретаря, майором Бубелою. Військовий секретар, полковник Вітовський, був у відїзді. Бубела, ще зовсім молода людина, не дивлячись на високу посаду, тримав себе дисципліновано й без жадних фальшивих нот.
Я звернув увагу також на те, що в Тернополі, місці осідку Військового Секретаріяту з усіма його тиловими установами, не було ні одного старшини вищої ранги. Як ми довідалися пізніше, це було ознакою всієї молодої Галицької Армії, — майорів і підполковників можна було порахувати на пальцях.
У той самий день ми відвідали Раду Державних Секретарів з др. К. Левицьким на чолі. При цьому був і голова Національної Ради, фактичний президент 3.У.Н.Р., др. Е. Петрушевич. Саме перед нашими відвідинами відбувалася нарада щодо директив др. В. Панейкові, який мав відїхати до Парижу для оборони перед Найвищою Радою наших інтересів. Ось тому також і нам поставлено низку запитів у справі подій на Наддніпрянщині. Секретарів цікавили більш усього наші прогнози. Самі вони далеко не були оптимістами; у запитах відчувалася нотка занепокоєння, бо події на Великій Україні цілком перевернули всі їх пляни. Назагал зібрані робили додатне вражіння. Помітно було більшу увагу до маштабу часу, просторів, і до наших ресурсів боротьби, більшу увагу до нашого міжнароднього положення та, взагалі, не було того примітивного: 'всім, всім і закордон'… Щож до фронту, то ми не одержали нічого вичерпуючого. Це мені вже не подобалося. Казали, що якийсь легендарний майор Ерле в 'Начальній' усе нам зясує.
По наших відвідинах отримали ми наказ Державного Секретаріяту про призначення мене начальним вождем, а полк. Мишківського начальником штабу Української Галицької Армії.
Підчас моєї дальшої служби я ніколи не зловживав титулом начального вождя. Я завжди підписувався, як командуючий Армією, тобто клав вагу на технічне кирування військовим ділом, бо вважав, що в тих умовах духовий провід має належати більше Військовому Секретареві, як синові своєї землі. Треба було бути обєктивним: 'Збруч' відогравав тоді свою ролю. Правда, кращі люде з обох боків вже тоді стреміли до знищення 'Збруча', але всеж це питання було реальним і викликало численні перешкоди.
Тогож дня ми поїхали двома автами до місця постою 'Начальної' у Бережанах.
Як Тернопіль був часовим політичним осередком Галичини, так у Бережанах після залишення Львова (22. листопаду) отаборилася Начальна Команда У.Г.А. Оперативна частина займала досить просторий будинок б. австрійського суду.
Військові установи, які ми знайшли в Бережанах, мали ще тимчасовий характер. Лише оперативна частина, заходами молодого енергійного майора Ерле, була більш-менш зорганізованою в маштабі, що відповідав потребам кирування порівнююче невеличким відділом військ. Найслабшим місцем був звязок, і то зогляду на брак технічних засобів. Майор Ерле дуже зрадів, колі довідався від полк. Мишківського, що він привіз деякі речі для звязкової служби.
Згідно зі звітом майора Ерле, що виконував, у той час обовязки начальника штабу й першого квартирмейстра, ситуація на театрі військових подій (простір Сокаль — Бібрка — Перемишль) представлялася так: у Львові й Перемишлі були поляки, наші більші відділи знаходилися з ними в сталому стику; уся площа була сферою ділання невеличких формацій і партизанських відділів полк. Долуда; залізниці Львів — Перемишль, а інколи також Рава — Львів, були в руках поляків. Майор Ерле очікував появи нових ворожих сил, — особливо на напрямках: Володимир Вол. — Сокаль. Люблін — Рава, Персмишль — Стрий. Цей останній напрямок вважався найбільш небезпечним. Там був відділ досвідченого генерала Кравса.
Наші сили, за винятком славної ще з часів світової війни бригади У.С.С., яку треба було вважати вповні сконсолідованою військовою одиницею з бойовими традиціями (дві-три тисячі стрільців), були ще в стані формування. Вони повстали з австрійських частин, в яких переважав український елсмент, і по своїй бойовій структурі та кількости в середині листопаду мали ще несталий характер. Також були ріжні окремі сотні (Шепаровича), куріні, полки й бригада Кравса.
У всіх частинах залишилося чимало німецьких старшин. Користь з них була очевидною. Більшість з них брала активну участь в організації старшинського корпусу, й особливо штабових установ. Така роля старшин-німців не могла не відбитися на системі управління, а навіть і на службовій мові. Всі оперативні накази видавалися в двох мовах, а всі телефонні розмови ведено звичайно в німецькій мові.
Я й полк. Мишківський опинилися в умовах, до яких ми не були призвичаєні. Крім того, що ми не розуміли чужих термінів, ми зіткнулися з іншим розумінням річей у питаннях оперативного характеру та військово-організаційного порядку. Ми рішили не робити відразу великих змін і стреміти на практиці поволі вщеплювати командному складові нашу військову доктрину.
Загальний боєвий склад армії не підносився вище 15 тисяч з щось 40 гарматами[6]. Харчевий склад треба було рахувати подвійно. Озброєння було дуже ріжноманітне. В артилєрії иайбільшим калібром були дуже цінна для тодішніх наших операцій 15. сент. гармата. Технічних засобів не було зовсім. Всі фронтові частини жили, так мовити, 'самопасом', при чому місцеві інтереси у
