Не можемо не погодитися з генерал-квартирмайстром Головної Команди Армії У.Н.Р., який пише: 'Лише найбільше свідома меншість захоплена національною ідеєю. Решта-ж хоче співпраці з Великоросією. Звичайно не підлеглости, а федерації з нею на умовинах рівного з рівним… 3 цим треба рахуватися; хоч якби це не було боляче для ідейних кировників національного відродження. У цю точку і направляють свої зусилля як большевики так і реакційні елементи'. Пізніше стало відомо, що також і поляки в своїй пропаганді скористалися цим слабим місцем душі наддніпрянського козака.
Зовсім інший настрій панував у Галичині. Тому треба було вжити заходів, щоби гангрена не перенеслася й на здорову душу галицького стрільця. Начальна Команда без проволікань рішила перекинути Дніпровську Бригаду назад за Збруч. Не всі частини цеї Бригади були в цілком безнадійному стані, два-три куріні ще можно було терпіти, а щодо гарматчиків, то вони добре тримали себе у боях під Львовом ще довший час пізніще.
Обезброєння бригади не пройшло без крови, і то значної. Коло 140 людей поранено й забито. Чимало побито також і коней. Козаки не вірили попередженням старшин-галичан, що відмова зложити зброю потягне за собою відкриття кулеметного вогню… Хоч як коротко тривав огонь кулеметів, всеж він зробив великі спустошення. У лавах дніпровців почалася паніка й вони дали згоду підлягати всім наказам Начальної Команди.
Для Начальної Команди було вповні зрозумілим, що 'Довудство' старатиметься використати те положення, яке витворилось під кінець грудня 1918. р. Польська команда дає приказ ген. Ромерові, командантові 'групи Буг' (головні сили групи: бригада полк. Кулінского й група підполк. Заржіцкого) прилучитися до військ львівської округи, щоб спільно заатакувати наші групи на Південний Захід від Львова й їх остаточно розбити. Цей успіх мав послужити місцевій команді вихідною базою дальших операцій для 'пацифікації зревольтованого українського населення'. Околиця Рави Руської мала бути пляцдармом для концентрації війська, що розпочинало свою чинність в напрямку на Жовкву. Треба передівсім відмітити характерну рису цеї операції, що випливала з самої постави ген. Ромера, як активного кавалериста, отже була, такби мовити, наглим кавалерійським наскоком.
6. 1. 'Група Буг' починає промощувати собі шлях до Жовкви боями під Домбровкою, Камінкою та Голим Равським. 8. I. 'Група' займає Жовкву а ноччю з 10. на 11. відкинувши наші північні групи на Схід від Жовкви й Камінки, вмашеровує зі співом та музикою до Львова. На другиій день відбулося у Львові велике привітання відділів ген. Ромера, чим заохочувано вояків до дальшої боротьби.
Наші війська на Півночі не спізнились встановити знову облогу, але поява пятитисячного, добре озброєного відділу, обтяжувала вже й без цього наше скомпліковане положення, та вказувала, що ворог буде змагати до повного використання свойого успіху. Як прорив так й послідуюча операція а також наша протиакція, змагаюча до здобуття собі на довший часоперативної ініціятиви на всьому фронті, були дуже цікаві й заслуговують вповні на те, щоб їх всесторонньо описати. Однак тут йде нам лише о саму характеристику операций та остаточних висновків.
На фоні двох підрядних акцій полк. Кулинського (на напрямкові Козельники-Сокільники) та полк. Сікорського (на напрямкові Мшана-Барталів-Ставчани) група ген. Зєлінского, як найсильнійша, одержала приказ заатукувати 12. I. наші війська скупчені в околиці Любень Великий й Л. Малий, — а далі оперувати після витвореного положення, змагаючи до цілковитої дезорганізації наших частин. Для успішного переведення цього пляну 'Довудство' перекинуло в цей район біля 10.000 піхоти, 80 кулеметів, 34 гармати та 400 їздців, — отже аж надто переважаюча сила ворога, коли додати, що вцьому складі було біля 1000 старшин.
На цю акцію Начальна Команда відповідає активізмом своїх західніх груп, що було мислиме лише тоді, колиб наші фронтові частини спромоглися хоч деякий час параліжувати гін ворога спрямований на Південь з Городка. Завдяки героїчній боротьбі наших фронтових частин, що з великою самопожертвою та витревалістю звели нерівний місцевий двобій з ворогом, наші групи в районі Рудки-Самбір зліквідувавши наступи бічних польських відділів, перейшли до рішучої боротьби (в міру плянів Начальної Команди) на флянки а навіть на тили ген. Зелінского, чим змусили його ніч на 13. I. ужити для виведення своїх військ з бою.
Успіх нашої проти-акції слід уважати блискучим, коли взяти під увагу сили ворога, а тому не треба бути скромним, щоб окремо не описати цеї боротьби, яка відігралася в початках січня й була завершенням нашої акції розпочатої в другій половині грудня 1918. р.
При оцінці наших операцій у другій половині грудня навряд чи можна буде закинути Начальній Команді щось більше, ніж те, що нашій оперативній комбінації не була забезпечена належна стійкість, або, так би мовити, тривалість чинів на головному напрямку. Але, з другого боку, треба зважити, що, при тій обстановці, несподіванка, — цей найголовніший чинник кожного успіху, — мала бути в наших комбінаціях основним моментом. Власне в цьому відношенні повинні ми бути вповні задоволені. Той же польський автор визнає, що 'також у другій половині грудня для Львова несподівано прийшла поновна критична хвиля'.
Отже ми викликали були кризу в таборі противника. Тим самим відкрили ми для нашої ударної групи широкі можливости чинного використання ситуації. Це є факт, що не підлягає жадному сумніву.
З глибоким жалем треба погодитися з характеристикою, яку дав згаданий нами польський автор Дніпровській Бригаді. Він пише, що'…моральна й боєва вартість, яку мали вояки, уроженці України, стояла дуже низько: у переважній більшости вони були байдужими до справи українського збройного руху на польських землях; погано вишколені й проваджені розполітикованими, нефаховими старшинами, були вони нездатними до виконання яких-будь енергійних самостійних боєвих завдань'. Це все, виключаючи дніпровців-гарматчиків, є сумною правдою…
Всеж, знайдись на місці бою хоч один старшина, що змігби охопити настрої цього збаламученого озброєного натовпу, то образ, безумовно, швидко змінивсьби. Ті самі вояки, що перед хвилиною займалися балачками й критикою наказів, моглиб показати чуда хоробрости. Це не сталося, а тому й зникла остання надія повернути боєве щастя на нашу користь. Начальній Команді нічого не лишалося, як розпочати бої для ліквідації плянованої операції й в останніх змаганнях витворити положення, що сприялоб майбутній боротьбі.
Завдячуючи 15 см. польським гавбицям, Начальна Команда отворила для нашої піхоти можливости, які часто не повторюються, — а саме наша артилерія знищила сильні перешкоди на шляху до Львова, що ними були численні цегольні. Треба підкреслити, що ці цегольні з великим вмінням використовували поляки. На цю підготовку нашого наступу витрачено всі гарматні набої. Саме ця обставина вимагатиме істотних корективів у нашій майбутній тактиці та пляні майбутньої боротьби під Львовом.
Таким чином наші оперативні заміри, зогляду на невитримку ударної групи в найбільш рішаючий мент, не привели до бажаних наслідків. Власне тому й президент Національної Ради, др. Е. Петрушевич, мав підставу трохи пізніше заявити, що положення від останньої сесії Ради не змінилося, — Львів і Перемишль залишилися далі в руках ворога.
Президент Національної Ради, заявляючи Раді, що богато ще жертв очікують країну й що армія дуже терпить від браку самого необхідного, цілком справедливо просив за 'признання' і 'вдячність' для Української Галицької Армії.
Наш ворог, не дивлячись, як на той час й обставини, на значні зусилля, потерпів на всіх головних ділянках повну невдачу. Він змушений був дивитися на боротьбу не як на 'бунт', підбуреного агітаторами населення власної провінції, а як на правдиву війну між двома націями.
Отже від грудня 1918. року ми вже ввійшли в стадію правдивої полевої війни між двома ворожими націями.
На кінці нашого вступного розділу, в якому хотіли ми змалювати ситуацію від початку боротьби аж до кульмінаційного моменту, спробуємо подати, що, на думку й згідно з розумінням Начальної Команди, було в нас позитивним, а що мало підпасти негайним корективам.
Ще у перших рядках ми висловили свою думку щодо нашого центрального військового апарату, — тих осередків, де властиво мала родитися й здійснюватися оперативна думка, звідкідь мало виходити систематичне кирування фронтом, що, хоч і в примітивній формі сягав від Сокалю аж до Карпат.
Мусимо ствердити, що навіть на січень 1919. року Начальна Команда була наспіх збитою штабовою машиною, яка більш надавалася для кировництва якоюсь короткотриваючою операцією. До тогож Начальна Команда мала ще одну важливу хибу, що про неї мало згадують. Одначе ця хиба була й вимагала
