Розділ II
Одеса. Українізація й большевизація — осінь 1917, переходова доба. Катеринослав, Губерніяльна Рада і провідники укр. руху. Військова праця. Окр. Совіту. Виступ Корнілова
Катеринославська залога з деякими запасовими полками, котрі були розташовані в Херсоні та Миколаєві, творила одну спільну військову групу, яка була інтегральною частиною Одеської Військової округи. Тому, як то було зазначено в передмові, одержавши покищо провізоричне призначення на Катеринославщину, я з південно-західнього фронту впрост подався на Херсонщину.
В Одесі, в місці осідку Штабу Одеської Округи, я змушений був зупинитися для одержання відповідних інструкцій від Штабу Округи і, крім того, там-же була й українська централя для Румунського фронту та Одеської військової Округи. Я сподівався одержати від неї так необхідні мені інформаціі, бо підчас перебування на фронті був цілком відтятий; мене особливо цікавив хід національної революції та инші ближчі перспективи. Начальник Штабу, генерал Маркс, який на революційній мові називався 'червоним генералом', знав мене особисто по минулій службі в одному Гвард. полку. Поступовець своїми особистими переконаннями, він, одначе, не міг йти сліпо ні за 'Румчеродом',[2] у якому 'совітські' впливи були яскраво домінуючі, ні за українськими політичними угрупованнями, які помалу, але певно йшли до приєднання Округи до України. Така позиція генерала не задовольняла ні ту, ні другу із впливових уже на той час політичних течій, а через те з кождим місяцем питома вага його, як Начальника Штабу Округи, все зменшувалася; проте, в серпні 1917 року з ним усе ще рахувалися, без його участи не відбувалося жадних зборів. Штаб усе був тим бджільником, куди сходились усі для одержання інструкцій, хоч потрохи, нишком, шукали вже йому заступника. Сотник Вербицький, що був відпоручником Національної Краєвої Ради при Штабі Округи, поінформував мене, що моє призначення сталося під впливом українських кругів, але й сам генерал Маркс, як 'старий Волинець'[3], підтримував мою кандидатуру. Українці мали надію, що мені вдасться українізувати залогу Катеринославщини, і тим покласти певні передумовини для приєднання Катеринославщини до України. Загальні мої вражіння від перебування в Одесі були невеселі. Фактично — повна відсутність влади. Округа переживала добу, так добре відому всім мешканцям великих і малих міст, що знаменувала очікування нової влади — не знали лише, хто буде спадкоємцем Тимчасового Правительства: Українці чи Совіти? На мій погляд, Українці навіть в цьому інтернаціональному місті мали більше виглядів на успіх, але чи пощастить їм утриматися — це було питання. Ставлячи собі на чергу це питання, я відвідав наш Гайдамацький Кіш полковника Сахна-Устимовича, говорив з ним, цікавився всілякими моментами з життя Коша, виявив, що тертя й перешкоди були сильні, що в своїй організаційній праці вони тупцяли на місці; у мене лишилося вражіння, що аби Кіш був уже сформованою частиною, над ним ще треба було багато працювати: бракувало головно досвідченої, звиклої розбиратися в організаційних питаннях старшини.
Назагал, в Одесі 'українізація' запасних полків йшла поруч із 'большевизацією' й невідомо було ще, хто подужае.
Нарешті, прийшла з Петербургу офіційна згода на моє призначення і я виїхав до Катеринославу, де сподівався вже цілком певно знайти вихід усім моїм почуттям старшини — нащадка старшини Дунайського козачого війська. Треба-ж було статися так, що й на Катеринославщину я попадаю в момент перерви політичного активізму. Провідники губернії могли спертися в своїй національній праці на наше село та на збірки селянських мас у містах — на запасні військові частини; при початках революції на Катеринославщині переведено чимало й доброї праці по касарнях, але славнозвісний наступ Керенського вибрав із Катеринославщини на фронт усе, що було сильного й здібного стати творчим матеріялом у накопичених й розбурханих агітацією масах салдатні. 'Касарня', почувши свою силу, рішила не здавати своїх позицій, а вони були нескладні: війна потрібна буржуям — на земній кулі всі рівні, а через те офіцери — наші товариші; ми проливаемо кров(?!), а через це маємо бути добре забезпечені. А до того ще треба додати тисячу всіляких претенсій характеру персонального: я воював 2 роки, а такий-то — рік і т. д…. Всі хотіли прав тоді, коли навіть сама згадка про обовязки викликала сильний протест: це була, на революційній мові, — 'реакція'.
Мій попередник, Генерал Вигран — Начальник Залоги, змушений був просити про демісію, бо його погляди не могли принатуритися до нових умовин. Життя наказувало бути гнучким, уважливим до найменших революційних проявів. В тому хаосі вимагалося уміння знаходити моменти позитивні, всіма силами змагатися зробити з них певні точки опори для своєї діяльности. Хто не був на це приготований, той в умовинах революційних був банкрот — тому нічого не лишалося, як податися у відставку, — так і робили чесніші. Правда, був іще вихід: плисти за водою, — грати на найнижчих почуттях салдатні (не вояків). Цей останній шлях вибірав звичайно старшинський намул і тим робив каїнове діло й для елементів позитивних.
Ледве розглянувшись на новому полі своєї діяльности, я почав шукати дороги й до наших національних кругів. Це було не так легко, бо не було на той час жадного українського клюбу. Лише в одній крамниці мені сказали, що головою Ради є адвокат Шкамарда. От я й рішив удатися до нього. Мені пощастило знайти його у себе вдома, при спокійній домашній праці. Шкамарда приняв мене дуже радо, але що до української справи, то тут він певно вже добре попікся, бо був повний песиміст. Проте обіцяв мене запросити на майбутнє засідання Губерніяльної Національної Ради. Чекав я на це засідання тижнів 4–5, а за той час поробив декілька знайомостей з українськими старшинами залоги: вони були хоч зовсім молоді, але з запалом та енергією, — призвіща де-яких собі пригадую — то були: поручник чи штабс-капітан С. Є<фремів>, його брат — поручник Олександр, підпоручник Саква, Миколаєнко та инші.
Оглянув я й мої 'війська': картина була ще гірша, ніж в Одесі. 3 усієї маси трохи краще репрезентувався баталіон Юрієвських кавалерів та запасні кадри кінноти; старшини в місті було багато й була вона зорганізована в Союзі із політичним напрямком — частинно 'Временного Правительства', а частинно 'Корніловського'. До українскої справи члени Союзу ставилися здебільшого безсторонньо. Мої найближчі помішники були в більшости вже 'перезрілі' полковники й підполковники, сильно перевтомлені щоденною боротьбою з демагогією й реагували на життя лише в тій мірі, щоб якось самим вилізти з тої завірюхи, в яку вони, мимо їх власного бажання, час від часу встрявали.
Переді мною встало питання: на кого спертися? Вирішення цього питання я одклав на пізніше і поставив його в залежність від моєї майбутньої зустрічі з українськими провідниками. На черговому засіданні з членами Губерніяльної Ради я мав надію увійти з ними у сталі зносини.
Врешті, з початком жовтня, відбулися так довго мною очікувані збори Губерніяльної Ради. Вони були й численні і політично досить солідно представлені, бо всі тодішні активні (а рахуватися доводиться лише з елементом активним) течії були представлені сильно й через те презентувалися авторитетно: Мазепа, Феденко й Романченко представляли партію с. д., Коробчанський, проф. Федорів, С. Бачинський, Усик- Базилевський — партію с. р. Партія с. ф-ів була представлена Ф. Єфремовим.
Тут я вперше також побачився з такими видатними, кожен у своїй галузі, діячами Катеринославщини, як проф. Біднов, маляр Магалєвський, педагог Вировий, інжинір Труба, Синявський… Підчас усієї дальшої моєї служби Украіні мені доводилося дуже часто зустрічатися з цими особами, що здебільшого відогравали видну ролю в бігу революційних подій. Де-які з них навіть і по сьогодня є моїми приятелями. Більшість із них належать до тих унікумів на нашій українській ниві, які здатні шанувати й инші політичні погляди, здатні підпорядкуватися, здібні на жертву, на подвиг. Властиво кажучи, збори Губерніяльної Ради Катеринославщини були взагалі першими політичними зборами, де мені довелося взяти особисту відповідальність і значну участь.
По відкритті зборів, після де-яких питань інформаційного характеру, голова, адв. Шкамарда, уділяє слово мені й ось — на трибуні полковник гвардії (моє призначення генералом через революційні події запізнилося й переведене в життя — при гетьманаті). Я ставлю собі завдання ударом по національному моменту добитися відслонення з боку ріжних угруповань їх позицій: а саме, як далеко вони мають намір іти в національному питанню й якими ресурсами вони диспонують і т. д.
Мою промову, висловлену військовим темпом, зустрінули довго не стихаючі оплески й тим морально апробовано. Лишилася друга частина справи — ресурси. Після мене, по черзі, говорили заступники майже всіх груп і організацій. Була повна однодумність, стверджували, що треба продовжувати діло з новим напруженням. Романченко[4] закінчує свою промову висловом: 'Нам кинуто рукавичку — ми її підіймаємо.'
