З 'Українського Стрільця' ч. 18 ми довідуємося, що генерал Курманович народився 26. лютого 1876. р. у Вільшанці, пов. Золочів; був сином о. Йосифа, уніатського священика з Холмщини, який зза браку парафії був сільським учителем; скінчив 5 кляс гімназії в Золочеві, школу кадетів у Лобзові біля Кракова й військову школу австрійського генерального штабу; по скінченні був приділений до служби на переміну в генеральнім штабі та у вишкільних частинах; світова війна заскочила його на російському фронті, де попав у полон; шляхом виміни повернувся в травні 1915. р. і служив аж до розпаду Австрії безпереривно на фронті, як курінний, полковий і бригадний командант. 1. листопаду 1918. р. зголосився в Українській Місії у Відні до Української Армії, але зза недуги виїхав до Галичини щойно 24. грудня 1918. р.
На початку лютого питання заміни начальника штабу старшиною західної школи, — про що я вже згадував — настільки стало актуальним, що я був примушений, просити згоди Державного Секретаріяту, призначити на це місце полк. Курмановича. Державний Секретаріят не тільки що апробував моє прохання, але пішов ще далі. 3 іниціятиви Д.С.В.С. іменувала його Національна Рада Військовим Секретарем. Полк. Курманович прийняв призначення з тим застереженням, що фактичний провід справами Д.С.В.С. залишався за б. товаришем Секретаря В.С. майором Бубелою. Згідно з розпорядком Державного Секретаріяту, полк. Курманович рахувався у сталій відпустці й тільки у важливіших справах мав приїздити до Станиславова. Завдяки такій розвязці справи, полк. Курманович, як військовий секретар, міг впливати й на організаційну роботу глибокого запілля. Ми знали, що глибшому запіллю не тільки доведеться взяти на себе пізніше піддсилення армії, але можливо, ще й організацію нових фронтів. Праця в запіллі й тоді вже була в повному ході, але поки що всі її зусилля йшли на підтримання ладу й спокою в самому краю. Творилася жандармерія, а кадри рівночасно відогравали ролю окружних залог. Жалко лише, що на дійсно потрібну зміну, — тобто підлеглість запілля фронтові, — Державний Секретаріят рішився тоді, коли армія була вже у відвороті.
Полк. Курмановичові доручив я як організацію штабу армії, так й штабових апаратів при Корпусах. Особиста його знайомість з більшістю старшин, як це мені здавалось, багато причинилася до правдивого використання їх здібностей. У цьому заслуга полк. Курмановича неоцінима.
Поділяючи погляд генерала Геруа, що штабовці повинні бути інтелектуальною силою в армії, а командний склад носієм етики й волі, находжу потрібним ствердити, що для командного складу на вищих ступнях командування не вистарчає сама практика, — йому потрібне також основне знання теорії. Провідники рівночасно мусять бути й виразниками ідеї ведення боротьби. Тому такі стратегічні сили, як Жоміні й Клявзевіц, підчас їх перебування на російській службі, могли бути лише на посадах начальників штабу у генералів-росіян.
Я не утруднював начальникові штабу заповняти штабові посади та референтури Н.К. чужинцями й нічого не мав проти призначення їх начальниками штабів вищих одиниць, але на посадах командантів корпусів і переважної більшости бригад я хотів бачити старшин-українців. Ось тому, хоч як велике було незадоволення полк. Косаком, командантом 3. Корпусу, всеж я настоював на часовому затриманні його, бо саме тоді ми переживали організаційний мент, а організаційних здібностей йому не могли відмовити навіть його вороги. Що правда, бракувало йому основних військових студій, а головно службового такту і тому його підсилено солідною силою полк. ген. штабу Долежалем, який визначався тактовністю, спокоєм, розважливістю та методичною й тривкою технікою, чого саме полк. Косакові бракувало.
У 1. Корпусі місце полк. Курмановича мав зайняти полковник Микитка, що вже тоді за бої під Львовім був іменований полковником. Це був мій особистий вибір, бо мені здавалося, що властивости його характеру, рішучість, енергійне переведення в життя замірів команда та хоробрість будуть на нашій Півночі, де характер подій був дуже рухливий, — на місці. На мою пропозицію обняти цю посаду він відповів мені, що не почуває себе в силах задовольнити вимоги, які покладаються на нього. Я його заспокоїв і сказав, щонам це видніше. Після цього полковник Микитка підпорядкувався наказові. Пізніше, його енергійна діяльність виказала, що команда не помилилась у виборі.
Доля, міцно сидіти під Львовом, припала на полковника Тарнавського, якому приділено підполк. ген. штабу Шаманека, команданти бригад 2. Корпусу, а саме отаман Букшований, отаман Тінкль і підполк. Вольф, були надійними й випробованими старшинами. Треба завважити, що на нашему крайньому лівому крилі, де події мали незвичайно відповідальний характер, був генер. Кравс. Цей надзвичайно солідний і випробований старшина був у повному розумінні провідником, що користався як довірям Начальної Команди нового й старого складу, так теж старшин і стрільців. Хоч з роду німець із Східньої Галичини, він рахував себе все й всюди українцем. У 3. Корпусі був він основною фігурою. Йому одному Н.К. дозволяв розвинути свою бригаду в дивізію. Поміж ним і полк. Косаком були постійні тертя й непорозуміння. Тому — крім інших завдань — на полк. Долєжаля покладено обовязок сприяти вирівнанню взаємовідношень поміж обома командантами.
Взагалі, прищеплений мені старою школою, погляд дивитися на частини, як на живі істоти, а на команду як на їх душу, я переніс і на моє нове поле діяльности. Для повного змальовання образу я повиненби ще перерахувати низку осіб, яким Д.С.В.С. доручив організувати службу в глибокому запіллі. Хоч у той час вже й при Військовому Секретаріяті появилися дуже солідні старшини, як полк. ген. штабу Ціріц та інші, всеж не беруся характеризувати їх, бо мені не приходилось з ними блище стрічатись.
Отже наш боєвий апарат розвивався цілком нормально в ділянці формування вищої команди та організації стрілецьких і гарматних частин. Гірше стояла справа з організацією кінноти та технічних частин.
За час цього організаційного періоду, який можна назвати — під оперативним оглядом — періодом 'затишшя', наш противник, що в той час переживає кризу, розглядає нашу малу активність, як нерозуміння ситуації Начальною Командою.
Але й в цей час гармати та кулемети не мовчали. Центр боєвої діяльности переносився зодного кінця фронту на другий. Спочатку живчик бється більше навколо самого Львова, особливо на Північ і північний Захід від його. Розуміється, це проходило не без перешкод. Всеж таки наші частини 'осадного' й північного Корпусу (особливо частина отамана Долуда) значно стискали перстень облоги, і тим самим відбирали ворогові ще богаті провіянтом та харчами райони. Далі, а початком лютого, боєва діяльність перекинулася на наше праве крило. 2. лютого 1. Корпус обложив Белз, а 4. лютого розпочинаються бої навколо Сокаля. Цими боями на нашій Півночі розпочинається нова кривава боротьба. Белз і Сокаль ступнево виростають у нас в значний 'укріплений' район, що підчас всієї кампанії славно виконує ролю 'сильного місця' (заборола) на нашому правому крилі й полегшує нам наладнати звязок з групою українських військ на володимир- волинському напрямку. Уперше над Львовом і Перемишлем зявляються наші літаки, які, що правда, мають більше моральне, ніж боєве значіння. Росте й активність 3. Корпусу. Його випади на залізничий шлях Перемишль — Львів починають турбувати 'Довудство Сходу'. А тому на 4. лютого воно заряджує поважну акцію з Перемишля на Самбір. Відділ поляків у складі 8 баталіонів піхоти, одної ескадрони кінноти, двох полевих батерій й одної батерії важких гармат, під командою полк. Мінкевича, одержує наказ розбити наші сили, що боронили напрямку Хирів — Самбір, і після того розпочати 'пацифікацію' обшарів, що лежали на лінії між Перемишлем — Хировом і Самбором.
Треба бути дуже засліпленим патріотом, щоби не бачити, що в цій акції всі переваги були на боці поляків. Але всеж, противника спіткала повна невдача. Наступ поляків заломився вже на самому початкові і частини ген. Кравса не тільки що втримали всі свої позиції, але до цього надійно забезпечили вже на довший час важливий для нас напрямок. Слід відмітити повний звіт Н.К. Він характеризує наші частини та їх боєву вартість.
'Перший раз наступали поляки (на Вовчу Долішню 4. 2. 19.) силою 6 сотень і 2 сотень машинових крісів. Другий раз наступали вони ще більшими силами в околиці Дроздіївки, Нового Міста, Чижок. Вогонь нашої піхоти і артилерії розбив ворога, при чому ми здобули один скоростріл. Втрати ворога великі. У другім наступі поляки відступили перед вогнем наших скорострілів. Утікаючих поляків нищила артилєрія. Підчас другого наступу брали участь два панцирні поїзди, яких наша артилєрія прогнала аж до Хирова. Коло полудня появився третій панцирний поїзд з двома санітарними возами, з котрого вийшло 80—100 стрільців. Битва біля Чижок тревала від 6. години рано до 4. пополудні. Зі Заходу наступали на Чижки 3 сотні поляків, а з Півночі 5 сотень. Наступ відперто нашими двома сотнями. Опісля поляки вдерлися до північної частини Чижок. З полудня наші резерви почали наступати й окружати поляків з трох сторін i так приневолили їх до втечі. До нашої неволі попало 6 ворожих стрільців i один старшина. З польської сторони брали участь в наступі 4 Kypiнi піхоти, дві 15-центиметрові гавбиці і дві далекосяглі гармати. Поляки стріляли набоями дум- дум. Ми задержали всюди наші попередні становища'.
