увагу не тільки на 'паради', але також на кухні, виходки (санітарія), шпиталі й арешти. Я дотримувався цього також і в Стрию.
Санітарна частина мене задовольнила. Навіть у тифознім відділі, де перед моїми очима перейшло кілька сот тяжко, а то й безнадійно, хорих, усе було гаразд. Я вважав своїм обовязком поглянути також на тяжко ранених. Хоч — здавалосьби — мої нерви й повинні бути призвичаєні до мук і страждань, всеж образ був потрясаючий… Хотілося чимсь нагородити за страту здоровля, руки, ноги… На превеликий жаль, революція поповнила непростимий гріх. Ми не спромоглися ні на відзнаку, ні на орден, що злучивби навколо себе еліту нації… 'Дякую' не вистарчало, давати гроші соромно… Розпитував, хто чого потребує, й обіцяв надіслати. Стискав руки тим, хто ще вірив у свої сили… Мимоволі звернув на себе увагу молодий стрілець, якому недавно віднято ногу. Лікар казав, що він потребує шампанського. Я приобіцяв: не міг знайти більше слів потіхи… Напівпритомний, намагаючись заховати від присутних мій стан, я спішно вийшов із шпиталю… Такі відвідини є найтяжчим обовязком військового команданта. Вони підривають нерви й захитують витревалість у боротьбі…
Моє перебування в Стрию закінчилося побаченням з послами. Я казав запросити до залогового 'касина' членів Національної Ради від Стрийщини, Самбірщини, Калущини та ін. Між ними було чимало видатних мужів, що користувалися великою пошаною серед населення. Я стало пригадую собі високого поважного о. Нижанківського, що став жертвою польського шовінізму.
На моє здивовання посли, що — як я це думав — малиби бути цілком у курсі військових подій, були дуже слабо поінформовані про положення. З усіх боків посипалися запити. Врешті я почув такий вислів: 'Як жаль, що Ваші інформації приходять так пізно'…
Армія — це живий орґанізм, що — як й одиниця — радіє, страждає, захоплюється добрим перебігом подій та огортається сумом, коли нищаться її здобутки. Так було й у нас. Відношення Антанти до нашої справи гірко вразило цілу У.Г.А. Свідома могутности держав-переможців, наша армія болюче переживала дипльоматичний неуспіх. Політиканство в запіллі, брак матеріяльних засобів і звужування бльокади робило процес видужання неймовірно повільним. Ворог, дякуючи своїй ірриденті, знав про це все й, використовуючи свою перемогу в Парижі, навмисне відсунув перехід до рішучих чинів. Він готував нам комбінований психольоґічно-військовий удар.
Начальна Команда одвертими очима дивилася на все це. Вона розпочала боротьбу з розкладовими елементами, що заражували армію. Фронтові команданти вважали свої засоби невистарчаючими. З цього приводу відбулася низка засідань. Рішено поруч з карними мірами усунути всі моральні й матеріяльні браки. Пресовій агенції поставлено завдання знайти ту рівновагу, без якої не можна було звязати запілля з фронтом. В. Пачовський мав рацію, коли підносив у 'Стрільці' мою малу компетентність у пресових справах. Алеж вказівки для нашої преси я виробляв у повнім порозумінні з начальником штабу, який був чоловіком, що визнавався у моральних якостях галицького стрільця.
До всіх злиднів прилучився ще й брак грошевої готівки. Я малощо не був змушений видати наказ про армійські бони, які вже властиво були надруковані.
У передбаченні можливих боєвих подій Н.К. намітила райони Стрийщини й Станиславівщини, як головні матеріяльні бази (останню також як збройну базу). Сотні вагонів бараболі, зерна й ін. скеровувалися з осередку й правого крила до визначених баз. Усі заходи зводилися до того, щоби принаймні зцементувати те, що малося. Рівночасно рішено також дати боєвим частинам необхідний відпочинок. Для цього уряджено в припіллях Бриґад пункти часового спочинку з лазнями, церквами, розвагами та ін.
Одначе всі наші зусилля йшли намарно. Від дезертирства й хороб армія все меншала. На засіданні окремої комісії я не відмовлявся від заведення найвищої кари в більше широких розмірах, але вважав таку кару надто жорстокою й запропонував старий 'козацький звичай'. Мені на це не дали остаточної відповіди й тим благословили розвинення гангренозних міязнів. Пізніше життя взяло гору: місцеві команданти, не питаючись наказів, карали винних 'по козацькому'. Н.К. робила вигляд, немов вона про це нічого не знала.
Закономірність, що панувала в галицькім старшинськім корпусі, і почуття відповідальности за присуд зробили з наших полевих судів апарат, який не відповідав вимогам часу. Скидати все на 'ситуацію' не є гідним активного старшини. Коли обставини не сприяють, то мусимо їх витворювати.
Взагалі ті часи були для мене особисто найтяжчими. Теж саме можу сказати за начальника штабу й всіх військових чинників на фронті та в запіллі. Дивитися, як армія, що так довго трималася, все більше й більше підупадала, — було нелегко. Проте ми боролися з цим лихом, бо відчували за собою всіх свідомих українців. Всеж під ударами з трох напрямків ми падали. Коли нема змоги врятувати все, тоді прагнуть заховати принаймні частину, яка може бути підставою нового піднесення, — нового розгорнення сил для рішаючого удару…
Міжтим і по другім боці Збруча військова криза все зростала.
Ставка Головного Отамана в Рівнім скликала нараду вищих командантів. Це була перша подібна нарада. На ній зроблено спробу більш реально підійти до життя, — спробу бодай називати всі річі їх іменами.
Рівне було вщерть переповнене потягами Ставки, Директорії, міністерств, постачання і ріжних штабів. 'Залізнодорожна стратегія' дійшла до найвищого розквіту. 'Маневруючи' поміж потягами, я врешті знайшов вагон, де — згідно з оповісткою — мала відбуватися нарада під головуванням б. п. Петлюри.
Зібраних можна булоб поділити на дві категорії: військових-фахівців і вояків-політиків. До перших слід віднести ген. Агапієва, ген. Юнакова, полковника Мельника, а до других — ген. Осецького та отамана Оскілка.
Головний Отаман, маючи коло себе військового міністра — лікаря — здається, самого невдалого з усіх міністрів, яких тільки бачила Україна за всі часи визвольної боротьби, — відкрив засідання промовою інформаційного змісту. Треба йому віддати належне: він був на наші відносини добрим промовцем, а до того ще мав гарний голос, що хвилево, покіль звучала його промова, заспокоював збори, — всім ставало якось лекше… Але тільки він скінчив, невмолима дійсність боляче стиснула всім серце… Незручно, без елементарного розуміння справи, лікар-міністр хотів щось доповнити чи зясувати. Присутнім стало зовсім ніяково.
Говорили всі по черзі. Ґен. Осецький забрав чимало часу довгим оповіданням про те, як він своїми турботами — щодо потреб населення і щодо вирішення ріжних господарських питань — підніс настрій мас. Проте було помітно, що він нікого цим не переконав.
Щоби спасти положення, треба було знову поставити на порядок денний старе питання ліквідації одного з фронтів. Усі ходили навколо цього, а ґен. Агапієв звернувся до мене з пропозицією поділитися запасами наших сил з іншими фронтами. Власне в наддніпрянців про сили У.Г.А. була надто перебільшена уява!…
З чим приїхали, — з тим і поїхали. Краще булоб зібрати політичних провідників, бо саме там лежало слабе місце української визвольної боротьби. Можливо, що Головний Отаман мав на думці пізніше спертися на думку фахівців-вояків, щоби надати більшої ваги своїм домаганням перед політиками. — Мені це невідомо…
Начальникові штабу не привіз я нічого потішаючого з Рівного. А мені так хотілося його заспокоїти! І його нерви починали відчувати тягар відповідальности… Його любили в штабі. Штабовці-німці ставилися до нього уважливо й коректно. Але землистий кольор його обличчя мені не дуже подобався. Сам він все частіше скаржився на ревматизм у ногах. Обмаль штабовців не дозволяла нам дати йому відповідну допомогову силу. Треба віддати найбільшу пошану його службі у той тяжкий час…
Начальна Команда не мала сумніву, що ворог, вичекавши покіль розкладові впливи в нашій армії зроблять своє діло, використає сприяючу для нього конфігурацію фронту на нашій Півночі, й за оперативний напрямок вибере собі Хирів — Старий Самбір. Сильні технічні засоби в центрі дозволяли ворогові на це. Успіх у районі Хирів — Ст. Самбір приводив поляків до опановання — політичне для нас високоцінного (економічно — ні, бо ми не зуміли його експльоатувати) — нафтового району.
Передбачаючи все це, Н.К. рішила зосередити в центрі (2. Корпус) технічні сили, а на лівім крилі свої найбільш цінні живі сили. Ось тому все, що було в розпорядженні штабу як також і те, що підійшлоб із
