type='note'>[20] а на ст.105, т.5. з праці ген. Денікіна, аби зрозуміти всю актуальність поставленого питання.
Численні матеріяли, які маємо до нашої розпорядимости, свідчать, що не можемо покласти вину на урядові кола, ніби, мовляв, справа була занедбана. Скорше можемо говорити про дотепність нашої дипломатичної розвідки, про згоду чи незгоду, однодумність та радикальне рішення зверхніх наших органів, від яких залежало дати відповідні директиви, які армії позволили б зайняти ясну моральну позицію супроти нових реставраторів 'єдиної й неділимої'.
Отже нас може цікавити передовсім те, чи було поставлене рубом таке питання: можлива, зрештою, якась співпраця з провідниками організму, який угрупувався й оформився біля гасла 'Єдина й неподільна Росія'? Студіюючи матеріяли, ми на поставлене питання знаходимо дві відповіді — одні наші чільні люди вважали, що можлива угода лише чисто військова за посередництвом французької дипломатії, а другі, що треба добиватися політичной догоди з Денікіном за всяку ціну, бо поза цим ніщо не посуне нашу справу наперед.
Прихильники цих формул були в обох таборах — наддніпрянському й наддністрянському. В останньому була популярніша перша, що вкінці набула й прав юридичних.
Одначе необхідно ще перевірити, чи той контакт, що існував між урядовими українськими колами та політичним проводом Добр-армії був дійсно солідний? Після відомого епізоду, в початках р. 1919. в Одесі, з французьким консулом Ено — такий сумнів не є зайвий.
В таких обставинах загадкового Сфінкса, приблизно за тиждень до вступу наших військ у Київ, я був нагло викликаний до Голови Ради Міністів І. Мазепи в Камянець, де мені запропонували стати на чолі військової делеґації для відповідних переговорів з делегацією Добрармії щодо військового порозуміння. Тут же мені були вказані члени помічники: урядовець
Одержавши усі додаткові інструкції, склавши ще візиту п. Диктаторові ЗУНР, Державному Секретареві С. Голубовичеві, та іншим політичним діячам — виїжджу з делеґацією на ст. Хвастів, яка була визначена для нас як резервова до одержання наказу про виїзд на місце переговорів, — та використовую цей переїзд, щоб побачитися з нашими вищими командами, з метою інформаційною.
Уважливо, навколо великої стратегічної стінної мапи, ми з ним простудіювали ситуацію, на перше око, після умовних знаків, мало потішаючу: через південно-східну Одещину, північну Київщину й далі через Курщину та Вороніжчину аж до Поволжа, широко розкинулися шість армій добровольців; по обрахункам штабу загальна кількість чверть мільйону люда (з них перед нашим фронтом була четвертина). Перше приголомшуюче вражіння зменшилося, коли на моє прохання змалювати мені характер операцій Добрармії за останній час — я одержав відповідь: добровольці пробували наступати то тут, то там, але ніде значного успіху на мали.
Отамана В. Тютюнника,[21] на той час командарма УНР., який підійшов на кінець наших розмов, я бачив лише хвилево й міг обмінятися з ним тільки кількома незначними словами.
Не вважаючи на свої перші тактичні успіхи, був ген. Кравс песимістом, а спірався в своїх доведеннях головно на цифри, на безрадне становище інтендантури, дезорганізацію запілля, ролю Антанти в подіях на Сході, тощо. Мені було дуже шкода цього коменданта, який здається й родився на те, щоб ніколи не покидати свого чільного становища; його доведення були мильні лише щодо того, що поза Галицькою армією був нібито вічно безнадійний хаос.
Щодо зразкового стану Добрармії, то перечитуючи
спомини генер. Кравса, бачу, що ближчий стик з останньою привів його до протилежних думок. Так на ст. 68. 'Споминів', описуючи розклад групи генер. Бредова, нотує: 'Денікінці, попри яких революція перейшла так, як би безслідно, нічого з неї не скористали, ані нічого не навчилися…'.
Розділ ІІІ
Новий бій коло Київа
За цей турботний час фронт оперативно жив — наступав проти сов. армії (10.—20. VIII.); пізніше він був поставлений перед необхідністю й собі вирішувати питання миру чи війни з Добр-армією.
3 ріжних споминів знаємо, що нашою ударною групою, яка мала розбити XII. совітську армію, а потім обсадити Київ зо всіма переправами цього району була збірна група ген. Кравса в складі І. і III. корпусів УГА та Запорізького корпусу (полк. Сальський).
Ген. Кравс у своїх споминах увесь час підкреслює, як його турбувало питання відношення до Добр- армії, бо щодня можна було чекати того, що обидві армії зустрінуться.
І дійсно 24. VIII., коли армійська група була вже в 40 кілом. від м. Києва (із південного заходу й півдня), праве крило її — восьма Запорізька дивізія — дійсно прийшла у Білій Церкві до бойового стику з 2. козачою Терською бриґадою групи ген. Бредова; а тому що вже був даний наказ: 'за всяку ціну обминати ворожих виступів' (ст. 23.),[22] команда восьмої дивізії хотіла визначити з полк. Бєлогорцевим ком. Терської бриґади демаркаційну лінію, але з його сторони не зустріла прихильности.
Після порозуміння штабів обох армій, були вислані командою групи 24. VIII. парляментарі (старшини УГА), з якими полковник Бєлогорцев вже згодився пертрактувати.
Тої ж ночі було усталено демаркаційну лінію: Устинівка — Барахати — Обухів (всі місцевості денікінські). На 26. VIII., коли група, яка при рішенню свого завдання, вибрала методу наглого нападу на сов. арм. одержує від штабу армії УНР з Камянця Подільського телеграму: 'під ніякою умовою не йти вперед, поки не прибуде І. корпус УГА'; рівночасно одержано було групою телеграму від Начальної команди УГА, яка повідомляла про приїзд місії під проводом генерала Омеляновича Павленка для переговорів з денікінцями[23].
Отже, пише ген. Кравс, з плянованого нами наглого удару нічого не вийшло. Добр-армія, що вже 24. VIII. була на лінії: Полтава — Ромодан, одержала значну перевагу. Не проґавила цього часу й сов. армія. Вони скріпили свої сили ще на 20.000 вояків і самі під проводом т. ком. Солодуба перейшли 29. VIII. в контрнаступ проти групи ген. Кравса.
