з ними військової конвенції, якою малося на меті спільне протиставлення червоній навалі. В звязку з цим моральний момент у військах ще більш ускладнився, бо певна категорія старшин не могла ще собі уявити боротьбу з 'білими'; почуваючи себе пониженими обовязком, взятим на себе перед урядом, де-хто з цих старшин скінчив дезерцією у ворожі табори.
Як певна реакція на згадані події, збільшилася роля 'інспектури', яку далеко не всі частини зносили спокійно. До частин-опозиціонерів зачисляли себе й Запорожці.
Опанувати всі ці моменти, щоб потім відповідно кермувати довіреними мені військовими організмами — й було те, що, помимо всіх інших мотивів характеру національного, зрозумілих і без підкреслення, — мене особливо цікавило, як військового техніка.
Перед самим моїм відїздом на театр воєнних подій — я був із службовою візітою у першого генерал- кватирмайстра армії, генерала Курмановича, щоб порозумітися з ним у річевих технічних питаннях та взагалі поінформуватися про майбутню чинність моєї військової групи.
З розмови виявилося, що група мала спинити наступ денікінців на вапнярсько-одеському напрямку, а потім опанувати ситуацію на цьому напрямку, вирвати з ворожих рук оперативну ініціятиву.
Зорієнтувавшися в обставинах, я просив генерал-кватирмайстра доповісти Нач. Штабу ген. Юнакову моє бажання, щоб Запорізька група була ужита по можливости як 'військовий таран', що відогравав би на ріжних напрямках ролю пробоєвої частини — без сумніву коли б цьому не заважали наші комунікаційні засоби. Моя пропозиція виходила з тої засади, що у воєнних комбінаціях того часу, коли військові організми мали скорше імпровізований характер, принцип часткової перемоги набував більших перспектив.
З відомостей технічного порядку, які я тут одержав, було для мене важливим довідатись, що відсутність 7-ої Запорізької дивізії буде заступлена дивізією полк. Удовиченка, а потім також не без користи була для мене й інформація, що противною стороною командує генерал-ляйтнант генштабу Розеншільд- Паулін, якого я знав особисто.
Все відповідно до обставин — каже правило боротьби, — так і в справі організації армійських утворів: доцільність конструктивних метод остаточно апробує боєва дійсність, або взагалі чинне ужиття цих організмів.
І перед нашим '19-им роком' заводилося на сході в арміях інститути, подібні до наших державних інспекторів — були то військові комісари Тимчасового Уряду чи 'воєн-коми' — в совітській армії. Ходить не про назву, а про надто тендітну річ — порушення принципу одної влади у війську, себто ходить про те, що поруч із командиром стає 'око' уряду, очевидно з завданням контролі чинности командира, апробації його розпорядків у межах їх доцільности відповідно до політичних завдань влади.
Правда, справи стратегічно-тактичного порядку звичайно виключалися з компетенції агентів інспектури, але біда в тому, що в реальних обставинах відокремити якоюсь особливою межею, що, мовляв, це торкається боєвих операцій, а те ні — часто абсолютно неможливо.
Успіх боєвої операції сполучається непомітними нитками з багатьма попередніми чинами начальника у всіх інших ділянках його творчости, не кажемо вже про впливи його особисті, — який би ні був малий ранґою боєвий командир, а в бою він нагло виростає для своїх підлеглих в імпозантну величаву постать, що домінує над усіма й усім. Не дарма в німецькому боєвому статуті зазначалося: 'Коли тобі тяжко (цеб-то воякові) — подивися на свого офіцера'.
Отже не тяжко собі уявити — чи може бути мова про яку-будь, у повній мірі корисну працю командира у відношенні до його підлеглих, — коли над ним стоїть печатка недовірря уряду.
І через те ми бачимо, що справа з воєн-комісарами — це справа ризиковна, справа, що може дати при нормальному стані річей лише зниження боєвих вислідів і тому за нормальний засіб її вважати не можна, та й у моментах хороби організмів треба віднести її до сильно діючих засобів, які, як відомо, можуть дати діяметрально протилежні наслідки: 'або — або'.
Прі порушенні боєздатности організму, з тих чи інших причин, — перше, чого треба хопитися — це або зміни в Верховному Командуванні, або навіть і ширші зміни в командах уже самих військових організмів, як це, скажемо, зробив Жофр по боях на границі.
Одначе раз командування не справляється з своїм завданням, або з тих чи' інших причин тратить авторитет, діло уряду — не дати гангрені затруїти цілий організм і завчасу цьому запобігти. По словам австрійського правильника: 'у згоді та правильній праці всіх лежить сила; змагання одинцем, навіть повні жертв, не приносять рішучого успіху'; в часі революції, коли часто-густо малоавторитетність командування не є вислідом браку порядку чисто фахового чи морального, а межує вже з моментами політичними, доцільно підсилити авторитет командування тактовним співробітництвом її з популярними політичними провідниками та їх агентами на місцях — воєнними комісарами.
Але справа незвичайно ускладнюється в горожанській війні; тут, звичайно, стає неординарним і навпаки: трансформація йде назад. Завданням урядових кол буде перейти як можна скорше від командирів- дилетантів до фахових, а в такому випадку буде дуже тяжко обійтися, бодай на початку, без інституту воєнних комісарів, але й за цим повинна відчуватися явна тенденція — якнайскорше перейти до нормального стану річей, до єдиноначальности.
Війну, цю велику й страшну драму, успішно роблять тільки люди з повним авторитетом і міццю.
Отже на присутність в армії інституту 'воєн-комів' треба дивитися як на лихо, якого, на жаль, іноді годі уникнути.
Ті чи інші наслідки цілком залежатимуть від ступня інтеліґентности самих воєн-комів, їх саможертви, здібности імпонувати військові своєю моральною силою.
В споминах 'Переговори з добровольцями' я змалював ту стратегічно-політичну ситуацію, при якій відбувся 'похід на Київ' військ Директорії, — тепер треба домалювати цю ситуацію, щоб висвітлити, наскільки ці зовнішні моменти, що панували тоді на Балтійсько-чорноморському пляцдармі, впливали й на формування армійського організму.
Армія Директорії вже з початком квітня була близька до повної гангрени: з 300-тисячного колективу вона обернулася вже в невеличкі частини, що нагадували швидче переїзжі готелі, ніж боєві організації, бо вони що-раз відвідувалися іншими 'гістьми', єдина мета яких була… здобути грошей на зброю, одяг, узуття, щоб потім з відповідними приписами вирядитися 'на повстання'. Ті, хто тоді мав змогу робити спостереження, певно не раз бачив 'тріюмфальний' виряд отамана XX на партизанщину: купка верхівців у старо-козацьких убраннях, а далі вози, вози…, а на них майно, майно та кілька козаків…
Діячів-лідерів, що змоглиб і отаманщину поставити на службу нації, було обмаль; а здатних доглянути в захмареному політичному горизонті далекосяглі перспективи та в імя їх піти чи на демагогію, як Наполеон, чи, навпаки, ставши в явну опозицію до більшости, змусити її стати на реальний шлях, і зовсім не було.
А тут, як на гріх, до двох ворогів, з якими з листопада Директорія була в офіційній війні, насувався третій, що мав за собою ще й тристалітню традицію панівника. Трудно думати, що який-небудь інший військовий утвір ніж український, змігби був у тих обставинах не самоліквідуватися.
Зі споминів В. Кедровського бачимо, як тяжко було йому посунути справу з усталенням державної інспектури та що тільки спроба державного перевороту отамана Оскілка спричинилася до того, що дотогочасну 'Інспекцію по національно-культурно-політичних справах' 16. травня 1919. року переіменовано в 'Державну Інспектуру'.
Дослідників діяльности державної інспектури мусить передовсім цікавити, наскільки саме 'Положення про державну інспектуру' відповідало вимогам часу.
І ось розглядаючи ці двадцять параграфів 'Положення', ми бачимо, що всі вони бють на нелад в армії, на політичну нестійкість командного складу, брак дисципліни, потребу піднесення боєздатности армії та очищення її від злочинних елементів, замовчуючи головне лихо. А чейже треба було вже тоді усвідомитися, що все те, що робилося в армії, було тільки наслідком загальних обставин, а головним чином того безладдя, що робилося в запіллі армії.
Читаючи спомини Кедровського та й інших, ми бачимо, що військовиків втягали раз-у-раз до всяких політичних авантур, і робили це дуже відповідальні політичні особи. Я цьому охоче вірю, бо й мене нераз ангажовано… Повстає також питання, чому така назва 'Державна Інспектура', коли її компетенція привязувалася лише до Армії? Крім того згадане 'Положення' вимагало від кандидатів на інспекторів високих
