шабель при двох гарматах Туган-Барановського. Полк цей уславився своєю особливою неприязню до української національної справи (Кримський полк).
Властиво, рішаючим моментом у цьому бою був двобій кіннотчиків Тугана з нашим Гордієнківським полком, котрий підтримували гармати полк. Алмазова й кінні сотні кінно-гірського дивізіона та 8. дивізії. Командир останньої, сотник Химич, уславлений організатор і відважний бойовий старшина, падає в цьому двобою. Це була велика втрата для дивізії. Було-б несправедливо не підкреслити службу за ці часи полка 6- дивізії Дорошенківців, особливо, коли взяти на увагу постійне настирливе протиставлення їх розкладовому моменту, який вносили в дивізію Гайдамаки й який був прямим наслідком їх політичного лжевірую. Регулярність і бойовий запал Дорошенківців вигідно впливали на формування морального моменту в дивізії, якої вище командування, з огляду на ріжноманітність її складу, було на диво для тої доби влучно скомбіноване: от. Ліневський (б. урядовець) — момент організаційно-політичний, а підполк. генштабу Стефанів — сила оперативна, що виявила свої особливі здібности в розумінню тогочасної обстановки, спільно творили команду дивізії, яка, зрештою, як бойова одиниця, мало чим уступала 8-й Запорізькій, з котрою мене особисто сполучало, те, що вона вийшла з рядів 11. Полтавської дивізії, провід над якою за часів гетьманату належав мені.
Тимчасом навязано звязок із Штабом Армії. Групи знов увійшли в оперативний контакт із іншими нашими угрупованнями.
Коли в жовтні Запорожці виказали себе здібними до участи в пляново-розгорнутій, солідній розмірами оперативній комбінації, зафіксували здібність у тривалій фазі змагань, у мистецькій експльоатації своїх бойових ресурсів, — то в цьому останньому бойовому епізоді вони довели, що для них, як для правдивих військових колективів, не було такого бойового становища, з якого неможна було б вийти з честю.
Значіння цього епізоду збільшується тим, що підчас всього останнього періоду нашої дефензиви р. 1919. на тлі оперативних, економічних, атмосферичних і санітарних обставин, які все ускладнювалися, Запорожці не зраджують формули, яку я вище навів, навіть тоді, коли Гайдамаки, заанґажовані в політичні комбінації своїм шефом, от. Волохом, лишають Запорожців, що, зрештою, не могло не підбитися на їх оперативних ресурсах. Можна було б ще нанести кілька прегарних епізодів, що ілюстрували б бойову службу за цю тяжку добу, але вони в основі не будуть відмінними.
Крок за кроком, як легендарні богатирі минулих поколінь, Українське військо а з ним і Запорожці в цю трагичну для української справи хвилину, сильно ослаблені в числі,[39] згідно з загальним пляном вищої команди, відходили просто на північ. Могилів, Бар, Староконстянтинів — вже лишилися позаду. З майже десятитисячного корпусу — два-три місяці пізніш їх уже лишилося хіба 2–3 тисячі, та й ті босі, напівголі, змарнілі, виснажені.
Проте думка вояків була занята одним: — Де вихід? А що далі? Невже-ж кінець змаганням? Через те, коли Запорожці почули звістку, що вихід знайдено, але для тих, що леліють в собі 'теорію неможливого', що уряд не приневолює, що ті, що бажають, можуть відмовитися, — вони були з тими, що рішили довірити ще раз свою долю рідному краєві.
В безмежних просторах південної України в хатках своїх батьків виглядатимуть вони нових мотивів для нових жертв на вівтар національної справи.
Хоч і натруженими руками, але сильні вірою в себе, в найменший і найвищий свій провід, Запорожці винесли свої бойові прапори з 'трикутника смерти' на ширші простори України, щоб спільно з Волинцями та Київцями взяти участь у довгому 163-денному поході в запіллі ворогів української державности, а все з вірою, що нема такого становища, з котрого порядній частині не можна було б вийти з честю, що стає постійною їх бойовою доктриною. Це витворює для них повагу, як серед бойових товаришів українській армії, так і серед ширших кол нашого громадянства.
КІНЦЕВЕ СЛОВО
Отже ми у кінця наших споминів за добу, яка властиво була переломовою, бо була то доба, коли старі державці сходу робили свою першу спробу активізувати 'старі цінности' для боротьби з новими соціяльними й національними прагненнями численних народів сходу, які в довгому попередньому процесі були всі обєднані під державою дому Романових, за догмою 'вєра, царь, отечество'.
Рік 1919. був роком, коли більші національности, передовсім українська, хотіли з добровольцями, з цим новим фактором на сході, витворити новий життєвий модус, бо не могли не числитися з тим, що за добровольцями стояла тоді всесильна Антанта, яка дивилася на народи сходу, як на елемент ще мало культурний, не здібний жити власним життям.
Все свідчить, особливо-ж фінал того циклю подій, що добровольці армії ген. Денікіна не хотіли дивитися на речі так, як вони дійсно були, але як їм то подобалося, — це була основна їх хиба, а хиби ніколи не даруються, — помстилася вона й на т. зв. 'белом двіженії'.
Мотиви пропаґанди 'білих' — мовляв — українці 'другие большевики', 'бандити', 'мужики' і т. д. — виказали себе вартими лише до пори, до часу…
Вони — білі не зрозуміли того, що антибольшевицька маса того часу хотіла замирення між обома безсумнівно більшими рухами українським та добровольчим. І був час, що маси суґестовано тим, що — мовляв — йдуть 'переговори'…
З моменту, як цей міраж був розвіяний (події у Київі) маси, довго не розмірковуючи, станули як партизани одверто на бік українців.
Цю еволюцію добре використав у свою чергу Лейба Троцький-Бронштейн, кидаючи національно свідомим масам півдня прокламації за прокламаціями, де голосилося, що в національному питанню добровольці нічому не навчилися… а вимученим від війни народам реклямував 'самостоятельность вплоть до отделенія'.
З української сторони заслуговує уваги стремління не повторювати минулих помилок і не провадити вже війни на два фронти.
Цим оправдано рішення Начальної Команди навязати модус з добровольчою армією, як з репрезентанткою рівнож антибольшевицького руху, але знаючи |'гасла' білих Н. Команда обмежила цей контакт лише військовою конвенцією.
Багато дечого можна було б сказати про переведення
цієї справи в життя; але так, як вона була поставлена, справа ця мусіла закінчитися невдачою.
Не будемо тут повторюватися й не будемо знов наводити мотиви 'за' і 'проти', всі вони подані вище.
Важно зазначити лише те, що війни на два фронти Україна таки не уникла. Але й тут, як ми це вище зазначили, головним фактором невдач — був ТИФ.
Унаслідок політичної блокади Антанти він здесяткував обидві Українські Армії, та ще тоді, коли закуплений санітарний матеріал був на кордонах конфіскований, бо не було змоги побороти всі дипломатичні перепони.
Це вже утретє так сталося, що Антанта своїми впливами зводить нанівець усі визвольні політичні зусилля українських патріотів.
1. Було це в боях за Західну Україну (Галичину), де Антанта, ставши на бік поляків, своєю моральною, збройною, й матеріяльною поміччю, звела на нівець поважну організацію західних українців та знищила всі здобутки Української Гал. Армії.
2. За Гетьманської Держави, коли накинула Урядові 'ідею федерації', а пізніше залишила українців й нарешті в р. 1919.
Але це ще не був кінець: в році 1920. — українцям було сказано: 'Мавр зробив своє діло — мавр може відійти'.
