увагу це при своїх дальших оперативних намірах[44].
Знесилені пошестями й руїною запілля частини наші під ворожими ударами відходили в північно- західньому напрямку, все зменшуючи й зменшуючи свій маневровий пляцдарм. Стійкість війська й уперті арієрґардні бої (особливо бої за Вапнярський залізничий вузол) дійсно варті подиву.
Дороги стали цвинтарем не лишень людей, а й коней і худоби. Часом щосто кроків можна було бачити їхні задубілі трупи.
Добровольці заняли Проскурів перше, ніж підійшли південні наші групи. Там загинули рештки тилу армії.
До катастроф на фронті приєднуються труднощі й авантури на запіллі: Пашковецька волость оголосила свою власну, ні від кого незалежну республіку й стала на перешкоді відходові наших тилів на Старокостянтинів.
В армії знов повстає отаманщина; головний командувач повстанцями отаман Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії й не виконує оперативних наказів Командарма.
Наказом із дня 23 листопада ч. 03132 (с. Війтівці) Головна Команда армії видає перший наказ, що його можна віднести до типу ліквідаційних:
'Представник Польського Командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, заняту польськими військами, ці війська будуть роззброєні й інтерновані. Головний Отаман вирішив із усім військом нині скупчитися в Старокостянтинові й відходити в напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме по прибутті до Вас.
Відносно штабу дієвої армії Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом; решту ж розформувати й уважати вільними. Коли буде більша кількість діл, що їх неможливо везти, — спалити. (Підписав отаман Сінклер)'.
Цей наказ був звернений до всіх вищих військових угрупувань. Дальший період правдиво деякими авторами характеризується — яко 'радянський'.
На нараді в Старокостянтинові, що відбулася дня 27 листопада, зустрічаються дві ідеології: урядова демократична У.Н.Р. — в особі Головного Отамана С. Петлюри — і Волоха — радянська, московсько- большевицька.
Виступ Волоха і його диспут із Головним Отаманом залишають у всіх присутніх на нараді важке вражіння близької внутрішньої кризи, і, власне кажучи, Старокостянтинівська нарада вже віщує майбутні озброєні виступи 'волохівців'.
Вислід Старокостянтинівської наради з воєнного боку є незначний — виявилася лишень необхідність воєнними акціями виграти як найбільше часу.
Дня 26 листопада терени, що їх займає армія, обмежуються лініями: на півдні — Старокостянтинів — Хмельник; на сході — Хмельник — Бердичів; на півночі — залізницею Бердичів — Шепетівка; на заході — лінією, що тяглася верстов на 20 на захід від залізниці Шепетівка — Проскурів.
Дня 28 листопада Запорожці, після впертого бою, залишають Старокостянтинів. Армія губить свій маневровий пляцдарм і скупчується головною своєю масою в останній трикутник: Любар — Шепетівка — Миропіль (бік трикутника — 30 верстов); вороги вже не тиснуть її, вважаючи, що справа порішена, й залишають нас до самознищення в останній агонії; державний апарат зосереджується (29 листопада) в Любарі.
Обовязок ворога перебирає далі на себе своя людина, що тішилася в свій час у Головного Командування особливим довірям, — свій 'отаман' Волох. Під гаслом 'іду на Полтавщину' Волох біля своїх гайдамаків збирає всяку голоту. Вніч із 2 на 3 грудня маніфестується спроба перевороту в напрямку оголошення державного устрою на Україні — Соціялістичної Радянської Республіки, а фактично ограбування державної скарбниці, через що армія залишається майже без грошей[45] .
Цей загальний жахливий стан доповнює розпочата поляками з початком грудня окупація наших західніх областей, через що фактично остаточно замикається коло над рештками української армії. — Три прапори: польський у Шепетівці, добровольчий — у Старокостянтинові й червоний — у Бердичеві — оточують горстку борців біля жовто-блакитного прапору — в Любарі.
Саме при таких обставинах дня 4 грудня старші військові начальники, члени Ради Міністрів та представники політичних партій були запрошені до містечка Чортория (поруч із Любаром) на останню нараду під головуванням Головного Огамана С. Петлюри.
Загартовані довголітньою боротьбою представники Дієвої армії виказали тут на Чорторийській нараді віру в сили армії та народа. Правда, навіть у старшому командному складі епідемія зробила свої серйозні спустошення: полковники — Удовиченко, Омелянович-Павленко молодший і Базильський були в тифозній гарячці в шпиталях; тогочасний Командуючий армією отаман Василь Тютюнник і його начальник штабу полковник генерального штабу Мишківський були на самій нараді з ознаками тифу.
Чотири з пятьох командирів груп, а саме: Ю. Тютюнник (командир Київської дивізії), Загродський (командир Волинської дивізії), Трутенко (заступник полковника Удовиченка) і я (командир Запорозької групи) підтримали позицію Уряду, що боротьбу за визволення України мусимо провадити далі, але іншим способом — партизанським[46]. Командир дивізії Січових стрільців Коновалець заявив Правительству, що його частина не може йти на дальшу боротьбу, але чималий відсоток галичан було в інших частинах армії й вирушив із нею в зимовий похід. Мені не відомі причини, що привели Січовиків до такого рішення.).
Згідно з цією ухвалою, військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорганізувати ворожі 'тили', комунікацію й засоби звязку; організувати повстанчий рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше переховати до наступної весни кадри армії[47].
У своїй ухвалі старші військові начальники Дієвої армії базувалися на таких підставах:
1) 3 часу розпочаття в армії Деникіна побільшеної мобілізації задля збільшення кількости добровольчої армії почалася в ній деструктивна праця національних українських елементів, що після київських подій стала особливо інтенсивною.
2) Припинення наступових акцій добровольців на всьому їхньому протибольшевицькому фронті вказувало на брак у них резервів.
3) 3 початком відступу добровольчої армії, що його Українська армія, а також повстанчі організації, через свою працю на тилах добровольчої армії, мали прискорити, — буде довший час тривати на Україні безладдя. Таке становище зробить можливим часове перебування нашої армії на території України.
4) Кіннота в большевиків була ще в стані організації.
5) У прихильності населення до Української армії сумніву не було; негативний бік походу полягав у тому, що похід повинен був відбутися, в переважній своїй більшості, взиму. І нарешті —
6) Слід було рахуватися з настроями армії, що була рішуче проти всякого її інтернування.
Переходячи до нового способу боротьби, не можна було й думати про утримання якого-будь району для організаційної праці Голови Держави й Уряду; не могло бути ніяких столиць. Уряд же, яко заступників своїх, призначив до частин армії політичних референтів: п.п. М. Гарасима, Загурського, М. Левицького, В. Совенка, П. Чубка, П. Феденка та В. Шкляра.
Такі були висновки денної наради 3 грудня 1919 року; на другу нараду лишилося тільки цим ухвалам надати належну форму шляхом відповідних державних актів.
Але події змінялися швидко. 6 грудня вранці, під час наради, наспіли звістки про те, що поляки захопили на стації Миропіль увесь штаб Запорозької групи, з якого тільки два мої адьютанти спромоглися добратися до Чорториї. Дорошенківський полк Запорозької групи, що виконував свій денний наказ щодо нового угрупування, був також несподівано оточений польськими частинами та інтернований. Далі надходили все нові та нові турботні звістки. Все це викликало потребу спішитися з закінченням усіх останніх справ. Головного Отамана С. Петлюри на нараді не було, бо 5 грудня він відїхав до Польщі, а нараду провадив далі й закінчив Голова Ради Міністрів І. Мазепа.
Головним питанням було призначення нового Командування. Мені судилося, щоб цей важкий обовязок було покладено на мене, при чому Головне Командування, Уряд і старші військові начальники в
