або, як в народі говорилося — комуни'.
Большевики в народній свідомості були ті, які хотіли 'більше волі', 'більше землі', а лише політична чуйність і гнучкість Лєніна скористала з цих слів, щоб сполучити два революційні напрямки в один, по суті річі ріжні (партія большевиків-комуністів), наші радянці були — большевики.
Під час Зимового походу з одним із таких радянців отаманів Коцуром ми зустрілися біля Чигирина. Полковник Стефанів, що вів із ним персонально переговори, так малював тодішнього володаря Чигиринщини: років з 28, в національному, що переходило в оперетове, убранню, з парою пістолів за червоним поясом, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалася на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже. Було чутно ще про двох-трьох радянців, але всі вони були зовсім невизначні.
В кінці 1919 року і на початку 1920 р. партія Укр. комуністів (т. з. боротьбисти) пробували зорганізувати свою власну військову силу. Для своїх цілей боротьбисти думали використувати радянських отаманів, як Коцур, Волох та инші.
Найоригінальнішим явищем на українському грунті в повстанській боротьбі є Махно та його організація.
Махно в своїй особі сконцентрував неясні бунтарські домагання маси, умів її зорганізувати в бойову формацію, виробити специфічну для Махнівців дисципліну і навіть власні тактичні способи. Цей із зовнішнього боку непоказний чоловік стає диктатором і провідником маси під лозунгами:
'Фабрики — рабочим, земля — крестьянам, геть капіталізм, праця в наймах, державне пригнічення'.
В революцію 1905 року за Махна було чути не багато. 'Тарани' та 'Махнівці' були в опінії загалу на Катеринославщині звичайнісінькі розбійники.
Час від першого большевицького наступу до опанування німцями всієї території України — характеризується як час найбільшого безвластя, у взаємній боротьбі, і большевики, й українці сильно позбавили себе в організаційних можливостях. Влада, звичайно, ледві жевріла в Губерніяльних містах, а вже в повітових містах володіли ріжноманітні політичні групи.
На Херсонщині, а особливо в її східньо-південній частині життя теж не стояло. В місті Олександрівську господарювала Маруся Нікіфорова, відділ якої часом доходив до 1,500 чоловік, в селі Дібрівці — Брова, українець. Коли Брову в одній сутичці забито (куля влучила в брів), його заступив Щусь, теж свідомий українець, старший унтер-офіцер; при ньому відділ Брови значно збільшився. Відділ мав на озброєнню — рушниці, ручні гранати й кулемети систему Люїса, й нарешті до Гуляй-Поля повернув з Москви Нестір Махно, анархіст-комуніст, діяльність якого на перших часах не виходила за межі його родинного міста й лише зрідка поширювалася на сусідні залізничі колії. Всі ці відділи переслідували лише цілі крайнього напрямку, які в малоосвіченій людності відбилися в формах більш простих: 'За волю й землю, за бідноту, бери все, що бачиш, бо все по праву належить тобі'.
Геть всяку владу людську. Помста, помста без краю всім, хто обмежує волю. Чорний кольор на прапорах та биндах вибирається як зовнішня ознака Махнівців. Репресія окупаційної влади та звірства нащадків дідичів кидають в обійми Махна широкі маси селянства, надаючи подіям значіння народнього здвигу.
Навколо Махна начинають кружляти легенди, там він обдарував вдову, там допоміг селянам покарати поміщика, то поширюються оповідання про те, як Махно в офіцерському вбранню, з золотими погонами зробив особисту розвідку в Добровольчому Штабі, а потім зробив напад на добровольців, то переодягнений за парубка він розїжджає по ворожому таборі, сіє переполох та паніку і т.и.
Таким чином росте постать Махна-месника, він раптово стає найпопулярнішою особою на цілому півдні.
Анархісти, які на Катеринославщині мали свою базу, негайно пристали до Махнівщини й намагалися надати цьому рухові свої форми.
Відомі анархісти Аршинов і Волін (останній перебував у Махна від серпня 19 до січня 20 року) зорганізували йому революційну, повітову раду, налагодили видання двох часописів 'Известия' й 'Набат', заведено було свої гроші, в святочні моменти виспівувався свій власний гімн і т.и. Здібний військовий організатор старшина Васільєв в товаристві вахмістра Довженка, матроса Лященка й ще де-яких инших осіб надали Махнівським ватагам вигляд партизанських загонів; систематизується боротьба на значних просторах.
Військові акції Махна набувають певних партизанських форм, далеких від його попередніх ушкуйницьких походів. Яскравим зразком яких може служити напад його пятнадцяти тисячної банди в грудні (26–31. XII) 1918 р. на місто Катеринослав, який боронила горстка козаків Катеринославського Кошу, і який врешті для Махна скінчився дуже й дуже трагічно (з нашого боку були козацькі старшини Самокіш, Савка, Рукін, Білоус-Савченко й инші). Сам Нестор Махно пізніше оповідав, що ніколи ні раніш, ні пізніш не мав такої поразки, якої завдали йому Запорожці.
В протилежність вказаним формаціям на тій-же самій площі з інтелігенської молоди зорганізувався відділ в 150 шабель старшини Яковлева, який стояв на сторожі порядку й національних домагань. Взаємовідносини поміж Яковлевим та переліченими вище відділами характеризує записана телеграфічна розмова поміж Махном і Марусею Нікіфоровою. 'Буржуазія лікує (тобто Яковлів), прикриваючись українським прапором; надішли людей та авто, ми покажемо їм 'Кузькину Мать'… (з оповідання К. Григорьєва).
Під натиском німецько-австрійських частин Маруся Нікіфорова скоро залишила Україну й відійшла на Ростов. Щусь був побитий і з рештками розпорошився, а Махна оточено в Гуляй-Полі, звідки йому пощастило не лише вирваться, а й добре побити німців; ця перемога виводить Махна з Гуляй-Поля на широкі шляхи — він стає обєктом, до якого починають горнутися всі ті, не виключаючи селянства, яким так чи инакше загрожувала небезпека від нового політичного курсу.
З першого району — Лозова — Бердянськ — Маріуполь — Таганрог — Луганськ — Катеринослав — коло діяльности Махна-месника переходить на всю південну Україну. Махно одержує назвище 'батька', яке за ним живе і по цей день. До Махна приєднуються відділи Щуся, Петренка, Платонова.
Махно, як та гідра стоголова — тут його розібють, навіть радіють, що зловили самого 'батька', але незабаром він зявляється в иншому місці; сьогодня Махно загрожує Катеринославу, завтра облягає Миколаїв.
Махно часто міняв своїх 'союзників': сьогодня з червоними, завтра з білими, потім проти обох з українським національним рухом (25 вересня 1919 р. на Уманщині він здав до війська У.Н.Р. 4, 000 ранених і хорих партизанів). Проте у всіх цих союзах була провідна думка; зі слабшим на дужчого.
За часів Директорії був час, коли Махно надумав взяти під своє керування цілу округу разом з відомим на півдні отаманом Григорьєвим, й тим самим перевести своє діло в більш конкретну фазу. Територія від Катеринослава до Вознесенська повинна була бути проклямована землею вільного люду.
'Батько' не любив конкурентів, й коли Каменів в імені совітської влади оголосив зраду революції отаманом Григорьєвим (телеграма Каменева від 5.19 ч. 272 на ймення 'батька Махна'), Махно це використав і на зїзді революційної повстанчої армії (27 липня 1919 р. в селі Сентове, Олександрівського повіту), в товаристві Чубенка, на очах всього зїзду застрелив Григорьєва.
З часом ситуація ще більше міняється — національні українські елементи в боротьбі з добровольцями та большевиками з Правобережжя йдуть до Армії У.Н.Р., тіж самі елементи Лівобережжя мусили собі шукати виходу — і такий для тих, що бачили в Деникіні реакцію, був один — іти до Махна. І теж в міру того, як міняються кадри Махновців, міняється також їхня ідеологія, що поволі набуває національної барви, чим порушається цільність організації Махна.
Під упливом українських домагань восени 1919 р. Махно був примушений увійти в переговори з Головним Командуванням У.Н.Р., а під час походу на Київщину координував свою діяльність з українськими військами. Під час Зимового походу 1919/20 р. ми бачили чимало Махнівців у повстанчих лавах; були вони частинно й у складі Галицької армії[62].
Тепер ми знаємо; що з грудня 1920 р., коли Українська й Московсько-Добровольча армія Врангеля відійшли на чужі землі — Махно залишився на самоті супроти ворога переможця. Проте не лише в цьому лежить причина його наступних невдач — її треба шукати глибше. Махнівські 'ракли' й 'братва' своїм безцеремонним поводженням і постійними бешкетами сприкрилися селянству. До цього прилучився також
