час, як добровольці й большевики ведуть боротьбу соціяльну, Українська армія бореться за національні ідеали й для неї немає ріжниці, яка Москва загарбає під себе Україну — чи червона, чи чорна. Пропозицію добровольців що-до спільних акцій проти большевиків отаман Тютюнник обіцяв при першій можливості передати Командуючому Українською армією, отаманові Омеляновичу-Павленкові, й додав, що на його думку вище командування може говорити з добровольцями лише тоді, коли вони визнають самостійність Української Народньої Республіки й безумовну підлеглість усіх добровольчих частин, які перебувають на території України, українському командуванню. На заяву добровольців українське командування теж дало аналогічну відповідь. З тим делегація й відїхала.
Вирушивши з Вільшани, Київська дивізія в перший день зустрілася в селі Сухинах (30 січня) з кінним большевицьким загоном, у числі до 100 шабель, обеззброїла його й рушила на Черкащину, в район Шелепуської волости, звідки 3 лютого провадила спільні акції з Волинською дивізією на Канів і демонстрацію на бік Переяслава.
30 січня в районі Шелепуської волости, в с. Байбузах, дивізії догнав полк Чорних Запорожців[64], який відірвався від Запорожської дивізії. Командир Чорних Запорожців, полковник Дяченко, повідомив отамана Тютюнника, що він від селян одержав інформації, що ніби-то в районі Єлизавету дивізія мала бої і втратила частину обозу.
5 лютого, після операції в районі Канева обидві дивізії, скупчивши кінноту під керуванням отамана Тютюнника, переправилися в район Сміла — Бобринська. Піхотою й обозом керував отаман Загродський. Піші частини дивізії через Руську-Поляну (повз Черкаси) були перекинуті в село Вергуни. Під час походу був такий мороз що було чимало обморожених, а один козак замерз.
Вже в цей час у дивізіях бракувало набоїв. Гадалося, що з захопленням Сміли буде можливість достати там набоїв.
Операція, яку повела кіннота в районі Сміла — Бобринська, вдалася не цілком. Причиною до того був надзвичайно трудний для кінноти марш через ліси з Байбуз до Білазірря, чому атака замісць ранку була переведена в день, а з другого — через, як передає отаман Тютюнник, неточне виконання наказа полком Чорних Запорожців, який повинен був іти в обхід Сміли на Бобринської, а в дійсності на Смілу не пішов, і тим самим дав можливість ворогові оправитися й перейти до контрнаступу.
Смілу після 3-ох годин по захопленню довелося залишити. Дивізії примушені були, таким чином, змінити маршрут.
Після вироблення плану дальшого маршу, дивізії рушили на Черкащину й на початку лютого Київська й Волинська дивізія зосередилися на південь від Черкас (в районі с.с. Ломовате — Солонківці — Худоліївка).
7 лютого 5-ий Кінний полк Київської дивізії захопив Черкаси і, не зважаючи на контрнаступ ворога, тримав його три доби, після чого, згідно з наказом, залишив місто.
У Черкасах було видруковано багато агітаційної літератури.
В цьому районі дивізії перебували аж до 11 лютого, коли дійшло до обєднання Запорожської дивізії з иншими.
До цього слід додати, що похід Північної групи був добре задуманий її командуванням і вміло та щасливо виконаний; він зміцнив на всій Київщині, а почасти й Чернигівщині думку про існування нашої Армії; знайшов він відгук і в столиці України, київі, а що головніше — сприяв заходам: привести до ладу повстанчі організації в цілій зазначеній окрузі.
(Маршрут групи — схема 5-а; там-же маршрут Чорного кінного полку).
Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів сталася на одному з перших наших маршів після зустрічи з отаманом Гулим-Гуленком. Вже зовсім смеркло, коли наша кіннота входила в село; я їхав на чолі відділу; проїхали ми вже майже третину села, як підїхав до мене старшина-квартирієр і тихо доповів, що в селі перебувають чоловіка 5–7 червоних лотишів, які намагаються взяти з села до 100 підвід. 'Добре — кажу я — побачимо'. Дійсно, недалеко стояла група червоних жовнірів; одягнутих у стару російську форму з причепленими до грудей червоними стрічками.
Один із них, трохи на підпитку, підійшов просто до мене й запитав: 'Ви, товаріщ-командир, вєдь наш?' На запитання я відповів йому запитанням: 'А ви тут что дєлаєтє?' Так завязалася розмова, і я довідався від нього, що недалеко, верстов 6–7 від нас, розташувалася бригада лотишів понад 6,000 багнетів, яка на другий день мала вирушити на Єлизавет. Ця бригада пересувалася весь час на хурманках, і через те, після розрахунку, з цього села їм припадало було взяти до 100 підвід.
'Нєт, уж, товаріщі, как хатітє — відповів я — а подвод я вам столько нє дам; нам самім оні будут нужни, бєрітє 25, больше нє дам'.
Так я з ними і полагодив.
Все було добре, але один із цих лотишів — 'комісар' (жид по національності) побігав трохи між козаками і зник.
Ранком другого дня я почув грюкіт у двері — 'увійдіть', відповідаю.
Увійшов військовий без жадних відзнак, але по всій постаті було видно людину інтелігентну, років тридцяти.
Рекомендується: 'Товаріщ-помошнік командіра N-ой латишской брігади', — показує мені свої документи.
Привіталися, я попрохав 'товариша-помішника' сісти й запитав, в чому полягає його справа. Глянувши на свого адютанта, сотника Миколаєнка, я спостеріг його велике занепокоєння.
Спочатку 'товариш-помішниік' націлявся, як йому підійти до розмови, а нарешті сказав, що 'комбріг' дуже стурбований присутністю міцної групи кінноти в близькому запіллі Червоної армії, яка, видимо не належить до Червоної армії', а через те він прохав-би дати йому відповідні пояснення для переказу 'комбрігові'.
Я підійшов до діла просто й рішуче.
Я зясував йому, що про присутність бригади лотишів я знав ще вчора й, коли-б у мене були які- небудь ворожі заміри проти них, то ми напевно були б напали на них ще вчора, або відійшли в иншому напрямі, на що ми мали досить часу.
Ця аргументація остільки докладно зясувала наше поступовання, що помішник комбрига цілком з неї задовольнився; але щоб додати остаточну належну форму цій справі, я йому порадив звернутися до повстанчих загонів отамана Гулого-Гуленка.
Далі вже наша розмова перейшла на тему дня в ширшому значінню, при чому в першу чергу дісталося 'золотопогонникам', як звали звичайно большевики добровольців; я вихваляв лотишів, а той не був у боргу і вихваляв наших партизанів; побалакали, посміялися; помішник комбрига уклонився, дзенькнув острогами і, цілком задоволений, поїхав додому.
А в той час, треба зазначити, лотиська бригада була на поготові: гармати її були звернені на нас.
Прийшлося витримати характер до кінця дня і залишатися на місці своєї стоянки; а скоро смеркло, налагодивши попереду все, як слід, для походу, ми вирушили й крутими манівцями перейшли до Старообрядської колонії, що була верстов за 30 від неприємних сусідів.
6 лютого в великому селі Цибулеві (10 верстов на півн. захід від ст. Знаменка) штабова колона наша робила денний відпочинок. Отаман Гулий ждав підходу своїх партизанів і взагалі мав полагодити де-які організаційні справи, відносно настроїв околишнього селянства він був цілком певний.
В самому містечку, крім невеликого відділу чоловіка в 120 партизанів Гулого, стояв ще мій штаб; кінні ж частини наші були розміщені по присілках, — верстов на 4–6 (Шутівка).
7 лютого, так приблизно в 11 чи 12 годині почувся перший гарматній стріл. Вибігаємо з хат, дивимося, а на небі ще не розійшлася біла хмарка, від шрапнельного вибуху; за першим вибухом — другий, третій, та все з боку залізниці… З усіх боків збігаються люде, та все гукають — червона кіннота.
Цибулів лежить у глибокій балці; з південного боку до села прилягає чималий ліс, що тягнеться аж до самих присілків, де перебували наші кінні частини.
В складі штабу було всього, мабуть, чоловіка з 30, з одним кулеметом, і через те значної допомоги партизанам цей малий відділ, більшість якого була з нестройових, не міг дати, тому я вирішив хутчій
