узгодженого плану боротьби проти спільних окупантів. У Конференції активну участь брав і Головний Командир УПА “Тарас Чупринка”, але з конспіративних причин не виступав.
З метою об’єднання всіх національно-державницьких сил українського народу в боротьбі за незалежність України, в липні 1944 р. з ініціативи ОУН і УПА та особисто Романа Шухевича скликано Великі збори, на які прибули представники діючих в Україні політичних організацій. У результаті нарад створено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала верховним органом українського народу в його визвольній боротьбі. УГВР була найвищою законодавчою владою в час боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.
Виконавчим органом УГВР став Генеральний Секретаріат, Головою якого обрано Романа Шухевича — “Лозовського”. Його ж затверджено на посаді секретаря військових справ і Головним Командиром УПА.
Проведені за керівництва Романа Шухевича організаційні та політично-програмні зміни значно зміцнили Організацію й уможливили успішно продовжувати боротьбу майже до кінця 1950-х рр.
Роман Шухевич — “Тур”, “Лозовський”, генерал “Тарас Чупринка” своєю многогранною і багаторічною революційною діяльністю засвідчив не лише свою велику любов до українського народу, безмежну відданість святій справі визволення України й здобуття самостійної Української держави, а й непересічний талант розумного політика і здібного військового командира.
Роман Шухевич — одна з найвидатніших постатей національно-визвольної боротьби 1930–40-х рр., символ героїчної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.
ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УПА,
ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ
Спогад
З 1943 р. і аж до своєї смерті Роман Шухевич очолював небувалу досі в історії України як за розмірами, так і за масовим героїзмом національно-визвольну боротьбу українців. Він мужньо боровся проти всіх окупантів України: польських, мадярських, німецьких, московських. Завжди перший був там, де найважче, найнебезпечніше. Йшов у передніх бойових лавах і героїчно загинув, як і десятки тисяч революціонерів і повстанців, у нерівному бою зі спецгрупою військ московсько-більшовицьких поневолювачів.
Про Романа Шухевича — генерал-хорунжого “Тараса Чупринку”, легендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він — уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він — наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати.
Свій коротенький спогад обмежу подіями, про які досі нічого не сказано або сказано мало чи не зовсім так, як було насправді. Ім’я Романа Шухевича мені, як і тодішній молоді, було відоме ще з часу його діяльності у “Пласті”, серед студентства та з преси, у якій згадувалось його ім’я у зв’язку з політичними процесами у Львові. Серед української інтелігенції родина Шухевичів була знана здавна, а у 1920–30-х рр. дуже популярним стало ім’я Степана Шухевича — дядька Романа, автора спогадів про Українську Галицьку Армію (УГА), відомого оборонця членів УВО і ОУН на судових процесах. Др. Степан Шухевич також обороняв мене і мого брата Ілярія, звинувачених польським судом в організації саботажницьких акцій на Золочівщиніу 1934 р.
Особисто познайомився я з Романом Шухевичем восени 1939 р. у Кракові, в бюро полк. Романа Сушка на вул. Зеленій, де тоді знаходилась також неофіційна канцелярія Крайової ОУН. У той час за дорученням Проводу ОУН на Українських Землях організував нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько- совєтський кордон, приймав звіти від членів Організації, які прибували з України, й підтримував із ними зв’язок. Роман Шухевич був у 1939 р. референтом зв’язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полк. Андрій Мельник. Оскільки характер нашої діяльності був дуже близький, то доцільно було об’єднатися в одній референтурі зв’язку. І я став його заступником.
З окупацією Західно-Українських Земель більшовиками всю систему зв’язку з Краєм треба було створювати заново. Зі старих зв’язків залишився діючим лише один пункт зв’язку у м. Гуменному для переправки підпільників через Словаччину на Закарпаття. Тепер ми вже спільно обдумували й налагоджували різні форми зв’язку з Україною вздовж усього німецько-совєтського та мадярсько-совєтського кордонів. Найскладнішою справою був підбір для цієї праці відповідних осіб. Це повинні були бути особливо вірні члени Організації, не розконспіровані, бойові й водночас обережні — одне слово, добрі конспіратори. Відносно швидко зв’язок зорганізовано, підібрано й вишколено потрібну кількість прекрасних кур’єрів, які неодноразово переходили кордони, переносили пошту й нелегальну літературу та перепроваджували підпільників.
У цій спільній праці особливо чітко проявлялись такі риси характеру Романа Шухевича, як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення і, зокрема, вимога точного звіту про видатки з отриманих на організаційні цілі грошей. Не любив марнослів’я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.
Недовго тривала наша спільна праця. Невдовзі він відійшов від справ зв’язку з Україною, передавши їх мені, а сам у 1940 р. очолив Провід ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях, або, як у той час звикли називати, Закерзонні, до яких входили Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина. Під його керівництвом на базі членів ОУН, які повиходили з тюрем та прибули із західних областей, окупованих більшовиками, за короткий період була створена міцна організаційна мережа на всіх цих землях. Треба мати на увазі, що національна свідомість корінного українського населення була тут невисока внаслідок тривалої антиукраїнської колонізаційної політики польського уряду. Німецька влада також вороже ставилась до національного відродження українського населення і не дозволяла створювати політичні партії та організації. Тому діяльність ОУН була нелегальною і проводилась під прикриттям різних культурно-освітніх або економічних товариств.
Створена у 1940–1941 рр. на цих землях мережа ОУН стала згодом базою для підготовки революційних кадрів для підпілля в Україні, а з настанням німецько-совєтської війни з цих теренів вирушило в похід на Україну приблизно 5–6 тисяч членів і прихильників ОУН, зорганізованих у три похідні групи: Північну, Середню і Південну. Звідси, із Західних Окраїнних Українських Земель, ідеї українського націоналізму, ідеї боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу рознеслися по всіх просторах нашої України.
У 1940 р. тактичні, стратегічні та персональні розбіжності всередині організації так загострилися, що призвели до її розколу на дві ОУН. Одна була під проводом Степана Бандери, друга — Андрія Мельника. Роман Шухевич добре усвідомлював весь трагізм цього розколу й робив усе від нього залежне, щоб цьому запобігти. Коли розкол настав, Шухевич хоч і приєднався до групи прихильників Бандери, активної участі у політично-організаційних суперечках не брав. Головну причину конфлікту вбачав в особі Мельника, у його політичній короткозорості, тупій впертості, нереволюційності. У розмові на цю тему одного разу він мені сказав: “Мав я довшу розмову з полковником Мельником, доповідав йому про політичне становище в Україні, про організаційні справи, висловлював про ці справи свої думки, проекти їх вирішень. Мельник увесь час уважно слухав, мовчав, і мені здавалось, що він розумна людина, справжній політичний лідер, вождь. Але коли він заговорив, я переконався, що марно тратив час: він нічого з моєї мови не зрозумів”.
Розкол Організації, боротьба між двома її частинами була одною з причин, чому Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на Закерзонні і всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів. Ці проблеми завжди цікавили Романа Шухевича і постійно були в центрі його уваги. Він був
