“Одеські банкіри-лихварі, - читаємо в Нестеренка, — зв’язані через морський порт з багатьма торговими центрами, кредитували чорноморські, азовські і дунайські порти, багато міст Великоросії, Тбілісі і мали своїх агентів або філії в Лондоні, Стамбулі, Калькутті та ін.”144
На початку XX ст. Одеса перетворилася вже в могутню цитадель монополістичного капіталізму на Україні, в якій, проте, неподільно панували єврейські, іноземні та російські фінансово-промислові тузи. Це насамперед Соколовський, Шполянський, Розенштейн, Рабинович, Гопнер, ФальцФейн, Річер, Ген, Грієвс, Ельворті, Гессен, Дьомкін та ін. У 1914 р. в Одесі діяло 24 банки, 40 страхових контор, понад 320 торгових домів, переважно єврейських. “Одеське товариство фабрикантів і заводчиків” об’єднувало 1.100 товариств і самостійних капіталістів. На чолі товариства стояв єврей Саул Соколовський. У 1915 р. він проголосив: “Весь південь, весь Чорноморсько-Азовський район є тепер не тільки житницею Європи — в ньому майбутнє всієї російської промисловості”. Політику великих монополій, виразником якої був Соколовський, називали “пансаулізмом”145 підкреслюючи цим домінуюче становище єврейського елементу.
Факти свідчать, що євреї переважали в усіх галузях української економіки, за винятком, можливо, важкої промисловості, в якій вони також були не останніми, хоч і поступалися перед іноземним та почасти російським капіталом.
У першій половині XІX ст. Волинь була головним на Україні центром по виробництву сукна. З 16 суконних фабрик, що працювали в губернії, 11 належало євреям. Решту 5 вони також орендували в поляків.146
Серед власників цукрових заводів на Україні були євреї Бродський, Гальперін, Еттінгер, Зайцев, Балаховський, Френкель, Ліберман, Закс та ін. Тільки братам І.М. та А.М.Бродським (перший жив у Києві, другий — в Одесі) належало 17 заводів, які на початку 90-х років виробляли 1/4 всієї рафінадної продукції в Росії. Про київського брата — Ізраїля Бродського — Вітте писав: “Можно сказать, что он был одним из самых главных капиталистов всего Юго-Зап. края”.147 Все його величезне багатство перейшло до рук одного з синів — Льва Бродського. Він, як і батько, також жив у Києві, хоча більшу частину року проводив за кордоном — на курортах, де грав у рулетку.
У торгівлі цукром питома вага єврейських купців була ще більшою, ніж у його виробництві, і сягала 60–70 % всього товарообігу цукрової промисловості.148 Українці Терещенко і Ханенко, яких тепер висувають на передній план, як доказ існування й української буржуазії стояли на останньому місці після єврейських, російських і польських цукрозаводчиків.
У початковий період залізничного будівництва в Росії, коли панував принцип приватного будівництва й експлуатації залізниць, на чолі приватних товариств стояло кілька осіб, про яких можна сказати, що вони являли собою залізничних королів. “В государстве, — писав Вітте, — создались как бы особые царства — железнодорожные, — в которых царили маленькие железнодорожные короли вроде Полякова, Блиоха, Кроненберга, Губонина и пр. и пр.”149 Перші три з названих тут були євреями за походженням.
Із залізничних тузів найбільше прославився Самуїл Соломонович Поляков. Кар’єра цього неписьменного білоруського єврея почалася на Україні, де він у Харківській губернії утримував поштову станцію. Тодішній міністр пошт і телеграфу Толстой, проїжджаючи якось поштовим трактом, запримітив цього чоловіка, який йому чимось догодив. У віддяку за це Толстой “вивів Полякова в люди”150 — як висловився Вітте. З допомогою Толстого, у якого він орендував землю, Поляков одержав концесію на Козлово-Воронізько-Ростовську залізницю. Потім фінансував будівництво Курсько-Харківської, Харківсько- Азовської, Фастівської, Бендеро-Галицької та інших залізниць.
С.С.Поляков поклав початок цілій династії Полякових. Разом з братами Лазарем і Яковом заснував низку великих банків і промислових товариств. Наймогутнішим банкіром Москви, наприклад, був Лазар Поляков, у руках якого була не тільки його банкірська контора, а також два найбільших московських банки — Міжнародний і Земський. Завдяки цьому, пише Вітте, Поляков “имел весьма сильное влияние на экономическую жизнь города Москвы и Московской губернии”.151 За особливу протекцію Поляковим цар Олександр ІІІ зажадав від московського генерал-губернатора Долгорукого залишити свій пост. Щоб полегшити російському фінансовому капіталові конкурентну боротьбу з банкірами Поляковими, Микола ІІ поставив завдання: “освободить Москву от еврейского гнезда”.152 Незважаючи на це, банкірський дім довгий час не здавався і юридично існував до самої смерті Л.Полякова у 1914 р. Поляков-старший помер ще раніше, у 1888 р., в чині таємного радника (найвищий цивільний чин імперії), ставши почесним громадянином м.Єльця і кавалером багатьох російських та іноземних орденів. Главою династії став син Самуїла Полякова, який переважно жив у Парижі і в Петербург приїздив лише зрідка.
Другим після Полякова і першим на Україні залізничним магнатом був єврей-вихрест Іван Станіславович Бліох. Свою діяльність він розпочав “простым подрядчиком-еврейчиком”, який брав підряди на будівництво якої-небудь станції чи платформи. Одружившись на доньці московського лікаря Кроненберга і заснувавши у Варшаві банкірську контору, він почав будувати цілі залізниці, зокрема Лодзінську. Незабаром Бліох опинився на чолі Південно-Західної залізниці — однієї з найбільших залізниць імперії. Олександр ІІІ називав цю дорогу “жидовской”.153
Про Бліоха й таких, як він, ділків Вітте писав: “С громадным влиянием и с громадным состоянием, пользовавшиеся громадным авторитетом, благодаря своим железным дорогам и банкам. Раз кто-либо находился во главе железных дорог, то, естественно, он находился и во главе тех или других банков, так как все денежные операции производятся через банк. Таким образом, благодаря всему этому, лица эти имели самое крупное общественное влияние; они имели влияние даже на высший класс имущественных лиц”.154
В інших ділянках економіки спостерігалася аналогічна картина. Напередодні першої світової війни лише в одному Києві євреям належало 34 різних заводи, 45 фабрик, десятки магазинів, аптек і складів.155
Київ був найбільшим центром південно-західного млинарства. В ньому працювало 9 великих парових млинів, загальне добове виробництво яких становило 50 тис. пудів борошна. Млини належали акціонерним товариствам “Л.І.Бродський” (син і спадкоємець відомого цукрового магната Ізраїля Бродського), “Я.Кельбер”, “Роговцев і Сніжко”, а також приватним власникам Бяліку, Бліндеру, Яновському, Сергееву, Фрякову і Яковлеву. В руках лише Бродського була найбільша в усій Росії борошномельна фабрика, яка за добу переробляла 23 тис. пудів зерна, або майже половину 50-тисячної продукції всіх інших млинів Києва.156
У п’яти українських губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській) євреї були власниками 153 млинів, 34 виноробних заводів, 35 пивоварних заводів, 22 маслобойних заводів і 4, тобто всіх наявних, паперових фабрик. За кількістю названих підприємств євреї займали третє місце після поляків і росіян.157 При обрахунку наведених даних національність власників визначалася на підставі їхніх прізвищ. Знаючи тенденцію євреїв заховуватися під українців, поляків або росіян, можна з певністю сказати, що в названих губерніях домінуюче становище належало все-таки єврейському капіталові.
Крім великих тузів, як Рафалович і Гальперін, Бродський чи Бліох, над Україною хмарами носилася усіляка спекулятивна дрібнота, яка “з нічого” робила гроші. Для визначення людей цієї категорії в єврейській літературі існує навіть спеціальний термін “люфтменш”, людина повітря.
“Мелкая аренда, корчмарство, шинкарство, грошевая торговля, посредничество и факторство создавали типичного “человека воздуха” (ходячее выражение евр. литературы, обозначающее человека, не имеющего определенных источников существования, неуверенного в завтрашнем дне). Этими профессиями вместе с ремеслом была занята подавляющая масса еврейского населення”.158
З числа продуктивних професій серед євреїв було поширене лише ремесло — кравецьке, шевське і столярне, але й воно, за визначенням авторів енциклопедії, “влачило жалкое существование”.
Німецькі євреї не без підстав дорікали своїм російським одноплемінникам, що скрутне матеріальне становище, в яке наприкінці б0-х років минулого сторіччя потрапила більша частина євреїв Північно- Західного краю, “объясняется не бесправием их, а их непригодностью к труду”.159
Класичний зразок “люфтменша”, або просто шахрая, що живе з обману українця, гріє руки на його довірливості і провінційній темряві, виведено у драмі І.Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Пронюхавши, що біля
