заможного селянина Герасима Калитки можна поживитися, спритний єврей-проноза продає йому “сто тисяч” фальшивих грошей, які виявляються навіть не грішми, а мішком паперових обрізків. Калитка з горя вішається, а спритний фактор, видуривши кілька тисяч карбованців, передбачливо зникає.
У гонитві за наживою єврейський ділок не зупиняється перед жодним злочином, перед жодним порушенням закону чи суспільної моралі. “Колокол” Герцена у кореспонденції з Київської губернії повідомляв на початку 1860 р. про відомого багатія Бродського, який, “воротившись из-за границы, привез с собой множество фальшивых ассигнаций и начал распространять их”.160 Вітте також згадує у своїх спогадах, що Бродський розбагатів “на Крымской войне путем подделки кредитных билетов”.161 У відповідь на спробу генерал-губернатора приборкати спекулянта фальшивою валютою лікарі, агенти Бродського, отруїли свідків і тим сховали кінці в воду. Решту справи довершили асигнації Бродського, на цей раз справжні, а не фальшиві.
У тому ж “Колоколе” розповідалося про одеських євреїв, які систематично продавали українських дівчат у турецькі гареми. Торгівці жінками записувалися в турецько-молдавські піддані і з турецькими паспортами під виглядом іноземців без кінця переїжджали кордон туди й назад, вербували дівчат, обіцяючи їм золоті гори, а потім з фальшивими паспортами відвозили їх в Константинополь, де продавали на базарі (“там публичная девка считается товаром наравне с овцою”), а “брак” здавали в будинки розпусти.
“Со всех городов южной России привозились в Одессу девки, опутанные долгами рублей в 50 или 100, продавались здешним содержательницам, которые в свою очередь вербовали девок в Одессе, и все это отправлялось в Турцию на торговлю, словом, торговля шла в полном разгаре. Какая-нибудь жидовка ехала “путешествовать” за границу — с тремя “дочерьми”, с “сыном”, “женою сына” и “сестрою”. Через несколько времени она возвращалась уже с одним сыном и турецкою подданною. Потом ехала опять за границу с “дочерьми” и так далее”.162
Лише в 1857 р. з Одеси для продажу в гарем і будинки розпусти Константинополя було вивезено таким чином до 200 українських дівчат.
Своїми діями євреї не тільки економічно руйнували українців, а й завдавали великої шкоди народній моралі, сильно понижуючи її рівень. М.І.Костомаров свідчить:
“Жившие в южных и западных губерниях знают, как часто иудеи развивают у поселян склонность к пьянству, охотно дают ему на борг водки, чтоб потом запутать, разорить, чтоб все достояние пьяницы перешло в их шинки, как побуждают поселян на воровство и принимают краденые вещи, как услуживают разврату и соблазняют женщин, как умеют извинить всевозможные страсти, чтоб довести человека до положения, выгодного для себя, хотя бы окончательно разрушительного для него. Это делается далеко не по какому-либо глубоко безнравственному побуждению, не по склонности ко злу, а по холодности и безучастию к миру, стоящему за пределами иудейства”.163
Як уже відзначалося, євреї на Україні селилися головним чином по містах і торговельних центрах, де кількість їх наприкінці XІX ст. становила від 10 до 86 відсотків, а також у містечках, де співвідношення було ще вищим — від 30 до 90 відсотків.164 У дев’яти українських губерніях Російської імперії нараховувалося 542 містечка з населенням 1547 тис. чол. Євреїв у цих містечках проживало 662 тис., або 41 відсоток.165 У західноукраїнських землях, що належали Австрії, найбільше євреїв жило на території сучасної Львівщини. На Закарпатті — в м. Мукачеві та деяких селищах і містах поблизу нього. На Буковині вони осідали головним чином у центрі краю — місті Чернівцях.
Від загальної кількості населення євреї, за даними переписів 1897 р. в Росії і 1900 р. в Австрії, становили:
У Бродах понад 90 відсотків, Бердичеві — 88, Луцьку — 80, Балті — 79,3, Володимирі — Волинському — 75, Умані — 74, Дубні — 70,5, Радомишлі і Сквирі — 67, Острозі — 62,5, Кременчуку — 61, Вінниці — 58,5, Гайсині — 55, Станіславі (Івано-Франківськ) і Новограді-Волинському — 54, Могилеві-Подільському — 52,5, Барі — 51, Звенигородці — 48, Овручі — 42,5, Гусятині і Сокалі — 41, Василькові, Херсоні — 40, Проскурові (Хмельницький) — 39,5, Брацлаві — 39,2, Кременці — 39, Кам’янці-Подільському і Ковелі — 38, Одесі й Чигирині — 35,2, Житомирі, Таращі — 34, Чернівцях — 32, Ужгороді — 31, Кобеляках — ЗО, Самборі — 28,5, Львові — 28, Павлограді — 27, Золотоноші — 26, Гадячі — 21, Черкасах — 23, Єлисаветграді (Кіровоград) — 20, Миколаєві і Миргороді — 17,2. Лише в Києві, де євреям деякий час заборонялося жити, — 8 відсотків, Катеринославі (Дніпропетровськ) — 6,6, Харкові — 6,1.
На Україні євреї жили компактною масою, тоді як у Західній Європі вони були вкраплені тонким прошарком серед чужого населення. В Румунії, напр., один єврей припадав на 19 місцевих жителів, в Угорщині один єврей приходився вже на 22 жителі, у Моравії — на 46, Богемії — на 57, Пруссії — на 79, в європейській Туреччині — на 150, Швейцарії — на 386, Франції — на 785, Бельгії — на 2541, Іспанії — на 2806, Швеції — на 3646, а в Норвегії навіть ще менше: один єврей — на 69164 норвежці. І тільки на Україні євреї буквально заливали місцеву людність. Тут один єврей припадав, залежно від місцевості, на 5–7 українців. Навіть у Польщі їх було менше, там співвідношення становило один до семи.
Коментуючи цю порівняльну таблицю, Житецький пише: “Чем какая страна Западной Европы дальше отстоит от Малороссии, тем слабее в ней еврейское население. Малорусский народ, жительствуя в средине Европейского материка, оказался вместе с поляками и белорусами в центральном месте нынешнего еврейства”. На території України, Білорусії і Польщі тоді проживало “около 2/3 всех евреев земного шара”.166
За своєю чисельністю євреї стояли на третьому місці після українців і росіян на сході та півдні України, на третьому ж місці після українців і поляків на заході краю. Така значна маса народу, у всьому відмінного від корінного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби існування. Але справа не стільки в національних чи віросповідних особливостях євреїв, скільки в тому, що вони у своїй масі були зайняті не в сфері матеріального виробництва, а в сфері обігу та кредиту і таким чином жили фактично з чужої праці.
Цю немаловажну обставину завжди “забувають” ті, хто береться виступати в обороні “знедолених” євреїв. Апологети єврейської “непорочності” безоглядно кленуть так звану смугу осілості, за яку царизм загнав єврейське населення, розписують його муки і не хочуть взяти собі втямки — а чиї, власне, муки слід мати на увазі: муки євреїв чи українців?
Смуга осілості — це своєрідний умовний кордон, який офіційно євреям не дозволялося переходити. Правда, у межах кордону вони, як ми бачили, мали вільні руки і цілковиту свободу для своїх дій. Географічний район, на терені якого євреї мали право вільного прожитку, не такий уже й малий. Це “всього-навсього” територія України, Білорусії і Королівства Польського — цілих трьох європейських держав. Ми припускаємо, що для єврейських апетитів цього могло бути мало. Общипавши травицю на Україні, вони ласо поглядали на левади Росії, а їх туди не пускали. Але кожний народ тепер (як і в минулому) також живе в межах певної “смуги”, визначених державними кордонами. Їх нелегко переходити, хоч нарікань на “тісноту”, якщо такі й є, ніхто всерйоз не бере до уваги. Самі тільки єврейські достойники розмазують по лиці фальшиві сльози, нарікаючи на свою долю. Всюди ці “світові побродяги”, як висловлюється про них “Історія Русів”, ходили, так би мовити, пустопаш: об’ївши один район, переходили в інший. Тільки в Росії їм сказали: досить! Маєте землю — живіть, далі не ваше. Формально — це обмеження, але спробуйте в ньому розібратися.
У сучасній радянській Литві, як і в багатьох інших “скотарських” країнах, існує такий метод літнього випасу худоби (його називають прогресивним): лугові угіддя або певний масив, спеціально відведений для того, розгороджують на окремі ділянки, в яких по черзі і утримують стадо. З’їли тварини траву на одній ділянці, їх переводять на інші. Поки вони випасаються там, попередні тим часом “відпочивають”, на них наростає молода, свіжа паша. Так у національних заповідниках Індії, Африки утримують слонів та інших рідкісних тварин, аби вони раціонально харчувалися і не завдавали зайвої шкоди господарству.
Може, це порівняння видасться декому й грубим, але російський царизм зробив саме так: Україну й Білорусію він полишив євреям “на пашу”, і цілком свідомо, з урахуванням принаймні двох моментів. По- перше, він позбавляв російське населення від єврейського збиткування і в першу чергу звільняв од єврейської конкуренції російське панство. По-друге, царські політики розраховували, що тотальне “об’їдання” євреями української “ділянки” знесилить місцеву людність, зробить її не здатною до боротьби за свою
