Рілля, хоч і присипана снігом, була вибоїста, і коні раз у раз оступалися ногами на її замерзлих брилах. Віз перехняблювався то в один, то в другий бік, і я мусив часто хапатись за полудрабок, щоб не випасти геть. Мені, як кажуть, аж печінки поодбивало, поки Кущ не сказав Мишинському:
— Тепер завертай ліворуч — чорта з два побачать вони нас із хуторів.
Чи ж скоро кінчиться цей недотепний водевіль, куди нас затяг
Кущ, як аматорів, грати невластиві вже нам ролі? Але що вдієш: на чиєму возі ідеш — того й пісню співай!
Я вже не почував ні свого натрудженого нутра, ні затерплих ніг, коли ми, зробивши гака верст з тридцять, виїхали на якийсь путівець, що привів нас до гаю, серед якого, на мій подив, виявилось кілька хуторів.
Повновидий місяць уже котився до заходу — було, мабуть, десь попівночі, коли ми опинились біля високих замкнутих дубових воріт і Кущ загрюкав кулаками у хвіртку. У дворі аж заходився від гавкоту розгніваний здоровенний псяра, і йому на відповідь завалували собаки аж на дальніх садибах.
— Чи той Микита вмер там, чи що? — сердито промовив Кущ, якому вже вривався терпець і боліли кулаки від марного стукання в хвіртку.
Нарешті почулось, як хтось сходить у дворі з ганку й обережно підступає до хвіртки.
— Хто там? — невдоволений, трохи охриплий зі сну голос.
— Та хто ж, як не Кущ, у таку пору.
— А-а-а… Чекайте-но, прив’яжу пса.
Широко розчинились ворота, і Мишинський увів у двір коні.
— У вас нікого? — притишено спитав Кущ.
— Бог милував.
З прочинених направо дверей хтось стурбовано виглянув і зник, а господар, кремезний, статечний чолов’яга, повів нас ліворуч у світлицю.
— Їсти будете?
— Та ні, нам не до їжі після того, як верстов із тридцять одмахали до вас манівцями, тільки спати хочеться, — відповів Кущ, скидаючи кожушка й почуваючи себе тут як удома, тоді як Мишинський поважно поклав на стіл свою гранату-булаву.
— А вчора чи позавчора був хто?
— Учора зрання троє кінних зайшло. Випили молока, взяли хліба й поїхали до Узина.
— Скільки звідси до Узина? — спитав я Мишинського.
— Верст двадцять, а то й двадцять три буде.
— Невже це вже їхній ар’єргард? — сам до себе проказав Кущ. — Швидко ж відступають, хоч
— Позавчора їх багато до Узина йшло: піхота, кінні, артилерія, — додав господар, а Кущ, думаючи далі про щось своє, промовив:
— Найлютіший звір — поранений… І хто ж то їх направив на хутори? То треба буде, Мишинський, розпитати, щоб було знати, кому дякувати.
— Безнепремінно! — кивнув головою Мишинський, вішаючи на кілка свою чумарку.
— Де ж вам застелити, щоб добре поспали здорожені? — почухав потилицю господар, якому, видимо, не доводилось укладати на ночівлю цілий штаб Куща.
— Стеліть долі, байдуже! — відповів Кущ, задоволений з тепла й затишку в хаті.
Поки господар вносив солому, рядна й подушки, я оглянув при світлі невеликої гасової лампочки світлицю. Усе як і має бути в заможного хазяїна на «одрубах»: у кутку образи, накриті вишиваним рушником і з боків прикрашені паперовими квітами, купленими десь в Узині на ярмарку, на стінах фотографії, серед яких упадає в очі більшенька — з господарем у солдатському мундирі, коли той служив на «діствительній», і навіть великий портрет Іоана Кронштадтського У фіолетовій рясі з золотим хрестом висів на чільному місці стіни, залишившись, чи то за інерцією, чи зважаючи на кольорову красу олеографії, ще з тих часів, коли остання російська цариця-містичка наблизила цього протоієрея до царського двору. Лиш спинка одривного календаря з чорним силуетом козака на тлі жовто-блакитного прапора, прибита біля дверей, свідчила, що й сюди, в цю застиглу в Дореволюційних часах господу, пробився промінчик нових днів. Така була друга «нора» невловимого Куща, де він безпечно переховувався за більшовиків і за денікінців. Та всьому надходить кінець. Забігаючи наперед, скажу, що через півроку я випадково зустрівся в Києві з Мишинським, котрий приїхав сюди спродатись і скупитись, і той повідомив, що через три місяці після того, як нас мало не застукали на хуторі денікінці, більшовики наскочили в цій же хаті на Куща і, після короткої стрілянини, вбили. Мишинського не було при тій події, і він зацілів, бо в його анкеті хтось із більшовицьких місцевих керівників написав: «разложившийся элемент»…
А тим часом Кущ преспокійно спав, стомлений тяжкою дорогою і нервовим напруженням.
Рано-вранці ми прокинулись від несамовитого гавкання у дворі хазяйського пса й рипання дверей. Це прийшов пішки аж з хуторів той господар, у якого ми днювали вчора. Ще не од дихавшись з дороги й жваво жестикулюючи, він розповідав:
— Ото як ви поїхали, я й думаю собі: ну добре ж, як дадуть сімдесят шомполів — видержу! Ну, а як розстріляють… — дядько розвів сумовито руками, мовляв, тоді невдержка буде. — Щоб подалі від гріха, пішли ми з сином до дальніх хуторян, а тут і вони підоспіли. Так-таки на трьох санях, як і переказували мені з Узина.
Присідаючи й комічно кривляючись, хуторянин намагався цілком відтворити сцену денікінського обшуку, коли солдати з виставленими наперед багнетами на рушницях обережно ступили до хати й гаркнули піднести руки вгору; як жінка, що залишилась сама в хаті, перелякано підняла руки з рогачем, аж відсахнувся вбік крайній солдат, думаючи, що жінка хоче його вдарити; як шурхали багнетами під полом і на печі; як заглядали у дворі в клуню, повітку й навіть саж, а повернувшись до хати, сказали: «А все ж таки вони тут були!» — й прискіпались до жінки: «Кажи правду, хто тут був?» А жінка їм своєї співає: «Кажу ж, що були, а хто такі й куди поїхали — хіба мені те знати?»
— Отак, спіймавши облизня в моїй хаті, вони заглянули ще й до інших хат, а до крайньої, що стояла зовсім осторонь, де я був із сином, і не дійшли. Та хоч би й дійшли, — у нас тут усі хуторяни свої люди, не викажуть.
Господар вийшов із світлиці й одразу повернувся назад:
— Ходімо, добрі гостоньки, поснідаємо, бо час уже, — і повів нас у другу половину хати, де на столі вже стояло печене й варене.
Наливаючи самогон у такі ж синюваті чарки, з яких ми вчора пили в худорлявого хуторянина, котрий теж присів із нами до столу, господар промовив:
— Воно хоч і Пилипівка нині, та Бог простить, якщо трохи поскоромимось. Будьмо!
Хильнувши одну, другу й третю, господар журно проказав:
— Тепер і життя таке пішло, що сьогодні п’єш тую горілку, а завтра, гляди, хтось інший її питиме на твоїх поминках!..
— Воно правда, — ствердив дядько з далеких хуторів, — невдержка в житті скрізь. От хоч би й учора: сидимо й п’ємо собі спокійно, і думки нема, що якесь стерво вже справило з Узина чортів по наші душі… Отож, як перестали собаки гавкати, повернувся я додому, послухав, що розказала жінка, та й думаю: воно добре було б після того шарварку лягти на боковеньку та поспати, тільки ж душа буде неспокійна, поки не доведу діла до кінця, — і простягнув вказівного пальця до Куща. — Вас же треба повідомити, що в нас було, як ви поїхали. Випив холодної води, насунув на брови шапку та й чкурнув сірди, до Микити.
Я дивився, як уминає після чарки далекий хуторянин млинці, такі ж самі, як пекла вчора його жінка, й дивувався: яким нюхом дізнався цей верткий дядько, що Кущ спиниться саме тут, а не десь-інде? І що це за нюх — національний чи соціальний? Та, безперечно ж, соціальний, класовий! Хоч цей дядько обходиться, видимо, без наймитів і, як свідчить його худа статура, гибіє над землею сам з родиною, щоб більше розжитись, але накладатиме він не з наймитами нашого теперішнього господаря, а з ним самим. Ненажерливість, бажання багатіти далі й далі, дарма що всього є в достатку, це не є специфічна риса селянства, як думав я тоді, а така ж негативна властивість багатьох людей, що переступає через епохи, класову приналежність і державно-соціальні лади. Чи не є такі люди, як я, в котрих нема й не буде ні за яких обставин «ні кола, ні двора», винятки, мало не виродки серед загального потягу до нагромадження,
