Тепер Франц не боронився вже, навіть не подав касаційної скарги, бо одразу втратив усе: віру в справедливість, законність і людський розум. Ще під час слідства він дізнався, що втратив і дружину, яку встиг гаряче покохати: вона не тільки не приносила йому передач, а поспішила ще до суду відмовитись од свого небезпечного чоловіка, й слідчий послужливо показав Францові газету з її листом про зречення.
Єдине, що лишилось живе у Францові після цієї жахливої катастрофи, коли він відчув себе безпорадним кролем, що попався до рук напівдиким вівісекторам, — було бажання якось вижити й дожити до того часу, коли довколишнє життя, кінець кінцем, унормується й усе стане на своє місце — закон, справедливість і елементарний глузд.
Попервах, коли він опинився в далекому сибірському таборі, йому ніби й усміхнулась фортуна: його призначено виконробом. Але тут завадили Францові його мова й, головне, прізвище. Франц, володіючи кількома європейськими мовами, не міг, як і багато чехів, опанувати правильні наголоси російської й вимовляв замість «неграмотный» — «неграмотный», не «следователь», а — «следователь». Це викликало підозру в начальника таборового пункту, людини з чотирикласовою освітою й обмеженим світоглядом, а коли начальник дізнався й про прізвище — «Пауфашима», яке міг вимовити тільки як «Полуфашиста», а до того ж і про шостий, цебто шпигунський, пункт п’ятдесят восьмої статті, він одразу ж скинув Франца з виконробства. Не вдержався Франц і в ролі бригадира, бо досить було йому сказати «сапоги», як підлеглі йому робітники- в’язні реготали й за ніщо мали свого недотепу-бригадира.
Після цього Франца спустили у вугільну шахту, де колишній інженер, що просиджував колись над ватманом довгі ночі й не відчував утоми, не міг виробити звичайною залізною лопатою норми, через що ходив завжди голодний і вкрай знесилений. Він так деградував зовнішньо, що в його худезній постаті з безпокійними, наче зацькованими, очима й мокрим від постійного нежитю носом не можна було впізнати колишню людину інтелектуальної праці, й лиш зблизившись з ним, відчувалась ерудиція, котрій не чужа була навіть певна філософія. Але до чого та філософія тепер, у цьому неможливому становищі, коли всі прагнення Франца звузились до безнастанного бажання хоч трохи наїстися й кілька разів удихнути в себе Дим махорчаного недокурка, заслиненого багатьма ротами! Хай філософією тішаться сибарити всіх мастей, а не людина, що пізнала Ціну чорного хліба й миски рідкої баланди.
Ув’язнені лікарі жаліли цього іноземного інтелігента, що з примхи незбагненної долі дійшов до ручки в житті, й всіляко намагались Допомогти йому, то кладучи Франца в стаціонар, то призначаючи йому дієтичне харчування, але чергове комісування з вільними лікарями й вищим таборовим начальством, яке намагалось поповнити поріділі ряди шахтарів, знову спускало Франца в шахту, де він Дійшов, кінець кінцем, до дистрофічного стану, що й привело його в ОП. Трохи видужавши від страшної кволості, що межувала вже з прострацією, Франц став санітаром і всією рештою своїх фізичних сил ухопився за цю роботу. Ще б пак! Тут він їв не тільки краще, ніж то міг би заробити своєю шахтарською працею, а й доїдав порції хворих з високою температурою, котрим було не до їжі, а головне, міг «стрельнути» покурити якщо не в лікпома Колотуна, в якого не переводився самосад, то на вахті, пропонуючи вахтерам підмести приміщення й воднораз збираючи на брудній підлозі недокурені «бички». Не тільки для Колотуна, а й для лікаря Будики Франц був за домашнього блазня, що міг розважити їх в час дозвілля, і, аби вдержатись в ОП, Франц охоче йшов і на цю ролю, не гидуючи нею, як не гидував уже людськими екскрементами й трупами, з якими йому раз у раз доводилося мати діло.
На запитання лікаря Будики, що напоумило Франца приїхати в Радянський Союз, він по-дитячому простодушно відповів:
— Пісні. Пісні, що чув з радіотрансляції, котру завжди уважно слухав. Народ, що так весело співає, не міг не жити щасливо…
На це Будика, іронічно посміхнувшись, промовив цитатою з старовинного романсу:
— «Вот что наделали песни твои!»
Узявши стетоскоп, термометр і олівець з папером, лікар Будика, Перед тим як покидати стаціонар, звернувся з останніми розпорядженнями до лікпома й санітара:
— Так ви ж дивіться, товариші, щоб усе було гаразд.
— Не турбуйтесь, докторе, все буде — во-о! — вигукнув Колотун, нетерпляче чекаючи, коли лікар поїде.
— Стривайте, а скільки в нас сьогодні «чорних»?
— Уже чотири, і скоро буде п’ятий.
— А хто ж — п’ятий? — спохмурнів Будика.
«Чорні» була закодована назва мертвих, яку всі в таборі давно вже знали. У стаціонарі ОП щодня вмирало не менше п’ятьох, і до цього всі звикли як до нормального явища й не дивувались, коли ця цифра збільшувалась; інша річ, коли б вона раптом зменшилась, подібно до того, якби зменшився щоденний наплив нових дистрофіків і пелагриків.
— Так хто ж цей п’ятий? — намагався пригадати Будика сьогоднішній ранковий огляд у стаціонарі.
— А Скоробагатський, — підказав лікпом. — Ще ж ранком ви ледве промацали в нього пульс.
— Так, так — Скоробагатський… — пригадав тепер і лікар того нерухомого дистрофіка з нитюватим пульсом і ледве чутним диханням.
— До вашого повороту він десять разів вріже дубаря! — заспокійливо зауважив Колотун, і лікар, уже не сумніваючись у летальному кінці Скоробагатського, наказав Францові:
— Так ви ж дивіться, Франце: як тільки не буде пульсу й дихання, витримайте його ще належні дві години в стаціонарі, а потім у морг. Не забудьте ж зняти з нього білизну, щоб ранком здати в каптьорку, та добре прибийте цвяхи в моргу.
Це була слушна пересторога, бо три місяці тому, ще за попереднього лікаря ОП, якийсь молодий циган з групи одужалих, котрі містились в окремому бараці й до часу плели кустарні кошики з лози, продерся вночі до незамкнутого моргу, вирізав у трупа шматок сідниці й зварив собі в бараці «м’ясний суп». Цигана впіймали на гарячому й посадили в спецізолятор для слідства, лікаря зняли й послали на загальні роботи в шахту, а двері в морг, за браком замка, наказали забивати на ніч цвяхами.
— Так я на вас надіюсь, товариші, глядіть же! — промовив наостаннє Будика й поїхав до хворого «вольняшки».
Лікпом Колотун не затримався довго в стаціонарі. Скинув білий халат, помив руки, зачесався й зник, підбадьоривши на прощання Франца:
— Ти з ним довго не марудься: як тільки побачиш, що не дихає, так і одфактуруй його в морг — чого там чекати дві години!
І Франц лишився сам серед хворих, що тихо лежали на тапчанах.
Усе було б гаразд, якби не цей кандидат у «чорні», що завдавав Францові клопоту після того, як Франц роздав хворим вечірню баланду й напоїв їх окропом. Саме тепер і взятись би мити довгу підлогу в стаціонарі, але негоже це робити, поки не одволік трупа в морг: Ще лишить якийсь слід на чистій підлозі, що її так важко мити Францові.
Він кілька разів підходив до Скоробагатського, підозріло поглядаючи на нерухоме обличчя з заплющеними повіками, й нерішуче відходив. Нарешті зважився й узяв кощаву руку спробувати намацати пульс. Але якщо Францові було важко промацати й свій власний пульс, що він іноді робив, ставши медичним працівником, то в нерухомого дистрофіка й поготів. Збивала з пантелику Франца лиш тепла рука, що ніяк не хотіла холонути, а втім не одразу ж труп і холоне, застигне він лиш у моргу. Франц ще почекав, але коли пішло на одинадцяту годину, він не витримав: підійшов ще раз до Скоробагатського, низько схилився над застиглим безкровним обличчям >, не знайшовши знову пульсу, стягнув з слухняного тулуба казенну сорочку й спідні. Після цього спустив обережно, щоб не стукнути, на підлогу спочатку худезні, як патики, обтягнуті сухою шкірою ноги, потім безвладну голову на тонкій шиї й, узявшись за кісточки ніг, поволік тіло через прохід між тапчанами.
Востаннє, коли Франц перетягав тулуб через високий поріг стаціонара, Скоробагатський ніби ожив і підкинув угору стрижену голову, немов прощаючись із живими, але Франц того не бачив. Він Дотягнув тулуб, лишаючи на свіжому сніжку довгастий слід, до моргу й, заштовхавши його в густу темряву, де лежало в різних позах чотири трупи, побіг мерщій назад по молоток і цвяхи.
Було вже все по всьому, коли на початку дванадцятої години повернувся лікар Будика й спитав Франца:
