— Як тут у вас?
— Пор’ядок! — відповів Франц, задоволений, що йому вдалося до повороту лікаря впоратися з останнім «чорним», котрий так заморочив його.
— Умер-таки Скоробагатський?
— Так, врізав, — кивнув головою Франц, демонструючи лікареві, що він опанував уже й таборовий жаргон, лиш, як і завжди, поставивши не на місці наголос.
— От і добре, — промовив лікар Будика, погладжуючи свій, видимо, добре наповнений живіт, і після цього вони спокійно пішли спати.
Але Скоробагатський не вмер. Кволий вогник життя то пригасав у ньому, то знову жеврів, не повертаючи йому тями. Скоробагатський таки прокинувся ненадовго, коли Франц перекладав його з тапчана на підлогу й тягнув у морг, але темрява й тиша моргу знову спустили його в безтямність…
Уже півтора місяця, як у Скоробагатського поволі занепадали сили, й лікар Будика дивувався, чому цей дистрофік не видужує і не вмирає.
А причина була проста: Скоробагатському хотілось якомога довше затриматись у стаціонарі ОП, де він міг спокійно лежати на простирадлі, накритий коцом, знаючи, що його не поженуть на роботу, не посадять у ізолятор за відмову від роботи, не виганятимуть із барака на ранкові й вечірні перевірки, а головне, принесуть йому належні хворому шістсот грамів хліба й дадуть не тільки баланду, а й ріденьку кашку в обід. От тільки аби не кінчився цей рятівний пронос, через який його й привезено в ОП. А для цього треба щодня їсти мило. Не митись тими маленькими кавалками простого білого мила, які роздавали в ОП хворим, а їсти їх потай у відходку, щоб не помітили ні лікар, ні лікпом, ні санітар. Так радили бувалі в бувальцях блатарі й казали правду. Ні медикаментозні засоби, ні дієтичне харчування не могли спинити в Скоробагатського невпинного проносу, от тільки шкода, що разом із тим, як виснажувався організм і вичерпувалися сили, зникав і апетит, аж поки зовсім не пропав. Євген Скоробагатський міг би тепер і зовсім не їсти, якби лікпом Колотун, матюкаючись і загрожуючи, що неслухняних хворих виписують із стаціонара, не змушував його ковтнути кілька ложок баланди з Францових рук. Кінець кінцем він так охляв, що вже не міг підвестися з ліжка й піти до відходку, а далі, неспроможний діждатись, коли Франц подасть йому судно, став робити під себе. Скоробагатський не їв уже мила, але, видимо, було запізно: останні сили покидали його.
Він не встрявав тепер і в розмови хворих, як було попервах, бо стало важко ворушити язиком, а лежав мовчки, зосереджений у самому собі, й поринав у спогади. Хотілось витягти з минулого щось радісне, миле, що розраяло б змордовану душу, але, як на те, в пам’яті спливало тільки сумне й відразне, ніби за все життя він не зазнав і хвилевої радості, ніби ніколи не схилялось над ним усміхнене обличчя матері. Ні, мама всміхалась йому, він і досі пам’ятає до найменших дрібниць ті риси її обличчя, дорожче за яке немає в світі нічого. Ось її карі, невеликі, але такі виразні й розумні очі, що інший, У кого нечиста совість, не міг би дивитись їм одверто; дві чіткі лінії від носа до маленької верхньої губи ніби підкреслювали виразність і категоричність кожного її слова; лиш неслухняний кучерик на маківці, що завжди здіймався вгору, надавав усій маминій постаті трохи веселого, мало не хлоп’ячого вигляду. Через це її не можна було зарахувати ні до жінок, ні до чоловіків — наче вона належала До якоїсь третьої статі, що вкладалась у коротке слово
Але все те було так давно, що з плином часу, котрий приносив нові й нові гіркоти, дорогий образ матері хоч і не збляк, але затулявся іншими людьми й подіями, про які не хотілося згадувати. Та саме ці події й лізли мимоволі на згадку.
Насамперед, батько. Цей веселий, але нещирий адвокат, котрий, за своїм службовим призначенням, мав боронити перед судом людей, що вскочили в халепу, а насправді тільки брехав. Брехав, мабуть, і в суді, й удома. «Брехунець», як звуть у народі адвокатів, хоч як це здрібніле слово не пасувало до огрядної батькової постаті з вродливою головою, на яку, певно, заглядались чужі жінки. Та й як його інакше називати, коли він раз у раз пізно повертався додому, пояснюючи винуватим голосом мамі, що затримався в суді або забарився в юридичній консультації. Мама ніколи не питала батька про причину запізнення й, мовчки вислухавши батькові явні викручування, мовчала далі. Але між ними чимраз більше лягала відчуженість і пустка. Хлопець відчував це, але довго не міг збагнути, Чому тато й мама «сваряться». Докорів і лайки, як то буває під час сварки в інших людей, не було, але з власного досвіду хлопець знав: якщо мама мовчить, значить, вона сердиться. Не інакше, як тому, Що батька ніколи не видно вдома: пізно повечерявши, сідав за газету й лягав спати, а ранком поспішав якщо не в суд, то в тюрму на Розмови зі своїми підзахисними. Мама теж довго просиджувала в Поліклініці й, коли приходили по неї додому просити лікарку оглянути раптово захворілу людину, вона не відмовляла, але знаходила все ж час перевірити домашні завдання в сина й поговорити про минулий день. Часом вона сердилась і на Євгена, коли той довго ганяв у дворі футбольного м’яча або засиджувався в якогось товариша, і тоді вона замовкала на цілий вечір, не відповідаючи на його запобігливі звертання. То була тяжка кара, але воднораз і справедлива. Але за що мама карала тата мовчанням по кілька днів — він не міг зрозуміти. Лиш ставши підлітком, десь у десятому класі, він несподівано відкрив причину.
Якось увечері, коли Євген знав, що мама затримається на якійсь лікарській конференції, він тинявся по Хрещатику, сподіваючись зустріти когось із таких, як і сам, шкільних шалапутів, що могли б почастувати склянкою вина в «забігайлівці». Він уже пізнав смак того чудового безжурного настрою, що дає вино, але грошей того вечора, коли можна скористатися відсутністю мами, в нього не було. І раптом він побачив батька, що йшов під руку з гарненькою дівчиною. Якби не було так людно, Євген шмигнув би вбік, щоб не зустрітись, але вони зіткнулись майже впритул, і батько, спочатку зніяковівши, аж одсмикнув від дівчини свою руку, враз опанував себе й, ніби нічого не сталось, спитав:
— А ти чого тут? Мабуть, хочеться в кіно, а грошей нема? — і тут же поліз у кишеню по гроші.
Якби Євген не впізнав дівчини, він охоче взяв би батькові гроші, хоч і не на кіно, так на вино, але батьковою дамою була та медсестра, що працювала з мамою в поліклініці й приходила якось до них додому робити мамі ін’єкції, коли та захворіла. Євген уже придивлявся до дівчат, і ця гарнюня з сірими метушливими очима сподобалась йому, але побачити її тепер, під руку з батьком, який давно вже не ходив отак із мамою, було бридко. Уникаючи дивитись на батька, бо стало чомусь дуже соромно, він збрехав:
— Та ні, це я вертаюсь від товариша додому, — і поспішив зникнути в натовпі.
Він не сказав про цю зустріч матері, але батько кілька днів після того рано повертався додому й почав розпитувати хлопця про шкільні справи, чого раніш не робив, а одного дня, без усякого приводу, подарував фотоапарат. Але батько став йому чужий. А коли Євген пригадував оту зграбну медсестричку, котра, обіпершись на батькову руку, весело щось щебетала, його проймала злість на батька й на ту паскуду, що наважилась заступити мамине місце. Серйозна, справедлива, розумна мама — і ця пустушка з полохливими очима, що ніби весь час бояться пійматись на гарячому!..
Певно, мама все вже знала про батька, бо останній час не розмовляла з ним зовсім, а одного дня, коли Євген повернувся зі школи невдовзі перед іспитами, він застав маму одягнуту по-дорожньому, з двома спакованими валізами. Намагаючись бути спокійною, вона сказала:
— Мені дуже, дуже шкода покидати тебе, та ще й перед іспитами, але я мушу це зробити, бо далі вже не можу… Коли підростеш, ти Дізнаєшся про все, а зараз я їду до брата в Харків і вже не повернуся сюди. Коли я влаштуюсь там, напишу тобі, і ти зможеш сам вибрати, з ким жити, поки не станеш на ноги…
Голос її затремтів на останніх словах, але вона зробила зусилля й по-діловому сказала:
— На моєму столі лежить лист до батька. Скажеш йому. А зараз попрощаймось тут, бо на вокзалі мені буде важко.
Вона обняла його, поцілувала в чоло, і дві сльози з її очей впали Євгенові на щоку.
Усе це було таке раптове, таке разюче, що Євген тільки дивився на матір широко розплющеними очима, й щось тверде й гірке підкочувалось до горла, а голову свердлило питання, яке він не міг вимовити: «Як же так? Що ж тепер буде?..»
— Піднеси мені речі до трамвая, — промовила мама, опанувавши себе, і він мовчки поніс важкі валізи, боячись розплакатись.
Тільки коли поставив валізи на трамвайну підлогу, йому повернулась мова, й з болем вихопилось тільки одне слово: «Мамусю!» Мама печально всміхнулась йому й торкнулась плеча:
— Виходь, виходь! Усе!
Він зіскочйв з трамвайних приступок і, поки трамвай не зник за рогом вулиці, заціпеніло дивився йому
