статись? Як могла допустити це їхня несумірність?
Він думав не про різницю між ними в літах, а про ту прірву між ним, парієм, без житла, без даху, без якихось перспектив на майбутнє, й нею, відомою співробітницею редакції, дружиною хоч і підтоптаного й брезклого, але добре забезпеченого інженера, та ще й удосконалювача якогось там гарматного лафета! І злочинне почуття власника, що нечесно заволодів чужим добром, нараз прохоплювалось у ньому й надавало ще більшої пристрасті. «От ти — уславлений і шанований інженер знаменитого Арсеналу, я перед тобою ніщо, а тим часом твоя дружина лежить зі мною в одному ліжку, і я, зустрівшись з тобою, на твій ревнючий, підозрілий погляд можу сказати, посміхаючись: «А в твоєї Олі на попереку, біля куприка — родимка!» Це надавало Євгенові втіхи не тільки відчувати свою перевагу над тим брезклим чоловіком, що має, як і він, якесь право на цю вродливу жінку, а й усвідомлювати в собі ще якусь, незнану досі, якість у собі, перед якою сходять нанівець освіта, заслуги й громадське становище супротивника.
Коли вени встали другого дня й пішли після сніданку пройтись містом до Бугу, Євген не стримався спитати:
— Ти любиш свого чоловіка?
— Цього не чіпай. Тобі гарно було зі мною? Ну й досить!
Ольга Всеволодівна спохмурніла й довго мовчала.
Лише коли вони повернулись до готелю й знову лягли в ліжко, вона, ніби закінчуючи довгу думку, тихо сказала:
— Ніколи не заводь про це мови. Крадене щастя — мабуть, найсолодше, — і знову віддалась його обіймам.
Як у чарівному хмелю, вони пробули тут півтори ночі й один день.
Тільки вже під’їжджаючи ранком до Києва, вона подивилась на нього довгим пильним поглядом, і Євген вчитав у ньому запитання: «Чи ти не зневажаєш мене після цього всього?» Євген відповів їй, одверто, захоплено й віддано дивлячись у її трохи засмучені очі.
Хтозна, як обернулось би далі їхнє кохання, в яке Євген щиро повірив, незважаючи на всю його незвичайність, але за кілька днів сталась пригода в тирі, що зламала все його життя й назавжди усунула з його шляху Ольгу Всеволодівну.
Ще в попередньому таборі Євген, роздумуючи над своїм минулим, з гіркотою доходив висновку, що ніякого вимріяного кохання між ним і Ольгою Всеволодівною не було. Для цього треба було б не тільки пристрасної хіті, а й ще якоїсь внутрішньої близькості, як у тої тургенєвської Єлени до Інсарова. Вона співчувала йому, жаліла, але у свій внутрішній світ не пускала. («Цього не чіпай», — не раз пригадувалось йому потім). А що він міг дати їй взамін? Тільки свою молодість і свої майже незаймані сили…
Ще на каналі «Волга-Москва» йому розповідали про немолоду вже таборову лікарку, засуджену за якийсь побутовий злочин, і її дивні стосунки з йолопуватим Петєю Копєйкіним, котрий не знайшов ліпшого застосування для свого новенького паспорта, як виривати його цупкі сторінки й крутити з них цигарки, — за це й опинився тут як безпашпортний волоцюга. Що могло бути спільного між ним і освіченою немолодою лікаркою, яка не могла похвалитись своєю вродою? А тим часом лікарка всяко рятувала Пєтю, чи Петушка, як вона називала, від усякої фізичної роботи, клала раз у раз у лікарню й щедро підгодовувала гладкого, як підсвинок, йолопа. На наївне запитання про це Євгена, таборовці відповіли йому цинічно: «А ти піди коли- небудь з Петєю в лазню й подивись на його «дані», якими сам Петя одверто пишається!»
Тоді Євген густо почервонів, але не від цинізму відповіді: до цинізму в проматюкованій таборовій атмосфері, де людина й людські стосунки були оголені до найогиднішого вигляду, він звик уже; його вразила жаляча паралель між почутим і своїми стосунками з Ольгою Всеволодівною, надто коли хтось саркастично промовив збоку: «Одне слово — експлуатація природних багатств і ніякої романтики…»
Очевидно, й у Ольги Всеволодівни була тільки «експлуатація його природних багатств», а не якесь кохання, про яке казав тільки він, а не вона, жінка, що знала всьому ціну й міру… А шкода! Як би легше було йому поневірятись навіть у шахті, знаючи, що десь залишилась вірна йому жіноча душа, що пам’ятає його й жде. Але ніхто його не ждав. Хіба що мама, але її образ так віддалявся в минуле, що скидався на пожовклу від часу фотографію давно померлої людини. Та й що б вона знайшла тепер у її любому колись Жені? Доходягу, котрий навчився красти, розпусничати, зневажати все, що поважала мама, не вірити нікому й ні у віщо… Ні, той Женя давно вже вмер, як умерла, чомусь Євгенові здавалось, і його мама.
Єдиний девіз, що засвоїв собі Євген у таборах: рятуйся хто як може.
Він рятувався милом, але відомо: той, кому судилось бути повішеним, на морі не втоне. Так каже таборова мудрість, і слушність її він пізнавав тепер на собі.
Його не тільки не збуджували тепер спогади про вінницьку подорож, а навіть думати про це ставало важко. Єдине, на чому зосереджувалась його думка, це ті болючі позиви до відходку, що так дошкуляли йому навіть тепер, коли він уже припинив вживати мило. А коли позиви вщухали, Євген з кволою радістю поринав у бездум’я, а за ним і в забуття. І дивна річ: навіть у цьому безнадійному стані, коли останні сили покидали його і він відчував наближення неминучого кінця, його не лякала думка про смерть, бо що таке смерть, як не цілковитий спокій, коли нічого вже не болить, нічого не хочеться й нічого більше не треба? А саме такого спокою він і прагнув тепер останніми спалахами думки й бажання.
Ще затемна хліборіз ОП запріг у воза худу конячину, в якої хворі в’язні крали овес і варили в бараку кисіль, щоб їхати за п’ять кілометрів до центральної хлібопекарні по хліб і за одним заходом приставити до моргу при лікарні нові трупи. Через це лікпом Колотун не раз жартував, що хліборіз везе туди м’ясо, а назад вертається з хлібом. І те й друге хліборіз возив у великій халабуді, прикріпленій на возі, тільки під хліб підкладав брезент, бо неохота ж була й самому їсти хлібину, забруднену рештками випорожнень або виділень мерців.
Лаючись у котрий там раз, що лікар і начальник ОП досі не роздобули замка для моргу, хліборіз вістрям сокири легко відчинив тонкі дерев’яні дверцята моргу й став витягувати трупи.
— Чи ж у всіх гавриків є на ногах бирки? У цього є, в цього теж… — але на п’ятому бирки не було. Хліборіз сердито виматюкався й побіг стукати до стаціонару. Усю свою лють він вилив на Франца, що відчинив двері й стояв заспаний ні в сих, ні в тих і не одразу зрозумів, чого на нього гримають. Це ще більше обурило хліборіза:
— Як же, по-твосму, мать твою перемать, я буду здавати цього дохлого гаврика в лікарняному моргу? — тикав він Францові на труп без бирки, в котрому Франц одразу впізнав останнього «чорного» — Скоробагатського. — Як мені зволиш його там атестувати: Невідом Безбатькович Незнайкін, чи як?
Франц був у цьому тільки частково винен: звичайно бирки писав лікпом Колотун, але той швидко пішов учора, не дочекавшись смерті Скоробагатського, і Франц повинен був сам написати за нього, але забув.
Чемно перепрошуючи й запевняючи, що зараз буде ліквідовано це непорозуміння, він кинувся назад, не образившись навіть, що хліборіз замахнувся на нього, виплюнувши ще одну лайку: «У-у, чеський безголовий дундук!»
За п’ять хвилин Франц повернувся з написаною биркою і, щоб хоч трохи уласкавити розгніваного хліборіза, став допомагати йому класти трупи в халабуду. Хліборіз у таборі — персона грата: в нього часом можна випросити жменю хлібних крихт, а то й залежалий кавалок хліба, тож перед ним треба заскакувати.
Уже потроху стало розвиднятись, коли хліборізова конячка бадьоро затрюхикала по примерзлій за ніч і трохи припорошеній сніжком дорозі. У Читинській області зима взагалі малосніжна, зате морози бувають люті, але тепер, у другій половині березня, морози набагато зменшились, проте груддя землі не встигало досить відтанути за день, і через те хліборізового воза раз у раз підкидало, тим більше, що хліборіз поспішав загодя приїхати до центрального моргу й здати там своє «м’ясо» першим, а не чекати своєї черги біля того невеселого місця.
Десь за високою огорожею з кількома вишками тьмяно сходило читинське березневе сонце, немовби не сподіваючись нічого радісного від наступного дня, коли хліборіз спинив конячку біля відчинених уже дверей моргу.
— Приймайте своїх гавриків! — весело гукнув він до двох санітарів у брудних синіх халатах, що вискочили з моргу й жваво заходились витягати з халабуди трупи й кидати їх, як колоди, долу. Потім вони позатягали трупи за ноги в темний отвір моргу, де вже напинав на себе білий халат фельдшер-прозектор
