Увечері, випивши решту спирту, що лікпом забув спохвату в моргу, Микола Миколайович Кащенко нарешті очумався від тої халепи, в яку міг вскочити сьогодні через недбалість лікаря Будики, а дізнавшись про смерть Скоробагатського, не втримався, щоб не сказати дотепу:
— Вирішив, мабуть, неборака, що, як жити на цьому світі, де тебе можуть живого зарізати самі ж лікарі, то краще, не гаючись, — на той світ, до чортів, де такого вже напевно не станеться…
Невигадані бувальщини
(Літературний репортаж)
Мово рідна, слово рідне!..
Певні ознаки українського буржуазного націоналізму
А вы знаете, в Париже даже дворники говорят по-французски!
1. Повернувшись після довгої вимушеної розлуки з рідною дочкою до Києва й дізнавшись, що вона, яку я бачив востаннє чотирилітньою дитиною, тепер учиться в аспірантурі російського відділу Київського педінституту, я поспішив до гуртожитку, де вона тоді жила. В маленькій кімнаті сиділо четверо аспіранток, серед яких я, скоріше батьківським чуттям, ніж очима, одразу впізнав свою доню.
— Яринко! Перед тобою твій батько… — сказав я, здригнувшись у голосі, і в дочки, тепер уже заміжньої жінки, зволожилися від сліз очі.
Вражені такою зворушливою зустріччю, доньчині товаришки дивилися на мене з неприхованою цікавістю. Я вийшов з донькою надвір, щоб поговорити без сторонніх людей. Коли за якийсь час донька повернулася до гуртожитку сама, її подруги, що досі нічого не чули про існування її батька, одразу спитали:
— А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный националист?
— Чому ви так думаєте? — здивувалася дочка.
— Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..
Цікаво відзначити, що всі вони були не тільки з України, а й з національності — українки; тільки вчилися на російському відділі Київського педінституту, де набралися премудрості непомильно визначати одразу український буржуазний націоналізм.
2. У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи:
— Он — как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Певно, тут коментарі зайві…
3. Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину:
— …Такая
4. Я підійшов з моїм приятелем, розмовляючи між собою, як завжди, по-українському, до черги на таксі проти київської опери. Почувши нашу мову, добре вбраний громадянин середніх літ кивнув головою в наш бік і сказав притишено своїй дамі:
— Эти — из
Дамі не важко було зрозуміти, кого мав на увазі під «теми самыми» її кавалер, і вона стала кидати цікаві погляди на живих буржуазних націоналістів…
5. Я сів у автобус у районі Відрадного, кинув у автомат монету, але автомат не діяв і не викинув мені квитка. Я сказав водієві:
— Товаришу водію, автомат не працює: гроші бере, а квитка не дає.
Саме в цей час на зупинці стала входити публіка. Немолода, інтелігентна на вигляд жінка, почувши мої слова, звернені навіть не до неї, голосно зареготала на весь автобус:
— «Водий», «автомат не працює»! Ха-ха-ха-ха…
Я дав їй висміятись, а тоді кажу:
— А я, коли чую в Москві або навіть у Києві, що хтось каже: «Товарищ водитель, автомат не работает: деньги берет, а билета не дает», не регочу, як ви. Чому ж вас так смішить мова мого народу?
Жінка замовкла, але за хвилину каже своєму сусідові так, що чую і я:
— Ведь он говорит на чистом украинском языке, а вы же знаете,
Вона подивилась в мій бік і, побачивши спрямований на неї мій пильний погляд, осіклася. Звісно, краще не зчеплюватися з українськими буржуазними націоналістами, цими бендерівцями-голово-різами, від яких можна сподіватися всього. От коли б я сказав: «Товариш водитель, автомат не дєйствує: гроші бере, а білета не дайоть», — тоді було б одразу видно, що я — звичайна радянська людина, яка живе собі в столиці України або десь на її околиці й нікому не заважає.
6.1 пригадався мені за якоюсь химерною асоціацією випадок з часів скоропадщини. Був кінець 1918 року, й разом з тим наближався кінець недолугій державі незугарного гетьмана. Бувши тоді студентом, я мусив заробляти десь на прожиття й служив «урядовцем 3-ї ранги» фінансового департаменту гетьманського міністерства шляхів, цебто, просто кажучи, — підшивав канцелярські папери. Одного разу мене послано однести якогось важливого папірця до управи військових шкіл. Будучи тільки номінально закладом Української держави, як звалася тоді гетьманська Україна, ця установа складалася з офіцерів царської армії і керувала російськими кадетськими корпусами. Я звернувся в коридорі до якогось сивоусого полковника, питаючи українською мовою, де я маю здати папірця. Полковник підозріло глянув на мене й відповів:
— Здесь на
Пригадавши сьогодні цього уламка імперії, я подумав: якби полковник дожив до наших днів, він, певно, теж де в чому змінився б і, відкидаючи стару термінологію, сказав би по-сучасному: «Говорите по- человечески! И вообще, не пора ли кончать с этим украинским буржуазным национализмом?..»
7. До пристані в Запоріжжі підійшов невеликий теплохід «Кропивницький». Коли пасажири повиходили з теплохода, я, зацікавившись, наскільки популярне ім’я основоположника українського театру серед команди судна, що зветься його ім’ям, питаю одного матроса:
— А хто такий був цей Кропивницький?
— Який Кропивницький? — не зрозумів мене матрос.
— Та цей же, що його ім’ям названо ваш теплохід, — пояснив я.
— А-а, ви он про кого… — байдуже кивнув головою в бік теплохода матрос і відповів: — Хто він такий був — нам не звєсно, ну тільки, коли так названо, значить, треба, щоб звався «Кропивницький». -І по хвилині додав: — Заслужив, значиться, чоловік, от тому він і — «Кропивницький».
