— Так я ж їй і сказав по-культурному: мнімая боль, бо як тепер я городський чоловік, то надо й говорити мені по-городському.
— А що воно все ж таки означає — «мнімая боль»? — спитав я.
Мій сусід аж здивувався з моєї некмітливості:
— Як це — що означає? Ну, вроді, як сказати, — шпигає в оці…
3. У тролейбусі в Києві сидять дві молодиці в жакетках, пошитих, видимо, в сільському ательє, і з ними п’ятирічний хлопчик, що не може ні всидіти на колінах у одної з них, ні встояти довго на стомлених ніжках. Хлопчик смикається весь час, заважаючи матері дивитись у вікно й ділитися враженнями зі своєю сусідкою.
— Дивись, вроді Петька Середа на углє морожене їсть? — каже мати дитини своїй сусідці. Та сунулася до вікна й нерішуче відповідає:
— Якбудьто він, тольки коли ж це Петька успєв сюди приїхати?
Хлопчик і собі посунувся до вікна глянути на Петьку, але наступив матері на ногу.
— 1 чого ти вертухаєшся, як шамашедший? Сядь мінє на колена й сиди, бо по морді надаю! — Молодиця рвучко посадила малого собі на коліна й скаржиться сусідці: — Тольки куди візьмеш його, так зразу й спортиться пацан! Даже сама не знаю, що з ним делать?..
Якась інтелігентна жінка, що стояла в проході й журно спостерігала цю сцену, стиха лагідно каже матері хлопчика:
— А ви його самі псуєте, говорячи до нього такою мовою.
— А як же, по-вашому, надо до нього говорить?
— Отак, як його бабуся в селі говорить та інші прості люди, — пояснила інтелігентна жінка.
Молодиця злісно посміхнулася, мов зненацька викрила капосний підступ:
— Ви хитрі — хочете, щоб мой реб’йонок послідній у городі був, щоб на нього усє пальцем показували! — 1 рішуче заявила: — Не, були колись дурачки, та перевелись: хватить на вас, городських, спини задаром у колгоспах гнути! Хочемо тепер і ми по-настоящому жить — у тіатри ходить, спати, скольки надо, канахфети кушать і по-куль-турному розговор весті!..
На яку ступити?
— А ви якої національності?
— А вам якої треба?
1. У відділі фізичних методів лікування одної з центральних київських поліклінік я став для медперсоналу звичним пацієнтом, дарма що попервах медсестер помітно дивувала моя українська мова звертання. Виняток становила молоденька санітарка Оля, що довго приглядалася до мене й з подивом та цікавістю прислухалася до моєї мови, коли я розмовляв з хворими або просив щось у медсестер.
Одного разу, коли я чекав своєї черги на процедуру, Оля підійшла до мене й нерішуче промовила:
— А мені наравиться, як ви говорите…
— А хіба ж ви, Олю, говорите не так само? — відповів я.
Оля захитала головою і зітхнула:
— Колись і я так говорила, як у селі жила та вчилася в школі, а коли приїхала в город, усе перемінилося… Одне тебе не поніма, друге, хоч і пойме, та сміється з тебе, як з дурної, а третє й слухати тебе не хоче… Стала і я навертатися на їхнє, на городський язик переходити. Бачу, вроді як лучче все в мене тепер получається, даже пона-равилося мені по-руськи говорити, бо наче воно якось культурніше виходить. Особливо припало мені слово «тіб’я»…
— Яке слово? — не зрозумів я.
— Сказать по-українському — «тебе». І тулю це «тіб’я» де треба й не треба, аж самій смішно стало себе слухати!.. А оце чую, як ви говорите (а ви ж, бачу, чоловік городський, учений), і мені наравиться, як воно у вас виходить. Оце й думаю собі: а може, й мені не слід ламатися? Хіба ж ми не такі люди, як інші!..
— Безперечно, не слід, Олю! — хотів я сказати, але не сказав, бо саме підійшла моя черга лягати на процедурне ліжко. Може, ця Оля й ще багато таких Оль без мене дійдуть до такого висновку?..
2. У невідкладній приватній справі я зайшов у одній з київських поліклінік до кабінету лікаря, мого приятеля з студентських часів. Заладнавши справу, я хотів був уже йти, але лікар попросив мене почекати, поки він прийме останню хвору, щоб далі вийти з поліклініки вдвох. Накинувши на мене білого лікарського халата, він попросив хвору ввійти. Остання пацієнтка була приїжджа літня селянка-колгоспниця. Мій приятель уважно вислухав скарги хворої, пильно оглянув її, поставив діагноз, виписав рецепта й дав поради щодо дієти й режиму лікування. Все було добре, якби не російська мова мого лікаря, якою відповідав він українській селянці на її численні запитання.
— Що з тобою сталося, Грицю, що ти в своїй лікарській практиці перейшов на російську мову? І з ким — з селянкою-українкою, яка до тебе говорила по-українському!
Лікар зовсім не зніяковів, а по-діловому відповів мені:
— Тут справа серйозніша, ніж ти думаєш. Вона ж могла б звернутися й до свого, сільського лікаря, а бач, подалася до міста, щоб оглянув її тямущий лікар. Якщо я говоритиму з нею по-українському, вона буде думати: «Я ж хотіла, щоб мене полікував городський лікар, а мене й тут, у городі, направили до сільського, що по-нашому чеше»… Тут, бач, психотерапії треба додержуватися!
Я нагадав приятелеві про світил української медицини — професорів Крупського, Черняхівського, Пучківського, що, не боячись знизити свою лікарську репутацію, говорили з усіма хворими українською мовою і мали велику популярність навіть серед міських пацієнтів.
— То був інший час: Скрипник, Чубар, українізація… Хіба ти сам не розумієш, до чого воно йде тепер?.. Я — реаліст, а не мрійник!
3. Колись, за українізації, я викладав у Печерському районі українську мову міліції. Серед моїх слухачів вирізнявся молодший міліціонер з широкими, випнутими вилицями на плескатому обличчі, що свідчили більше про його монгольське, ніж слов’янське, походження. Це був один із найстаранніших моїх слухачів, добре знав правила української граматики й мав уже певний запас слів. Але застосувати практично українську мову — в нього ніяк не виходило. Одного разу після чергової лекції цей міліціонер сказав мені:
— Очень трудно, товарищ лектор, говорить по-украински.
— Чому? — спитав я.
— Нет в этом языке твердости.
— Цебто як? — не зрозумів я.
— Да вот, взять, к примеру, слово «обождите»: по-украински, вы сами нам говорили, можно сказать и «почекайте», и «зачекайте», и «підождіть», и «постривайте». Или взять другое слово, «стой»: по-украински- «стій», «стривай», «не руш»… То ли дело по-русски: сказал: «Стой!» — и никаких тебе испанцев!.. Нет, не подходит этот язык к милицейской службе!..
Я не раз згадую тепер цього оригінального міліціонера й думаю: а може, й справді, нам бракує часто тої «твердости», щоб створити умови, за яких українська мова зайняла б своє природне місце в нашому поточному житті на Україні?..
Чому ж, друзі, вас так мало?
