переважно старшин, і тому до наступу післано дві сотні кавалерії отамана Шепаровича. Кавалерія бундючно рушила з місця і з витягненими шаблями пігнала чвалом вперед. Почулись кілька скорострільних серій, а в слід за тим й наша кавалерія з’явилась з поворотом у Рожневі та заявила, що терен для атаки кавалерії не пригожий, бо гористий! Тоді отаман Льонер покликав мене до себе і казав — негайно сформувати зі всіх обозників старшинський курінь і вдарити на Косів. З тяжким трудом мені удалось на борзі зорганізувати тільки дві сотні з двома скорострілами. Комендантом 1-шої сотні став сотник Іван Рудницький, 2-гої сотник Кравець, а скорострільної чоти четар Баран-Витанович. О годині 9-тій ранку старшинський курінь був уже готовий до бою. На початок віддано два гарматні вистріли з батерії сотника Зубрицького, після чого старшинський пів-курінь під моїм проводом рушив до наступу. І-ша сотня сотника Івана Рудницького пішла на Кути, як забезпечення нашого лівого крила, а одна ескадрона кавалерії почвалувала в сторону Пістиня, як охорона з правого боку. Ми, тобто 2-га сотня сотника Кравця і два скоростріли четаря Барана наступали фронтально, при чому счинили такий крик і галас, що поляки після короткого спротиву вивтікали до Коломиї і ми около полудня зайняли місто. Ворог втратив 5-ох убитими, а по нашім боці згинув від заблуканої кулі один гуцул, який орав на полі. Рівночасно ліва охоронна сотня сот. Івана Рудницького зайняла Кути і взяла в полон 80 поляків, а решту ворога прогнала в сторону румунської границі. Права охоронна ескадрона прогнала рівнож ворога аж поза Пістинь. Так ми зайняли Косів в дні 27 серпня 1920 року.
По двогодиннім відпочинку в Косові, наша група генерала Кравса посунулась головною силою до Соколівки, висилаючи кінноту до Яворова, як передню сторожу. Старшинський пів-курінь, з батерією сотника Зубрицького і четою кавалерії остались у селі Город, як задня охорона групи, а обидві бічні охорони групи залишились у Кутах і Пістині.
Так обезпечившись, ми заночували. На другий день десь коло полудня ми прибули до Жаб’я. Команда групи, розглянувшись у терені, побачила, що яканебудь оборона Жаб’я від сторони Косова чи Ворохти є неможлива, рішилась через Ворохту й Ясінь перейти до Чєхо-Словаччини. В цьому ж дні наспіли до групи дальші непотішаючі вісті. Наша розвідка донесла, що поляки в погоні за нами, зайняли назад Косів, маючи около 150 піхотинців і 50 юнаків Дієвої Армії, а кінний полк отамана Шепаровича зголосив, що польські патрулі з Арджелюздекі доходили сьогодні аж до Кривополя, перед нами. Це стало причиною, що наша група приспішила свій відворот в Карпати і вже ранком 29 серпня рушила скорим маршем у сторону Ворохти, з наміром скорим наскоком кавалерії і піхоти зайняти Ворохту і пробитись на Чехо-Словаччину. Тим часом наші передні відділи стрінули на східнім краю Арджелюздекі ворожу заставу, в силі около 40 піхотинців, а піймані з неї два вояки зізнали, що сьогодні рано прийшов до Ворохти більший транспорт польського війська з артилерією і двома батальйонами піхоти, а одна компанія з цього транспорту мала вже прибути до Арджелюздекі. Супроти того, що дорогу на Ворохту загородив нам більший ворожий відділ, а наша головна сила, кавалерія, була в гористім терені майже не до ужитку, команда групи звернула назад до Жаб’я і почала докладно студіювати на карті дороги й доріжки та розпитувати гуцулів, куди б нам найліпше переправитись на Закарпаття? На щастя найшлась учителька-українка, яка вказала нам досить вигідну дорогу в Карпати, що її збудовано з дерева в часі світової війни, а яка на карті не була ще зазначена. Цею дорогою ми прибули з обозом й артилерією аж під гору Стіг, високу на 1599 метрів. Тут ми відпустили полонених поляків додому, гармати висадили в повітря, та зліквідували обоз в той спосіб, що частину військового майна, головно харчів і обуви, ми перевантажили на коні, а решту майна залишили на возах для наших гуцулів. Після того ми, серед прикрого гірського дощу, видряпались довжезною колоною на гору Стіг, де й заночували при ватрах, обсушуючи мокру одіж і білизну.
В дні 31 серпня 1920 р., о годині 9,30 перед полуднем ми вислали до найближчої чеської команди своїх парляментарів в особах — полковника Вольфа, майора Волощука і поручника Івана Лисого, а з полудня ціла наша група зійшла з гори Стіг на чеський бік і долиною потока Стігівця, а відтак вздовж Білої Тиси прибула до села Луги. Тут генерал Кравс обняв особисто команду групи та припоручив мені перевести провірку старшин, щодо їхніх старшинських ранґ, щоб не зблямувати себе перед чехами. Між тим наші парляментарі знайшли чеську станицю жандармерії, в селі Богдан і там зголосили наш перехід. Чеський комендант жандармерії поїхав негайно до Рахова і зателеграфував до вищої військової власти про прихід нашої групи та попросив дальших приказів. Після цього зголошення наспів чеський приказ — роззброїти нашу групу і розквартирувати її аж до дальшого зарядження в селах Луги і Богдан. Згідно з наказом ми зложили зброю в станиці граничної сторожі в Лугах та перейшли на квартири до села Богдан. Вночі, з 31 серпня на 1 вересня приїхали до нас автом представники чеської влади — жупан і повітовий староста, і по розсліді справи, признали нас урядово за зорганізовану частину УГА. В слід за ними прибула ще й військова чеська місія, під проводом підп. Страніка, зложена з майора інтенданта, сотника касієра, лікаря і ветеринаря, і вони рівнож признали нас за правильну військову частину, що зі зброєю в руках перейшла границю і буде трактована згідно з міжнародним правом. Після того перебрано від нас касу, около 7 мільйонів гривень, всі кавалерійські коні та все оружжя. По цій передачі ген. Кравс надав депешу до Диктатури у Відні зі зголошенням приходу групи до Чехо-Словаччини та з заподанням її стану. Дня 3 вересня пороблено приготування до відтранспортування нас в глиб Чехії. Нашу групу поділено на три транспорти і через Чоп, Кошиці, Іглаву й Берно відправлено до Ліберця (Райхенберґ), де нас розміщено за містом, в давніх австрійських бараках. Генерал Кравс прибув до Ліберця десь 15 вересня 1920 року разом з сотником Ярим. Так я дістався до чеського полону і так закінчив свою військову службу в обох українських арміях.
Друга частина
Мої особисті завваги до побуту УГА в Галичині і на Східній Україні
Прорив Кам’янець-Подільського кітла і заняття Києва вказують нам наглядно, що може зробити збірне зусилля, сміле рішення та об’єднаний фаховий й енергійний провід! Обезсилені морально і матеріяльно обі українські армії — Наддніпрянська і Галицька, стають боєздатними і з безвиглядно-розпучливого положення проривають Кам’янець-По-дільський котел, здобувають Проскурів і Жмеринку, йдуть переможно на Київ та здобувають його в дні 30 серпня 1919 року.
В поході на Київ УГА відограла головну і децидуючу ролю. Як доказ хай нам послужать ось такі дані: а) Большевицька стратегія при завоюванні України послуговувалась у великій мірі залізничими шляхами, здовж яких йшли головні їхні сили з бронепотягами, панцерними автами, з масованою артилерією та більшими піхотними з’єднаннями, а менші піхотні загони і кавалерія оперували дещо дальше, обабіч залізничих доріг. Такими залізничими магістралями в районі УГА були дві залізничі лінії: Волочиська — Проскурів — Жмеринка — Вінниця — Козятин — Хвастів — Київ та Волочиська — Проскурів— Староконстянтинів — Шепетівка — Коростень, і тут прийшлось УГА воювати з головними большевицькими силами, б) Дотичні прикази Штабу Дієвої Армії і Начальної Команди УГА та Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. і згідно з тими приказами важніші офензивні бої, як пролом Кам’янець-Подільського кітла, заняття Проскурова, Жмеринки та Вінниці, які то бої звели спільним зусиллям наддніпрянські і галицькі частини, потім, важкі бої вже самої УГА, як здобуття Калинівки, Бердичева, Житомира, Козятина, Хвастова, — пролом останньої оборонної большевицької лінії: Боярка — Глеваха — Васильків та світле зайняття столиці, як завершення цих боїв. Це був тріюмф дисципліни і боєздатности УГА.
Події в самому Києві й досі не вияснені. Події ці в більшості заплутані і представлені тенденційно, а то й фальшиво, наслідком чого прийнялась опінія, що галичани з генералом Кравсом спричиї или т. зв. київську катастрофу, тобто видачу Києва денікінцям без бою, що не є згідне з правдою. Тому я, як учасник тих подій в Києві, уважаю своїм обов’язком представити їх так, як вони на моєму відті_нку і в моєму обсягу діяння відбувались. Штаб Головного Отамана Петлюри і його уряд знали добре, що при розвою нашої офензиви на Київ, мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з денікінцями, проте нічого позитивного в цій справі не зробили і не дали арміям ясник приказів — битись чи миритись? Отже не галичани ані генерал Кравс були спричин^иками видачі Києва денікінцям без бою, а спричинив цю видачу Штаб Гол. Отамана, чи його уряд своїм зарядженням, виданим до обох наших армій, наддніпрянської і галицької —
