спам’ятались, навпаки — роз’єднані я і взаємна ворожнеча дійшли до того, що обі наші армії опинились над пропастю. Щоб рятувати цілість цих армій, розсварені наші уряди і Начальні Команди, замість того, щоб об’єднатись, як це мало місце в Кам’янці-Подільському, почали шукати сепаратних доріг — галичани в сторону Москви, а наддніпрянці в сторону Польщі, мовляв, прийде хтось і зробить нам щось. І дійсно той хтось прийшов і зробив щось, але для себе, не для нас. А могло бути інакше при добрій злагоді! Програна в Києві, це не зрада, а хибний тактичний маневр уряду і головного командування, спричинений надто великим довірям до чужих, в першій мірі до Антанти. Катастрофи ще тоді не було — вона прийшла пізніше, як наслідок розсварення. Загальне наше положення було на багато корисніше, ніж у Кам’янець-Подільському кітлі. Обі наші армії стояли на вершку своєї боєздатносте У наших руках находилось майже ціле Правобережжя, себто свого роду арсенал, щодо зброї, харчів і:лундурів. Рятунок для нас був. Треба було нашому проводові ще тісніше об’єднатись і по мужеськи признатись до вини чи хибного промаху, а хитрому і підступному ворогові проголосити війну, заряджуючи рівночасно всенародну мобілізацію. Того не зроблено в слушний час, бо на перешкоді стала наша питоменна прикмета — «забув, заспав, спізнився». Отже проволока і нерішучість наших провідних чинник’'з та спихання вини одних на других — «я не винен, сусід винен» — стали причиною нашої політичної і бойової програної.
Це типове спізнення відбилось від’ємно так на наших політичних, як й бойових починах. Нарада в Кам’янці-Подільському в справі спільного командування для обох наших армій, наддніпрянської і галицької, та походу на Київ чи Одесу тривали около 20 днів, поки осягнено порозуміння йти на Київ та поки створено спільний й об’єднаний провід — Штаб Гловного Отамана, в дні 10 серпня 1919 р. Цю проволоку використали большевики, стягаючи проти нас щораз то нові сили, а рівночасно й денікінці, прискорюючи свій похід на Київ.
По прориві послідньої большевицької оборони на лінії Боярка — Глеваха — Васильків в дні 24. 8. 1919 р. ми мали зараз же на другий день рано вдарити на сам Київ. Тимчасом Штаб Гол. Отамана видав наказ припинити наступ на Київ, поки не підійдуть вперед частини 1-го гал. корпусу з під Бердичева і наш наступ здержано аж до 29. 8. За той час спізнення большевики вивезли з Києва багато воєнного добра та зорганізували спротив, який наніс нам утрат раненими й убитими, а Добрармія вспіла підійти до Дніпра аж під сам Київ.
Безпосередньо перед здобуттям Києва, в дні 26 серпня обі наші армії дістали повідомлення, що до денікінського командування має виїхати наша місія під проводом ген. Омеляновича Павленка, в цілі взаємного порозуміння щодо столиці України, Києва. Тимчасом ця місія спізнилась, чи пак зовсім не виїхала, так що Центральна Армійська Група найшлась у Києві в глупому положенні, з приказом — «обсадити, але не стріляти», а її комендант, ген. Антін Кравс, щоб рятувати ситуацію, вже як полонений був змушений заключит з денікінцями угоду щодо демаркаційної лінії Попельня — Сквира.
Після залишення Києва українськими арміями в ночі 31 серпня та підступного заняття того ж Києва Добрармією, виповідження війни денікінцям зі сторони Директорії наступило аж 24 вересня 1919 р. отже було спізнено 24 дні.
Загальний наступ обох наших армій проти денікінців маз початись, згідно з наказом Штабу Гол. Отамана, 17 жовтня 1919 р., та це не сталось. З вини цивільного заряду залізниць транспорт ІІ-го гал. корпусу з-під Бердичева до місця призначення спізнився повних три дні, так що наша офензива почалась аж 20 жовтня 1919 р. Це опізнення з нашої сторони дало Добрармії час відповідно приготовитись до оборони і наш наступ не вдася. Ці наведені приклади вчать нас, що всякі накази, політичні чи бойові, треба виконувати точно і в час.
Тифозну лявіну, яка розчавила УГА, можна було здержати як не в цілості, то бодай частинно, але цього не зроблено в слушний час. Зараз по переході Галицької Армії на Східню Україну, начальний лікар УГА д-р Бурачинський вислав до уряду відповідне меморандум, в якому вказував, що Поділля, це домена тифу, а щоб його унешкідливити, домагався, щоб забезпечити армію ще перед осінню ліками і санітарним вирядом. Це меморандум знехтовано в цілості, а тимчасом прийшла елітна осінь, а з нею п’ятнистий і поворотний тиф, який знищив боєздатність обох наших армій так, що прийшлось шукати аж сепаратних доріг для збереження цілости тих армій.
Перехід УГА до військ ген. Денікіна, згідно з сепаратним договором з 6 і 17 листопада 1919 р. це не зрада, а конечність, це розпучливий крок Начальної Команди, для оборони й самозбереження цілости галицької армії, спричинений ваганням обох наших урядів зайняти рішуче становище в цій справі і то швидко. Правильність цього потягнення виказали: 1) воєнний суд над ген. Тарнавським і полк. Шаманеком під замітом державної зради, який по докладнім обсліді справи звільнив їх одноголосно від вини і кари, та 2) всі три воєнно-державні наради обох наших Урядів і Начальних Команд з 30 жовтня 1919 р. у Вінниці, 4 листопада в Жмеринці і 8 листопада 1919 р. в Деражні. У висліді тих нарад порішено вправді уневажнити Зятківський договір з 6 листопада 1919 р. з Добрармією, але не зривати формально дальших переговорів з нею, та вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію під проводом полк. Камінського від наддніпрянців і сот. Олесницького від галичан, яка мала добитись тільки перемир’я, полишаючи політичні справи Урядові УНР. Цій однак делегації, подібно як і попередним нашим спільним делегаціям у Києві, не пощастило осягнути будь-яке порозуміння. З галичанами денікінці згідні були переговорювати, але Уряду УНР вони не признавали, і маючи повну піддержку Антанти та стоячи на становищі єдино-неділимої Росії, жадали, щоб наддніпрянська армія зложила зброю. На це не можна було погодитись, і тому нова Начальна Команда УГА в порозумінні з диктатором Петрушеричем і за його згодою була змушена відновити Зятківський договір з денікінцяніи в дні 17 листопада 1919 р., як одинокий спосіб збереження цілости армії під цю пору. Цей договір не приніс нам рівнож сподіваної користи, бо
Щодо переходу УГА до большевиків, то УГА до большевиків добровільно не переходила, тільки большевики прийшли і забрали її обезсилену і зболілу тифом, без вистрілу. До такого переходу не було жодного зарядження від галицького Уряду (Диктатури) ні приказу з Начальної Команди, значить — фактичний і відповідальний провід УГА не зробив з большевиками жодної умови, ні добровільної, ні примусової, а зробив її т. зв. «Галицький Ревком», утворений самочинно зі старшин і стрільців та кількох політиків, що були під цю пору у Вінниці. Цей Галицький Ревком заключив з большевиками два договори, а саме: з місцевими українськими большевицькими партіями (КПбУ, УКП і СР-ів) дня 31 грудня 1919 р. у Вінниці і з командуванням 12-тої совєтської армії, дня 12 лютого 1920 р. в Києві. На основі договору з місцевими большевицькими партіями УГА стала автономною складовою частиною большевицької армії, а на підставі умови з 12-тою большевицькою армією УГА втратила свою дотеперішню автономію й одноцілість, бо її корпуси мали перемінитись у бриґади і як такі мали увійти в склад окремих совєтських дивізій. Оба договори — це розпучливі акти самооборони перед фізичним винищенням цілої УГА. Вінницький Ревком постав вже в послідньому моменті, тобто тоді, коли большевицькі військові частини увійшли в район галицьких шпиталів та стали господарити по своєму, це є — «по законам революції». Тоді то під напором оставших по шпиталях хворих старшин і стрільців, що хотіли себе фізично рятувати, та під напором місцевих українських большевицьких партій, що бажали галичанам прийти з поміччю у їхньому скрутному положенні, утворено т. зв. Галицький Ревком (революційний комітет) під головуванням д-ра Никифора Гірняка, популярного старшини УСС-ів. Того Ревкому УГА зразу не узнавала, його заряджень не виконувала, а слухала приказів тільки своєї Начальної Команди, посуваючись звільна на південь, у сторону Одеси та переговорюючи з Румунією, щодо переходу УГА на її територію. Коли ж румуни її не прийняли, а большевики скорим маневром найшлись у районі розташування 1-го гал. корпусу в Чечельнику і ІІ-го корпусу в Бершаді, і команди тих
