конечних оборонно-політичних умов. Адміністрацію обсаджено молодими, нефаховими й недосвідченими партійцями, що перед чужими плазували, а своїх тиранізували і в той спосіб підкопували авторитет української влади. Подібно малася справа і в наших дипломатичних представництвах, де рівнож переважали молоді і недосвідчені політики. Тому при нав’язуванні дипломатичних зв’язків знехтовано молоді національні держави, що постали після революції на терені колишньої московської імперії: Білорусь, Литва, Лотва, Естонія і Грузія — а в першу чергу дві, одна однокровна, друга близька нам по крові, національні республіки кубанських і донських козаків, бо пішла поголоска (непровірена), що це старорежимці і контрреволюціонери. Це занедбання було просто каригідне, бо ті козацькі республіки використав Денікін, в яких змобілізував около 200.000 добірного війська, і воно воювало проти нас та в значній мірі причинилось до нашої програної. Але і їм не вийшло це на користь.
Грубо спізнену мобілізацію нової української армії Центральна Рада, чи пак 3-тий Український Військовий З’їзд доручив політикові, Симонові Петлюрі, бо фахових генералів — українців з колишньої царської армії тоді ще не признавали, їм не вірили і їх боялися. Тому то мобілізація й організація перших бойових частин була переведена доривочно і нефахово, в мітинґовий спосіб — з добровольців, за московським революційним зразком, з солдатськими радами та виборною старшиною, без ранґ і старшинських чи підстаршинських відзнак. До вибраних старшин попадали люди в більшості необізнані з військовим ділом — підстаршини, рядовики, а то й цивільні люди, ще вміли гарно говорити чи обіцянками з’єднувати собі вояцтво. Такі старшини не знали як поводитись із рядовиками і були або надто суворі, як за царської служби, або надто м’які і лагідні, як за революції, і ніяк не могли завести такої конечної військової дисциплін: і. Цим пояснюється існування в нашій армії т. зв. невтральних військових частин, що було анормальним явищем. Через це та наша революційна армія не мала тоді більшого бойового значення. Правда, і большевицька армія була зорганізована в той сам спосіб, з тією однак різницею, що всі вищі команди, від армії до батальйону включно, займали російські фахові генерали й старшини, під пильним наглядом політичних і оперативних комісарів. З повищого бачимо наглядно, що в тім переломовім часі ми з власної вини не мали належно зорганізованої армії, бо стару, зорганізовану на царський лад і українізовану армію ми розпустили по домах, а нової, української армії ми не вміли і не вспіли належно зорганізувати. А шкода з цього велика, бо в тодішніх обставинах, в часі першого революційного замішання і хаосу добре здисциплінований корпус війська міг не тільки оборонити Київ та українську державність, але міг гнати большевиків ген далеко поза межі України. Доказом цього революційного замішання був хоч би чеський леґіон, в силі одної дивізії, який з району Проскурова перейшов в повному бойовому виряді цілу Україну, а відтак Росію і Сибір, діставшись аж до Владивостоку, а звідтам до Чехії. Нової пореволюційної армії нам не вдалось як слід зорганізувати, ані за Центральної Ради, ані за Гетьманату, ані за Директорії. Воєнного і людського матеріялу ми мали аж надто багато. По розвалі царської армії і залишенні нею фронту, Україна, як прифронтова полоса, стала свого роду воєнним арсеналом, так щодо всякої зброї, муніції і мундурів, як і санітарного виряду. Однак це величезне мільйонове майно, без належного догляду, та в наслідок нездарности наших урядів і їхньої адміністрації в терені, пропало безслідно. Його розграбили і розбазарили різного роду повстанські отамани, дооколичні села і міста, а відтак тим майном торгували вдома і публічно на базарах. Тому нарікання на брак зброї, муніції, мундурів та ліків зовсім безпідставні. Це все в нас було, тільки ми не вміли чи не хотіли цього господарно змобілізувати і використати. Зробили це за нас большевики своєю твердою владою. За весь час наших визвольних змагань не було проголошено у відповідному часі загальної примусової мобілізації (з вийнятком Галичини), а проголошувано тільки частинні мобілізації, в більшості з добровольців, та й то в невідповідну пору. Ці однак добровольці під впливом різного рода агітацій розуміли свсю службу ь українській армії так, що не раз самовільно залишали фронт і вертали додому, або переходили до повстанців, большевиків чи денікінців, і тим ще більше підривали дисципліну українського війська. Головна причина невдач при творенні української армії — це в загальному брак довір’я до своїх українських старшин, в першій мірі до визначних генералів та старшин генштабу бувшої царської армії. Їх не покликувано до чинної служби, а якщо й покликано, чи хтось з них добровільно зголосився, так тоді обсаджували ними нижчі військові становища, а вищі надавано своїм довіреним, але нефаховим партійним отаманам. Як приклад хай нам послужить ось такий фактичний стан у верхах обсади Дієвої Армії. З приходом Директорії начальником штабу Дієвої Армії назначено полковника СС-ів Андрія Мельника, поручника УСС-ів, його помічником полковника генштабу Василя Тютюника, а генерал-квартирмайстром генерала В. Сінклера, відтак по нім полковника генштабу М. Капустянського. Визначний український генерал Ярошевич командував в наддніпрянській армії тільки дивізією, під час коли партійний отаман Оскілко (втік до Польщі) був комендантом північної армійської групи, авантюрист отаман Волох, по усуненні полковника Болбочана, очолював команду Запоріжського Корпусу, а своєвільний отаман Божко став комендантом дивізії «Запоріжська Січ». Всі ці вичислені отамани діяли самочинно і не все підкорялись приказам Дієвої Армії. Тодішнім нашим справжнім військовим керівникам як — генерал Скоропадський, генерал Мандрика, генерал Зелінський, генерал Ярошевич, полковник генштабу Петрів й інші — важко приходилось здобувати довір’я наших керівних політичних чинників, і тому не вдалось нам зорганізувати належної нашої збройної сили, щоб дати добру відправу наступаючим на нас ворогам в нутрі і на зовні.
Причинилася до невдачі — господарсько-економічна недорозвиненість та чужий нам ворожий капітал. Майже вся велика земельна посілість і великий промисл та торгівля на Україні були в руках чужинців — німців, москалів, французів, англійців, поляків і т. д. А що українська соціялістична влада мала на меті це все знаціоналізувати, тобто удержавити. тому більші землевласники, фабриканти і купці поставились ворожо до творення української держави, а за ними пішли — чуже й вороже нам міщанство та частина робітництва, що були на їх услугах, чи від них залежні.
Внаслідок нездарности урядів та їхньої хибної і зхаотизованої державної адміністрації появилась на Східній Україні т. зв. отаманщина, себто — свого роду повстанська партизанщина. Та отаманщина — це витвір української революції під гаслом: «З Києва революція йде, чабан отаманом нехай буде!» — отже постала спонтанно в поодиноких селах зразу проти поміщиків і буржуїв та німців, що їх захищали, а відтак проти большевиків і денікінців. Їхніми отаманами були переважно місцеві селяни чи півінтеліґенти, які діяли самочинно і не слухали нікого. Їхні т. зв. повстання не мали для війська більшого значення, а державі і селянам нанесли багато шкоди, бо большевики чи денікінці такі села відтак палили, а селян розстрілювали. Толерування, а до деякої міри піддержування отаманщини, тобто різних повстанських загонів, організованих державою чи диких, накоїли нам немало лиха. Ці повстанські загони мали рацію існування на задах ворога, большевиків чи денікінців, але ніколи в запіллі української реґулярної армії, де вони ширили тільки заколот між населенням, нищили державне майно — цукроварні, горальні і т. п. — та грабили безкарно власних громадян (контрибуції і погроми жидів, а то й своїх). При тім усі вони не признавали в засаді жодної влади, знали тільки себе та держали народ в постійному нервовому напруженні, в т. зв. перманентній революції, себто в боротьбі всіх проти вся! Доказом цього хочби та обставина, що зі всіх тридцяти кількох важніших повстанських отаманів, тільки один-однісінький отаман Юрко Тютюник дався втягнути до Дієвої Армії. Всі прочі пішли самопас та покінчили не завжди славно. Ця перманентна революція вичерпала нарід так, що він попав у розпучливу апатію і вже не знав, кому має вірити — своїм чи чужим? Серед таких прикрих обставин зродилась між народом туга за твердою владою, яка положила б кінець усім безправствам та завела справжній правопорядок. Тому славний Зимовий Похід під командою ген. М. Омеляновича Павленка та одчайдушний рейд по Україні отамана Юрка Тютюника не викликала вже загального повстання, навпаки — принесли нам тільки болючі втрати.
Почуття меншевартости і брак довір’я у власні сили — це спадщина довголітньої неволі, і тому ми уважали себе нездібними до творення власної держави. Всі ми сподівались, що прийде хтось і зробить нам щось — нарід легковажив собі свій провід, бо це наші люди, а провід не знав, чи той нарід піде за ним і буде його слухати. І тому був брак рішучих потягнень уряду та твердих і доцільних законів щодо своїх і чужих. Брак довір’я у власні сили, які в той час були відосередньо розпорошені та почуття меншевартости стали тою причиною, що ми ніяк не могли створити одного державного представництва, уряду, а мали їх кілька, які взаємно себе поборювали, а саме: Харківський уряд, настановлений Москвою, спровадив на Україну большевиків, а уряд Центральної Ради для оборони покликав німців. Гетьманський уряд, збойкотований своїми, шукав підпори у німців і в московських монархістів проти харківського уряду большевиків та своїх загорілих партійців. За Директорії ми мали аж три уряди — уряд Директорії, харківський і галицький. Директорія орієнтувалась на Антанту та її сателіта Польщу, харківський уряд державсь уперто большевиків, а галицька Диктатура шукала порятунку в Антанти і Денікіна. З собою ми не змогли договоритись, бо вірили
