Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

занадто в чужі сили, їхні ідеали та доктрини. Тому наші Визвольні Змагання пішли внівеч.

Московський большевизм зайнявши цілу Росію, присвоїв собі право говорити й управляти в імені всіх народів давної царської імперії. На перешкоді цьому станула українська держава і тому треба було Ті повалити. В тій цілі большевики вислали на Україну своїх вишколених агітаторів, а в слід за ними і свої військові загони, які обіцянками і погрозами мали викликати бунт проти української влади та заводити комунізм — обіцяний рай на землі. Час і хаотичні обставини сприяли большевикам. Так звана перманентна революція на Україні вичерпала нарід до краю. Нарід бажав спокою, порядку та твердої влади, яка б положила кінець всім безправствам. Того не дала йому ні Центральна Рада, ні гетьманська влада, ні Дирекотрія разом з галичанами, тому очі української маси почали звертатись на північ, до большевиків, мовляв — большевики є та сподівана тверда влада, що має завести рай на землі. Цю тугу українського народу за твердою владою і правопорядком відчули большевики і в сам час вдарили цілою силою на Україну, а зломивши всякий спротив, завели комунізм та дали народові цю тверду владу у формі т. зв. диктатури про летаріяту. Так ми несвідомо приготовили зольшевикам догідний ґрунт та запропастили українську державу, а наслідки цього відчуваємо по сьогоднішній день.

Надто велика потурливість української влади супроти чужонаціональних елементів, так у Києві, як і у Львові. За Центральної Ради величезна кількість московських монархістів та різного роду капіталістів, а з ними й большевицьких агітаторів опинилася на Україні, а головно в Києві. Тут вони, маючи повну свободу рухів, повели безкарно свою юдину роботу, щодо України й її уряду, так, що вже з кінцем січня 1918 р. прийшло в Києві до явного большевицького повстання проти української влади. Центральні Рада не могла цього повстання здушити, бо її полки — Богданівський, Наливайківський і Полубот^тозсь]: ий, розагітовані большевиками, проголосили себе невтральними, а зліквідував це повстання щойно отаман Петлюра своїми слобідськими Червоними і Чорними Гайдамаками та окремою галицькою пів-батерією штабскапітана Алмазова, зформовану зі студентів львівського університету. Так відплатились московські приблуди українській владі за свій азиль. Подібно малася справа з нашою потурливістю й у Львові. Після перебрання нами влади в дні 1 листопада 1918 р. зголошено сотникові Вітовському і Національній Раді, що для більшої безпеки Львова треба б декілька визначних польських діячів та представників їхнього підпілля арештувати абс інтернувати. На це сотник Вітовський начебто дав відповідь, що його завданням є дати охорону українському урядові, а не боротися з польським населенням, а деякі члени Національної Ради пішли ще дальше і загрозили уступленном з Ради, якщо б з українського боку прийшло до будь-яких репресій щодо польського населення. Польські провідники підпілля негайно це використали і вже 2 листопада рушили до протинаступу. Зовсім інакше поступили поляки в відношенні до українців. По залишенні Львова українським військом 21 листопада 1918 р. польська команда зараз же інтернувала митрополита Шептицького, всіх визначних українців заарештувала і вивезла до табору інтернованих в Домбю коло Кракова. Так поступили поляки з нами, щоб забезпечитись на всякий випадок.

Тодішнє міжнародне політичне положення рівнож не сприяло творенню української держави. Антанта, вигравши 1-шу світову війну в роках 1914–1918, під натиском Франції поставила собі за мету не допустити в майбутньому до надто вели сого розросту Німеччини. Для цього вона потребувала великої Польщі і могутньої Росії, які мали поділитись та скріпитись українськими землями. Тому Антанта дала Польщі і московським монархістам під проводом Денікіна та Колчака повну свою піддержку — моральну, матеріяльну, військову і політичну, а Україну поборювала й обдурювала при помочі своїх різних місій, а ми в своїй наївності їм вірили. Залишена власній долі Україна політично зреволюціонована і розсварена, економічно слаба, військово незорганізована, без жодної помочі ззовні, навіть санітарної, була змушена обставинами вести в±йну аж на три фронти — на сході з большевиками і денікінцями, а на заході з поляками, і тому встоятись не було сили. Україна війну програла та втратила державну незалежність.

Війну з поляками і москалями ми програли і втратили свою державу. Та це тільки тимчасова втрата, бо ідея Української Самостійности і Соборної Держави живе між нами. Вона є всюди, де тільки живуть українські люди. Ми втратили тільки добру нагоду створити тоді власну державу, а причиною цього — наші власні недомагання внутрі і міжнародне положення назовні. Ідея української державности невміруща, як і невмирущий український страдальний нарід. Нищили його дикі орди половців і печенігів, нищили турки і татари, нищили поляки та білі й червоні москалі, а над усе нищили його і нищать наші власні міжусобиці. Але той нарід все ще живий, хоч прибитий, скривавлений і понижений, бо живі у нього — світла княжа і козацька традиція, жива ідея української державности в роках 1917–1920. Тому й ми, розпорошена по цілому світі українська еміграція, мусимо жити, мусимо об’єднатись та заховати себе релігійно, національно й економічно. Для Рідного Краю маємо жити!

Післяслово

Мій спомин — це не історія, а особисті пережиття, тобто опис того, що я сам бачив, що пережив, чого був учасником, або про що читав, чи чув від інших. Тому він по своїй суті є чисто суб’єктивний, а тим самим не є і не може бути в сто відсотках вірний. Правда, я старався подані мною події представити якнайбільш об’єктивно, але чи мені це вдалось — не знаю.

Завданням моїм, чи пак мойого спогаду — є побороти нашу традиційну нехіть до пізнання себе і своїх історичних промахів, а вказуючи рівночасно на важніші причини невдачі наших Визвольних Змагань в роках 1917–1920, причинитися до того, щоб майбутні наші покоління, при творенні нашої держави, не робили тих самих помилок, що їх робили батьки і діди. А що помилки були й мусіли бути, це наявний доказ на те, що ми щось робили. Не робить помилок тільки той, хто нічого не робить. І хоч революція застала нас непідготованими до такого великого діла, як творення власної держави, — то наші державні провідники не дармували і будували державу з такого людського матеріялу, який був тоді до диспозиції. На це вказує нам сам факт, що з сирої етнографічної української маси, на протязі розмірно короткого часу, бо несповна одного року, постала справжня українська нація і в дні 22 січня 1918 р. Центральна Рада, своїм 4-тим універсалом, проголосила українську Самостійну й Незалежну Державу. Пізніше, при творенні держави показалось, що легше державу здобути, ніж її вдержати. Держава це організація найвищого ступеня, яка має об’єднувати не лише свої партії чи групи, але й етнічно чужі елементи, що входять в її склад. До вдержання і закріплення державности необхідні є два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія для оборони того правопорядку внутрі і назовні. Цього вчать нас Визвольні Змагання і в тім дусі належить виховувати майбутні покоління.

Ми, старша генерація, створили Українську Державу, але її не вдержали через наш прадідний гріх, якому на ім’я — незгода! Молодша генерація має бути кращою від своїх батьків і мудрішою — вона не сміє робити тих самих помилок, що робили батьки, а має піти дальше і згармонізувати український нарід державницько, має наладнати власне економічне життя, має створити міцну і здисциплїновану українську армію, має не тільки здобути українську державність, але і її вдержати!

Щасти Боже на Велике Діло!

Осип Станімір сотник Української Галицької Армії

Додаток

Ключ від Київської Думи Хор. інж. Микола Яримович

Вислідом перемоги українських армій над большевицькими наїзниками було здобуття Києва 30 серпня 1919 року.