ризикнула жити життям людини у часі, виповненому вибуховими пристрастями і безглуздими химерами, і навіть ця її кінцева невидержка видавалась Морозові вдалим фраґментом її фіналу. Інакше життя цієї людини було б не виправданим, незакінченим і по-своєму змарнованим.
Мороз не питає нікого, що з графом сталося, але прислуга сама пояснила, що прийшли, що витягнули з ліжка, що взяли під руки і потягли по сходах униз. Мороз вислухав це мовчки, а потім оглянув лише останнє місце тієї людини і особливо звернув увагу на розкриту листами донизу, книжечку, що на ній значилось «Мертві душі» і що лежала на помості разом з іншими розкиданими речами. Мороз навіть потрудився нагнутися, підняти ту книжечку, подержати її в руці, щоб пізніше кинути в куток, ніби для порядку.
Величезні кімнати Морозового будинку порожні. Видно було порожнечу на всіх предметах і навіть у повітрі. Мороз ще ніколи не почував себе в середовищі такої макабричної умовности. На щастя, знадвору до середини, крізь товсті стіни і потрійні вікна вривався гуркіт бурі, що в цей час і в цих широтах, дуже часто досягає неймовірної сили і розмаху. Земля, ніби бальончик на припончику, шарпається у зухвалому змаганні, а потім зривається і летить безмежжям з усіма своїми Гімалаями, Атлянтиками, Сибірами, Сахарами назустріч стихії, що дме шаленим шквалом їй в обличчя і рве її ліси, її гори, її води, її пустині. І та велична, дика музика всесвіту, та сила руху наповнюють Мороза почуттям власної сили і великости. Він почувається в самому центрі великого, розкритого кратера ще небувалого в історії людства вулкану божевілля.
Але Мороз вже знає, що його година вибила. Йому поволі починає прояснюватись, що наближається дев'ятий вал цих неймовірних подій. Цим і пояснюється пустка довкруги нього. Недавно лишила його зовсім несподівано його Наталка. Відбулася бурхлива розмова, Наталка вимагала, щоб він усе кинув і їхав сам до Москви, і коли він не погодився, вона тріснула дверима і виїхала. Виїхала, здається, до Москви, хоча вона нічого про це нікому не сказала. При зустрічі з Шпановим, той дав Морозові зрозуміти, що його скоро викличуть. Куди викличуть і чого викличуть — Мороз не питав. Він тепер нічого не питає, нікого не слухає і нічого не чує. Він ходить сам мов привид, по своїй величезній, опустілій бібліотеці, час від часу попиває із склянки, що стоїть на краю ґранітного стола, підходить до глобуса, повертає його одним пальцем, переглядає континенти, що пропливають перед його очима, і, здається, бачить не глобус, а світ, землю, моря, океани, суходоли.
Останнього вечора він сидів у своєму просидженому глибокому фотелі, заялозена куртка розхрістана, голова закинута назад, очі дивляться застигло й непорушно.
Чекає Шпанова, що попередив про свій прихід. Входить вохрист. Мороз, що сидів спиною до дверей, не змінив пози, лише хрипло крикнув:
— Ооодь!
— Товаришу, майоре! Вас хоче бачити товариш Шпанов!
— Проси!
Шпанов увіходить. Високий, міцний, у сірій, з ведмежим коміром, шинелі.
— Сам? — питає не оглядаючись Мороз.
— Єсть — сам, майоре! — відповідає Шпанов.
— П'єш? — питає Мороз далі.
— П'ю, майоре! — чує Мороз відповідь зовсім за плечима.
— Сідай і наливай! І нічого не бійся… Мій револьвер он там! — і показав у темний куток.
— І кажи чого хочеш?
— Потолкувать прийшов, товаришу майоре, — каже Шпанов і сідає.
— Про що толкувать? — і Мороз додав бридке слово. Шпанов показав кілька золотих зубів, налив собі склянку і випив.
— Знаю! — каже Мороз. — Викликають у Москву? А ти пий! До дна!
— Учора, — каже Шпанов.
— Що значить учора? — перебиває його Мороз…
— Прийшла телеграма, — каже Шпанов.
— А? Телеграма? У Москву? Давай, давай! Що ж! Москва так Москва! І графа мого шльопнули. Правда, сила? Не нам з тобою пара! І Ягоду зсадив з трону — ха-ха-ха! Знаєш, чому пішов Ягода? За графа! Хотів, мовляв, переворот — ха-ха-ха! Жарко, жарко, товаришу Шпанов, у нашому холодному Сибірі, але нічого! Виживемо! А Ягода, кажеш, все таки пішов? Пішов. Мусів! Лий, Шпанов!
Мороз налив дві склянки і вони випили. Світ став поволі обертатися, буря за стінами стала тихнути, плянета почала крутитися легше.
— А хто ж тепер так би мовити, на місце залізного? — запитав Мороз. — Не може ж бути сам центр порожнім.
— Ніби й не знаєте, — каже Шпанов підбадьорений.
— Як його знати? Я ж там не засідаю.
— Та ж той… Микола Іванович, — вимовив Шпанов.
— Що за такий Микола Іванович?
— Та ж Єжов! — майже викрикнув Шпанов. Мороз витріщив очі:
— А хто ж це такий той Єжов?
— Як же не знаєте? Член же ЦК, ЦЦК, товариш наркома хліборобства.
— А! Рудий! Маленький! Комариний кривий носик! Знаю. Як не знати! — Вирвалось у Мороза. — Браво! Знав старий, що так буде, прийде, казав, вона така і возсяде на троні. Дев'ятий вал! Ха-ха-ха! Ну! Наливай же!
Налили знов по склянці, і коли Шпанов підняв свою, і намірився пити, він на хвилинку зупинився і зміненим, притихлим, інтимним голосом, ніби крізь туман, проговорив до Мороза:
— Товаришу майоре Мороз! Мені доручено супроводжувати вас до Москви. Через півгодини відлітаємо!
Примітки
1
Заключонниє
2
Робоча сила
