Після останньої інспекції Мороза знов викликано до Москви. Вернувся з новим орденом, але разом з тим — чорніший чорної землі. Там дали йому зрозуміти, що його «родинні ідилії», які він останнім часом біля себе розвів, ніяк не ладять з вимогами завдань, що на нього в даному випадку покладаються. Мороз їх зрозумів навіть натякнув, що його обов'язки перед партією і урядом майже вичерпані, і що він нічого не мав би проти того, щоб йому дали змогу відійти від цього діла і зайнятись будь-яким іншим заняттям, як мала і приватна людина. Ті там зробили великі очі, ніби він до кінця стратив усякий глузд і сказали йому, що він, либонь, не перший рік «у дєл» і повинен гаразд розуміти, що «у нас» нема, ані «відійти», ані будь-яких інших «приватних людей», ані взагалі ніяких таких особливих поглядів на подібні справи. Тоді він вдався до закону, мовляв, є ж у нас «вільні люди», яким після відбуття кари дозволяється мати приватне помешкання і утримувати там родину. На це йому сказали, що в його випадку йде не про загальне правило, а про дуже виразний виїмок.
Мороз, що звик реаґувати відрухово, мов проклятий скрегоче зубами і шукає очима, кого б йому роздерти на шматки, але це йому мало помагає. Перед ним дилема виразна: або розлука з родиною, або нове ув'язнення. Існує ще й третя можливість — куля в лоб. Вибирай!
Надворі осінь, кінець вересня; раптово, ніби воно хоче злетіти все нараз, сиплеться з дерев жовте, червоне, бронзове листя; небо старанно криється густими валунами ситих хмар, все довкруги стає суворим, похмурим.
Мороз не знаходить місця ні в своєму танку, ні в своєму літаку, ні на своїх пунктах, ані дома. Проблема його родини виповняє його, як удень так і вночі. Нарешті він радиться з Наталкою, що стала таки депутаткою до верховного совету СССР від Автономної Зирянської республіки, і тепер вона не Наталка, а Наталія Микитівна, і відбуває вона поїздки до Москви так само, як її братчик Іван, у м'якому вагоні, а то й літаком, і засідає у великій колонній залі на сесіях ради разом з іншими депутатами, що чинно і чемно, ніби школярі, у своїх бахматих одягах, сидять рядочками, слухають уважно промов, і завзятюще плещуть у долоні. Місцеві газети заговорили про неї, як про найкращу організаторку господарства АЗССР, з гордістю тим самим поетичним тоном зазначаючи, що за проклятого царського режиму, вона була лише злиденною наймичкою у кулака-експлуататора, а тепер робітничо-радянська влада висунула її на чоло передових людей народу і вручила в її руки кермо управління державою.
— Так що ж, депутатко, — звернувся до Наталки Мороз.
— Не вигоріли твої пляни! Таки не Людмила, а… Віра згубила мене. — Наталка кидає довкруги огненні погляди.
— А ти не кисни, — виривається у неї з серцем.
— Це, по твоєму і все? — каже Іван.
— А що більше? — огризається Наталка.
— Як що більше? То ж депутатка, то ж влада!
— Я така ж влада, як ти астроном, чого дурня корчиш… Знаєш же, як воно у нас водиться…
Все таки домовились, що Наталка поговорить з Мар'яною, Іван не може, просто не може, не знаходить слів. Мар'яна хай краще виїде. Та й для Вірочки буде краще. Хай їдуть. Може це не буде довго тривати, все може змінитися.
На перший натяк Наталки про цю справу Мар'яна вибухнула майже в істерику.
— Я вам тут перешкоджаю! Вам влади, розкошів, слави! Жінок, собак, товариства!
— Мовчи! — викрикнула Наталка і вдарила Мар'яну в обличчя.
Вдарила і відскочила. І заніміла. Мар'яна також заніміла. Між ними наступила глибока тиша.
— Ти що? Збожеволіла? — першою перервала мовчанку Наталка. — Ти не розумієш, де ми живемо? Ти не пережила минулого? — говорила поволі, слово за словом Наталка. Мар'яна з червоною лівою щокою враз кидається до Наталки, обіймає її і хлипає, мов дитина.
— Алеж я не можу! Я більше не можу! — виривається у неї. — За що вони нас мучать…
Увечорі приходить Іван — похмурий, суворий, різкий, кинув у куток обліплений глиною комбінезон. Дома усі ніби у воду опущені, одна Вірочка, що ще не знає нічого, вибігає проти батька, кидається йому на шию, тягне його до його кабінету… Але й вона скоро щось помічає.
— Ти, тату, сьогодні не такий, — каже вона. — Щось з тобою сталося.
— Так, донечко! Сталося. Зо мною завжди щось стається. Таке життя, донечко. Колись пізнаєш більше…
Мар'яна згорнулася знов, як це завжди з нею в таких випадках бувало, заніміла, скам'яніла. Іван сідає біля неї, нічого не каже, лише якось молитовно, вибачливо дивиться в її обличчя. Сльози показались на її очах, закусує уста. Ні, Мар'яно! Ні! — казала та німа мовчанка. Не відчаюйся! Не здавайся і на цей раз. Ти пройшла стільки протягом цього одного свого життя і видержала, видержи ще й на цей раз. А може буде краще, може все таки буде краще.
Потім утрьох — Іван, Мар'яна і Наталка, відіславши Вірочку з Мотрею до її кімнати, радились, міркували, думали. Так. Рішено. Мар'яна з Вірочкою їдуть. Іван з Наталкою лишаються. Вірочці скажуть, що їй конче треба вчитись у Києві, а тому вона з мамою мусить виїхати. Тато далі тут залишиться. Він не може виїхати, він зайнятий. І все це має сказати Мар'яна, бо Іван таких слів у своєму словнику не знайде.
Але як тільки другого дня Мар'яна натякнула про це Вірочці, та одразу, ніби вона вже все знала, викрикнула:
— Ні! Мамо, ні! Я не поїду! Я не можу! Я не залишу самого тата! Я не можу! Я не можу! — Вона задихалась від своїх власних слів, очі її залилися сльозами, груди швидко дихали…
— Вірочко! Вірочко! — намагалась зупинити її крик Мар'яна. — Алеж це конче потрібно, дитино!
— Ні! Мамо, ні! Я не можу! Я не можу. Його тут заб'ють! — викрикувала далі Вірочка.
— Алеж, дитино! Що ти говориш! Отямся! Поможи татові! Ми мусимо звідсіль виїхати! Не переч! Не бентеж його!
— Ах, Боже! — викрикнула дівчина, і руки її опустилися. — Мамо! Як йому помогти? Я б хотіла за нього вмерти! Як ми його покинемо… Мамо! Я боюсь! Я боюсь! Ми його більше не побачимо! І навіщо вони нас, мамо, мучать? Скажи, мамо! Що ми їм зробили?
Останні слова перелякали Мар'яну, це щось страшке, та дитина повторила те саме, що недавно вирвалось у неї самої, вона знає, вона все знає. І Мар'яна почала якимсь нерівним, порваним тоном швидко впевняти дівчину, що ні, що вона помиляється, що нічого злого тут не може статися, що на другий рік вони знову приїдуть сюди, або тато приїде до них до Києва. Віра дивилась на матір великими, недовірливими очима і мовчала. Вона погоджується вже, певно цього потрібно батькові, певно цього потрібно взагалі. І вона погоджується.
А ввечорі Вірочка не вибігає назустріч батькові і не кидається йому на шию; вона хоробро, напружено сидить у батьковому кабінеті, у тій його великій бібліотеці, німа, як статуя, і роблено смиренно чекає, а коли увійшов батько, вона просто, рівно, ніби вона грає на сцені театру якусь ролю, підійшла до нього.
— Тату, — хотіла вона сказати спокійно, але голос її заламався, і вона говорила крізь плач: — Ми з мамою їдемо знов до Києва? — і при тому дивиться батькові просто у вічі, ніби хоче перевірити правдивість власного питання.
— Так, Вірочко, — каже Іван по хвилинці надуми.
— А чи надовго? — знов питає Вірочка.
— О, ні. Ми скоро побачимось. — Вірочка ковтає щось тверде і продовжує:
— Скоро? Я, тату, вже не мала… Я все знаю… Мені ніхто про це не говорив, але я і так знаю… Вони тебе арештували… Я тільки не знаю, за що… І чому тут так багато арештованих… Що вони зробили ті люди поганого? — дивилась в його очі, уста, чекала, хотіла слова, правди. Її очі все більше і більше заливались прозорою рідиною, і, здавалось, вона не видержить і ось-ось вибухне.
— Не треба, донечко, — казав Іван. — Краще не треба. Рід наш, дочко, був завжди сильний і одного разу ти все будеш розуміти… А тепер не питай. Іди. Вчись. Будь розумною… А ми ще побачимось… Так, доченько моя. — казав Іван лагідним, сливе ніжним, зовсім йому невластивим, тоном. Потім взяв її за руку, відвів до фотелю, сів, посадив її собі на коліна, вона обняла його шию, і вони так довго сиділи, і розмовляли спокійно, мов би нічого не сталося, говорили про звичайні речі, лише Вірочка без перерви дивилася батькові в вічі. Обіцяли, що будуть писати листи, що другого літа знов побачаться, що все буде гарно і добре.
— А тепер заграй мені щось, — попросив Іван.
Усі в будинку чули цю музику. Здається Шопен… Те, що Вірочка довго перед тим розучувала і хотіла
