— Боже! — каже Вірочка. — А ми ж у дядька Петра жили всі в одній.
Але її здивування не вгавало. Побувала у ванній, такій, якої ще так само ніколи не бачила. Її тут помили, дали нову білизну, весь новий одяг. Іван був вдячний Наталці, що та все передбачила. Мар'яна так само дивувалась, але спокійно і коротко. Її так само обернули в «ангола чистоти» — коли взяти таку подорож, п'ять день без перерви, і те спання, і той бруд.
— Як на світ народилась, — сказала вона.
А далі вже їдальня — широкий, повний стіл, Наталка за господиню, і тарелі, і світла, і знов вино в чарах. Вірочка сидить і ніяк не може опам'ятатися, все така поважна і така здивована. Іван накладає їй то те, то інше, без перерви нею займається, наливає всім чарки, Наталка уривками гомонить:
— А я їх чекаю, а я чекаю… І все думала: а що як не приїхали, як спізнилися, то ж тут такі ті потяги, та й наші могли не прийти вчасно. І враз телефон… Я вся зблідла, серце б'ється… Ну, а як там?. Боже! Стільки часу. Чи стоїть все на місці? Як там наша Ліплява? А Канів? А Дніпро? І батьки ваші? Зостались самі. Афіноген, кажуть, помер…
— Ну, досить, досить, — каже Іван і підносить чарку. Усі підносять свої…
— Ну, Іване, тепер і ти пан! — каже Наталка, і в її голосі чути лукавство.
— Добре, добре, — каже він. І за винятком Вірочки, всі випили. Опісля всі гомоніли. Торкались усього, перейшли до Вірочки:
— Вилита баба, — казала Наталка. Вірочка спустила очі додолу. — Пам'ятаю, — продовжує Наталка, — як тітка до нас приходила, у довгому, жовтому кожусі в очіпку, завжди давала мені копійку «на соняшники». Тітка Морозиха! А яка була міцна! Бувало каже моєму батькові: Микито! Коли будеш вічно сидіти при гною, сам станеш гноєм, чому не посилаєш дітей до школи? А батько їй казав: для мене пара коней дорожчі, ніж усі твої школи. Ех, каже, микитяна у тебе голова. Були ми іншого роду: мій батько і ваша мати були тільки по батькові рідні… А знаєш, Іване, хто добив мого батька? Хведько Зінченків. А думаєш де він? Тут, у нас. Був на суднобудівництві, тепер у бригаді нафтовиків.
— Це котрий? — питає Іван.
— Чорнявий такий, з вибитим оком, — говорить Наталка. Стратив око, коли його «кололи». Каже, тримали його сім діб без сну, але він заснув настоячки, карнач ткнув пальцем в око, і воно витекло…
Вірочка враз підняла голову, глянула на Наталку, на батька, на матір. Наталка схаменулася і швидко затараторила:
— Як добре, що ви приїхали, ми тут стільки начекалися, а тут воно не так вже й погано, треба лише звикнути, а людина, що тобі лоза, де не посадиш, — там і виросте.
Іван ще налив, ще раз випили. Опісля Іван запропонував відпочинок. Мар'яна зовсім втомлена. Її переймає під свою опіку Наталка, а Вірочку бере за руку батько, і вони ідуть до її кімнати. По дорозі питає її:
— Ну, і що ж ти мені таке привезла, Вірочко? — Вірочка враз пригадала, вирвалась з руки і побігла за матір'ю. Через хвилинку вона вернулась, схопила батька за руку, і вже коли були в її кімнаті, дуже соромливо, подала батькові зшиток. Іван розгорнув зшиток. Квітка. Суха квітка. Незабудька. Пришита до листа паперу ниткою. Під квіткою напис: «Татові моєму, в день його ім'янин». І дата. Іван перегорнув ще листочок. Знов квітка, знов незабудька і знов підпис, і знов дата. Третій листочок, четвертий… Іван закриває зшиток, бере на руки Вірочку і несе її з кутка в куток, ніби маленьку. І відчуває, що в його очах стоїть пекуча рідина, і йому від цього добре, і він цілує дочку свою і каже їй:
— Донечко моя! — І його мова зовсім, зовсім змінилася. Опісля він поміг Вірочці роздягнутися, положив її в ліжечко, довго ще сидів біля неї. Вони вже спокійно розмовляли про спів, про Київ, про Віроччину школу. А потім Вірочка почала дрімати, і Іван тихо, майже на пальцях залишив її кімнату. По дорозі непомітно він бере подарований йому дочкою зшиток.
XII
Спала Вірочка, і довго, і міцно, і тепло, і погода їй сприяла, за вікном бушувала метелиця, вергало мокрим снігом, було темно, аж чорно, небо все замазане чорною гущею. Вірочка прокинулась і чекала, поки прийде тато. Першою її думкою був він, тато, і ще ніколи, ніколи не почувала себе такою щасливою, коли певно знала, що все це не сон, а дійсність, що її тато дійсно є, що він тут зовсім близько і вона ось зараз його побачить.
Але тато не прийшов, прийшла мама.
— А де тато? — вирвалось у Вірочки, як тільки побачила матір. І здивувалася, що мама так змінилася, така свіжа, така гарна і має так гарно зібране волосся.
— Тато пішов на роботу, — каже мати.
— Так рано? — дивується Вірочка.
— Вже не рано — десята година.
— Десята? — каже Вірочка і потягається. — А я так гарно спала, так гарно! А тато такий… Ах, мамо! Який у нас гарний тато! Чи любиш ти нашого тата? — захоплено говорить Віра і насторожено чекає відповіді.
— Певно, що люблю, як можна так питати? А ти не надто йому докучай, у нього тут дуже багато роботи.
— Ну, мамусю… Коли ж я не можу! Я ж так його люблю! Ти ж мене зрозумій…
— Я розумію. Певно. Але ти розумна дівчина і сама мусиш це також розуміти. А тепер вставай!
Віра вставала, у неї тут усе під рукою, миється, чеше свою довгу косу, одягається. Вона вже трохи звикла з кімнатою, з усім новим, у неї добрий настрій, очі горять, хоче бути гарною, щоб подобатись своєму татові, йде вниз, знаходить їдальню, а там чай, і масло, і булка свіжа, і варені яйця, і Наталка у чистому хвартушку, і тепло скрізь, лише скрізь світяться лямпи, бо надворі все ще тьма-тьменна.
По сніданку Віра біжить. Вона не може сидіти. До залі, до бібліотеки. Все її дивує, всім цікавиться. Такі великі портрети, так багато книг. А який великий, тяжкий і блискучий стіл. І з каменю. Віра ще ніколи не бачила столів з каменю. Вона не може досить налюбуватися, хоче когось про те і інше спитати і соромиться питати, як же, мовляв, вона з Києва і така недотепна, що нічого не знає.
І яка шкода, що надворі така бридка погода, а то вона пішла б надвір і там усе оглянула б. А так лишень дивиться з вікна просторої маминої кімнати і не надивиться. А які широкі вікна з потрійними рамами. Таких вікон Віра також ще не бачила, а це тому, бо тут морози великі. У Києві вже коли проліски продавали, а тут усе ще зима. За вікном видно ріку в сірому тумані, а там далі ліс.
— А навіщо татові так багато кімнат? — питає Віра матір, а та не знає що відповідати.
— У нього, каже, певні обов'язки… Він тут начальником.
— Умгу! Розумію. А чи тут усі так живуть? — знов питає Віра, але мати не відповідає, лише швидко говорить:
— От скоро і батько приїде, а ти все ще не одягнена як слід.
— Але ж я одягнена, — борониться Віра, одразу біжить до своєї кімнати і чепуриться завзято.
Дійсно скоро на великій машині приїхав батько, він весь заляпаний, на ньому тяжкий із шкури одяг, на ногах тяжкі з високими халявами чоботи. Віра, як лише почула, стрімголов біжить вниз по сходах і попадає просто йому в обійми, а потім обоє невідомо чого регочуть і йдуть швидко по сходах угору, батько веде її кудись не туди, де її кімната, а до інших дверей. Тут батько постукав. З-за дверей почувся голос — увійдіть. І вони обоє входять. Вірочка бачить довгого, сивого діда в фуфайці, що сидить у фотелі з витягнутими ногами.
— Федоре Федоровичу! Дозвольте вам представити! Моя дочка Віра! — говорить гордо Іван.
А дід підносить поволі голову в окулярах і урочистим голосом каже:
— А! Дуже мені приємно! Звідки? 3 Києва?
— 3 Києва, — відповідає Віра, і вся червоніє.
— Так. З Києва, — стверджує батько.
