— Мороз! — нараз різко і рішуче, ніби його злякано, викрикнув Рокита.
— Я! — відповів Іван.
— Ти випадково не хочеш до убиральні? — Іван мовчить. Рокита хвилинку чекає і каже далі: — Коли хочеш — маєш ось папір! — і різко шпурляє папером йому в обличчя. — Це ти можеш жартувати із своєю бабцею! Зрозумів? — зловісно, крізь зціплені зуби, шипів Рокита. — Вся ця дурна твоя писанина дорого тобі обійдеться! — і він розмахнувся і з усієї сили вдарив Івана по лиці. Іван відсахнувся, сіпнувся вперед, швидко отямився, зблід, мов крейда, і занімів.
У цей час відчинилися двері і швидко ввійшов другий слідчий — Клімов.
— Ей, ей, Рокито! Що ти робиш? Кого ти б'єш?
— Бандита! — кричить Рокита.
— Ах, Рокито! Який же він бандит? Це ж людина. І людина високої моралі. Ти тільки послухай, що він тут нам співає! — і Клімов підняв з долівки Іванову «відповідь». «Не вважаю їх за бандитів, а лише за людей інших, можливо для нас незрозумілих, а то й неприємливих політичних переконань». Ха-ха-ха! І слухай далі: «Сам Ленін висловив свою думку на право «самовизначення включно до відділення» народів Радянського Союзу і це право є ґарантоване нашим громадянам самою радянською конституцією». Ха-ха-ха! Чи ти, Рокито, бачив ще де такого… такого… Ні, я вмру! Я не видержу! Значить нам судить не бандита Мороза, а Леніна треба! Він нам тут пояснює конституцію! Значить Ленін дозволив і Петлюру, і Водяного, і «самостійну й незалежну»! Ха-ха-ха!
— Бандит, бандит, бандит! — почав викрикувати Рокита і підступив до самого Іванового обличчя. Двері знов відчинилися і урочисто, театрально увійшов третій слідчий — Шустер.
— Ррракита, Ррракита! Зупинись, безумче! — кричав він. — Не знаєш, що це брат найбільшого письменника Української Соціалістичної Рррадянської Ррреспубліки.
— Бандит! — крикнув Рокита. — Сволоч!
— Шпигун! — кричав Шустер.
— Гад! Ворог народу! Погромщик! — Сипалось на Івана з усіх боків.
— Товариші! — кричав, мов на базарі, Шустер.
— Що ви? Що ви? Та це ж людина! Перед нами святий — казав на це протяжно і підкрислено Рокита. — А що станеться, як що ми цю твою людину та обернемо у звичайну лєпьошку?
— Що станеться? Ах, недогадливий! Землетрус! Планета зірветься з основ! — кричав Шустер.
— Ну, ну, ну! Навіщо такі катастрофи! Ми ось краще порахуймо тому ангелові ребра, перевірмо печінки й селезінки, вичистім зуби, і тоді він піде просто до раю і не буде до нас у претенсії.
— Не погоджуюсь! — кричав Клімов. — Геть рай! Можемо і без того зробити йому багато радости.
— Твоя пропозиція? — швидко питає Рокита.
— Пункт номер два!
— А що ти на це, товаришу Шустер?
— Я за!
— Усі за? — кричить Рокита.
— Усі! — відповіли хором.
— Рішено! — каже Рокита.
— Товариші, товариші! — знов кричить Шустер. — А може б наш благородний гість зволить дати нам справжню відповідь і без втручання пункту номер два? — Очі всіх трьох скерувалися на Івана. Той сидів, мов дерев'яний, і мовчав. Секунди, хвилини. Мовчанка. І враз Рокита хапає преспап'є, що лежало на столі, і люто жбурляє ним в Івана. Іван вчасно ухиляється і преспап'є з грюкотом вціляє в двері. Після того Рокита хапає аркуш паперу і тремтячою рукою швидко пише: «Третій сектор ҐПУ — тюрпод. Пункт номер два. Іван Мороз. Н. Д. 10853/28. Рокита.» І натиснув дзвінок.
Увіходить здоровенний, при револьвері, конвоїр і кивком голови каже Іванові йти. Іван устає і йде.
Ішли довше, ніж звичайно, переходили навіть якесь подвір'я, увійшли до іншого корпусу, — вузький, затхлий, вимощений м'яким хідником, коридор, мертва тиша, млосна теплота, холодне, рівне, гостре світло, ряд дверей з різними загадковими написами і нарешті — стоп. «Пункт номер 2».
Вузька, довга, низька, до болю очей яскраво освітлена, сильно натоплена, з одним, маленьким, заґратованим під самою стелею віконцем, щілина. Здовж обох продовжніх стін знизу до верху широкі полиці. Впоперек ряд все вищих і вищих лавиць, і на них сидять люди. По троє на кожній. При вході за столом молода людина з сухим, сірої барви, обличчям в уніформі київської вищої міліційної школи.
Конвоїр мовчазно і понуро подає папірець, людина при столі так само його приймає, глянула на Івана і записала до журналу.
— Єсть! — буркнула вона. Конвоїр виходить.
Людина за столом глухим, монотонним голосом, не дивлячись на Івана, говорить:
— Ви тут не смієте спати. Будете сидіти, або стояти, в залежності від нашого наказу. Дивитись перед собою. Не нахилятись. Ні на що не спиратися. Не закладати ноги на ногу, їсти раз на добу — дванадцята дня. Оправка два рази — о восьмій ранку і о восьмій вечора. Там же можете напитись води. Курити не дозволяється. Ніяких вийнятків нікому не робиться. Точно і негайно виконувати наші накази. За порушення правил — нарікатимете на себе. Ідіть і сідайте отам ззаду.
Іван мовчазно, повільно, байдуже сідає на вказане місце. За лавицю йому правлять зняті з гаків, оббиті бляхою і покладені між полицями, двері. Сидіння найвище, Іванові ноги ледве сягають долу. Перед його очима весь простір з потилицями, спинами і наглядачем за столом.
Мертва тиша. Ніч.
Спершу Іван навіть вдоволений, що може посидіти, він стільки настоявся у тій собачій. Спати теж не хочеться, бо нерви його грають. Роздивляється по злегка похилених спинах і деяких їх власників пізнає. Он той спереду — стрункий, чорнявий, з великими, мов сливи, очима… Його в камері звали «козак» та ще «ей, бухгальтер», на прізвище Горунович, один з тих, що десь там, колись там вимагали «самоозначення включно до відділення» — був, казали, начальником польової жандармерії при армії Української Народньої Республіки в Кам'янці Подільському. За ним спини двох академіків-ієромонахів, у темних, підперезаних ланцюжками, підрясниках. Той сухорлявий з довгим носом і пенсне — Довгополов, а той другий, міцний, круглолиций з копицею волосся над широким лобом — Іванов. Ближче ще двоє духовних: священик Богдан — рудий, високий і, мов кочерга, тонкий у дивній, дірявій одежині і… — Іван запнувся. Роман. Ніжний, восково-блідий. І ще, видно, при свідомості. Іван його не бачить, але йому здається, що той йому посміхається — кротко і добродушно. Інших Іван не знає, і більшість з них уже втратили свідомість.
Іван знає, що це місце на тутешньому жарґоні зветься «стулом». Він також знає, що в цьому будинку таких «пунктів» більше: і «вертящаяся лєстніца», і «пріятноє з полєзним», і «вафлі», і «курорт» і багато подібного, де живих людей «колють», «оформлюють», «обертають в лєпьошки», і де вони «вербують», «переживають муки творчости».
Уже самі ці назви говорять самі за себе. Їх винахідники, очевидно, дуже пишні із своїх винаходів. Сукати з людей мотуззя — чи ж може бути ще приємніше заняття і більша насолода? Іван, зрештою, все це знає і навіть перестає дивуватися. Він лише ніяк не може збагнути, яке це має відношення до нього? Очевидно, очевидно. Він чув, читав, що існують тортури. Середньовіччя, інквізиція, відсталіші часи нашого світу. Але все те «дикість», «темнота», «некультурність». Тільки люди найнижчого рівня свого духового і морального розвитку могли такими засобами послуговуватись. І враз отаке. У Києві. Двадцяте століття.
І знов чого це має практикуватись якраз над Іваном Морозом? Він же, по своїй природі, ніяк не належить до світу злочинців. Не міг навіть розуміти того типу людини. І враз він у в'язниці, його тягають, його допитують. Вимагають брехати. Приписують йому якісь злочини. І що це таке за люди? І звідки вони такі взялися? І чого вони хочуть тут на землі?
Іван намагається думати категоріями майстрів оцієї ось інституції. Є, очевидно, щось таке, чого він не може тут збагнути. Очевидно, очевидно. Боротьба клясів. Іван був багатші, а Рокита, а Шустер були бідні. Колишній послушник якогось там манастиря Роман, міг бути і не багатим, але він вірить у Христа, а Рокита і Шустер у нього не вірять. От, і досить. І досить, щоб їх оголосити ось такими злочинцями. І робити з них «лєпьошки». Бо Рокита знає, де знаходиться справжнє спасения людства, а Іван Мороз, а Довгополов, а Роман не знають.
