«на чорний день», бо все здавалося, що буде ще чорніше. Андрій ходив старанно на суботники і діставав «пайок», пробував «устроїтись» на кухні «Пролетарської комуни», що постала на місці ресторану «Огоньок», але там погнали.
— Нікакіх тут студєнтов! Самі жрать сумєєм… — Мало-мало ще й на фронт не попав — «в ряди красной армії, там вам такім студентам как раз место. Демонстрації умєлі дєлать, а воєвать жарко». Вислизнув просто з рук, навіть в черзі «добровольців» стояв, та, на щастя «розстройство желудка» дістав нагло, сильне щось, видно, на кухні «Пролетарської Комуни» піймав, ковбаса, мовляв, «свєжая» прийшла саме, стягнув шматок, а там вже і сам лікар мусів ствердити, що йому «до вєтру нужно», варта пропустила, бо трагедія була «на ліцо», а як пішов то вже й не вернувся…
Андрій не забув Виноградова, надто вже кортіло йому познайомитись з ним. Одного гарного дня, саме перед масляною, взяв кілька жмень борошна, шматок сала і піднявся на другий поверх дому на вулиці Пушкінській. Ще знадвору помітив з вікон дому задимлені рури стирчать, але це Андрія не дивує, значить, лише, що і тут «отоплєніє нє дєйствуєт». Помітив також, що килим із сходів зник, і тому певніше потягнув за кільце в пащеці лев'ячої голови, а коли це не вплинуло, досить енергійно постукався в двері.
Усе вийшло гаразд, Андрій познайомився з своїм куміром, говорив з ним сам на сам, ніби з братом Іваном. І більше… Він дістав назву «симпатичного студента», яку дала йому Галина Петрівна Виноградова — дружина шановного професора. А трохи згодом він познайомився також і з сином їхнім, Лепестком званим, що в дійсності був Лаврентій, а скорочено Лавр. І з дочкою, тією самою, що зустрів тоді на сходах, мав честь познайомитись, її звали чомусь Рокіткою, тобто кущиком, хоч у дійсності вона звалась Іриною. Усе тут, мовляв, ботанічне.
Самого професора Андрій знайшов у його кабінеті, — в просторій, запорошеній, заваленій книгами кімнаті з «буржуйкою» посередині. В буржуйці тліє папір, в кімнаті «адскій холод», сам професор замотаний у різні шалі і нагадує полярного дослідника, якому крига роздушила корабель, і він змушений зимувати під голим небом Ґренляндії.
Виникла цікава розмова. Андрій запитав, чи професор продовжує обіцяний другий том «Психології рослин», на що шановний професор лише махнув рукою.
— «Тепер не тільки рослини, а й люди не мають психології», — відповів жалібним тоном.
— Дай вам, Бог, здоров'я, — бадьоріше казала на прощання Галина Петрівна. Ви нас виручили. У нас кілька днів, як каже Лавр, повна «уравніловка». Усе таки існують благородні люди і в такий час, прошу до нас «на бліни», тепер же масляна.
Андрій з тремтячим серцем прийняв запрошення і другого дня, знов прийшов до Виноградових. Був милим гостем, симпатичним студентом, благородною людиною. Лавр був з ним винятково чемним, показав йому свою колекцію далекосхідньої фльори, розповів про Італію, про гру в теніс.
— Які глупоти! — казала Галина Петрівна. — Хіба личить у такий час говорити про теніс та Італію?
— Алеж чому? — дивується Лавр.
— Свята наївність, — вигукнула Галина Петрівна. — От через це, ми, руска інтелігенція, і дозволили, щоб сіла нам на карк ота шантрапа. Мій муж все носився з Марксом. От і накрякали.
— Тут діло не в Марксі, — пробує боронитись професор.
— А! Говори! — відмахується Галина Петрівна, ясно не в Марксі, а у вас дурнях. Он англійці чи німці на таке не падкі, а це ж від них вони всі ті Маркси та Енґельси, і пролетаріят у них справжній не то що наша голота. Це, мовляв, руским, китайцям, варварам. Підкинули нам того Леніна в пльомбованім вагоні, мов вошу тифозну, а тепер тіпає вами сорокградусна.
— Ццц! Галочко! Ради Бога! — замахав руками професор і показав на стіну.
— От бачиш! Колись на вулиці «геть тиранів» кричав, а тепер власних стін боїшся, — не уймалась Галочка.
Дівчина, звана Рокіткою, що сиділа за столом і була дуже мовчазною з блідорожевим личком, як тільки з'їла кілька млинців, одразу прояснішала, сині очі її засвітилися і вона почала хапати матір за рукав.
— Відчепись, Рокітко! — гнівалась Галина Петрівна.
— А я знаю, а я знаю, — проговорила ледве чутно Рокітка, вся почервонівши від сорому.
— Що ж ти знаєш? — питає мати.
— Я знаю… Вас! — і вказала на Андрія. Андрій також засоромлений, він зрозумів, він мовчить. Решта присутніх нічого з того не розуміє. Галина Петрівна переходить на іншу тему.
— Все це, — казала вона, — пусте, не варте ламаного гроша. Тут от що: де це ви, молодий чоловіче, дістаєте оті скарби? — і вказала на порожні тарілки, але всі зрозуміли її. — І як це його так зробити, щоб і ми були втаємничені в це благородне діло?
Слово-по-слову і дійшли до початку.
— В такому разі знаєте що? — казала Галина Петрівна. — Кидайте ви ту вашу Матрону Степанівну і переходьте до нас.
— А дійсно, а дійсно, — заговорив професор.
— Еврика! — викликнув Лавр.
— Переходьте! — вирвалось у Рокітки.
— Маємо тут чулан, — продовжує Галина Петрівна. — Даруйте. Не чулан, а справжня кімната. Це так я звикла її звати. Платити не треба, маємо досить і своїх керенських, а до того нам все одно втиснуть якусь ґорилю… Отже переходьте, займайте, користайте, беріть нашого Лавра, тягніть його на село, на суботники — все одно… Згода?
Як не згода! Андрій на верху блаженства. Та й професор радий, — такий співрозмовник, а тут майже сам, всі колеґи сидять дома, засідань нема, журналів нема, академії нема, листування нема.
І Андрій перейшов із свого горища до будинку з мармуровими сходами, з центральним огріванням, з білою, кафлевою, просторою ванною, з вибраною на тисячі томів, бібліотекою. І було б усе гаразд, коли б… Ночами до мешкання вривались якісь невідомі, обвішані кулеметними стрічками постаті, що шукали, галасували, лаялись. Центральне огрівання давно замерзло, водогінні рури зіпсувалися, ванна не функціонує, Андрієві запаси скоро вичерпались, суботники перестали діяти, горкоопи завжди зачинені. Професори, генерали, інженери, лікарі потягнулись на всі боки на села з мішками за плечима. Для благородного сімейства, як твердить Лавр, не лишається нічого іншого, ніж наслідувати їх приклад. Першим рушив Андрій. Було напровесні, сніг поволі звільняв чорну поверхню ланів, пахло мастким родючим гумусом, літали з криками зграї птаства…
Ходив від двору до двору і просив роботи. Орати, копати, колоти дрова, возити гній.
— Ви, либонь, хлопче, не при своїх, — казали йому по щирості. — Орати? Останню полову доїдаємо… Ще коли б якісь чоботи, або мило, або штанину поганеньку… То може ще й відірвав би котрий від рота, бо грішним тілом світимо… А вас тут тисячі таких орачів… Шантрапа міська, проклята… Дурили електрикою, а тепер, дивись, гасу краплі на селі не знайдеш, коли б умирав… Ані пучки соли, ані сірника, ані навіть кресала нема з чого зробити — огонь від сусіда до сусіда носимо, в попелі жар передержуємо, позичаємо один одному, ніби колись за царя золото…
Андрій спокійно вислухував ці скарги, а як десь ночувати залишався, поволі та обережно відкривав і своє лице. Тоді дядько кудись там виходив і приносив вузлик — кілька пригорщів зерна.
— Нате, та нікому не кажіть. Уб'ють. Тут до нас десять разів приходила «развьорстка», та «ліквідація залишків», та «все на фронт». Так, так… Господарити ті мудрі люди, що й казати, вміють, все доводять до класової свідомости, от шкода лише, що трохи запізно, а то б може і ми були як слід освідомились.
Андрій завжди вертався з торбиною суміші — і жито, і горох, і квасоля — все разом. Дома розберуть. Та донести його не так легко, особливо, коли підходиш до міста. Вдень всілякі застави та патрулі, а вночі знов вільні люди. Не один поплатився головою за пригорщу мішанки. Андрій носить із собою палицю фунтів п'ять вагою, вирвав із залізної огорожі… Зате скільки радости, коли вертався… Як усі його вітали, як усі сміялися… А опісля всі за стіл сідали і з насолодою їли смачний горохвяник, або кашу пшоняну, або коржі з борошна, змеленого млинком до кави.
Та одного разу Андрій з такої мандрівки не вернувся. Ніхто не міг сказати, що з ним сталося, бо пошти не було, а вісті передавалися з уст в уста. А трапилась йому пригода. Напоровся він на кінний роз'їзд окремого відділу чрезвичайної комісії для ловлі дезертирів. Мав купу довідок, казав, що він чесний учитель,
