чекає. І полегшено зідхає. І напружено поглядає. Чолов'яга старанно читає талон, ледве помітно посміхається, Ольга бентежиться.
— І ви, громадянко, все то хочете дістати? — питає здивовано чолов'яга.
— Вибачте, але я все це мушу дістати! — каже енергійно Ольга.
— Тепер? Зараз? — питає знов чолов'яга.
— Розуміється, — каже твердо Ольга.
— Не скорше, як за півроку, — каже той спокійно, — і не все одразу. Поки можемо дати один стіл і пару стільців.
— А на чому дозволите спати? — питає швидко Ольга.
— Що ж я тут можу порадити? Зовсім таки нічого не маєте?
— Коли б мали — не йшла б до вас! Думаєте, це грашки? Мій чоловік… — і вона, захлинаючись, знов оповідає свою історію, сохнуть уста, не хватає дихання, а коли скінчила, чолов'яга спокійно каже:
— Ми то все понімаємо. Ясно. Але нема. Раджу звернутися просто до ЦК і баста. У нас нема. Від минулого року весь ширпотреб щез. Усе на плян… Там, — і чолов'яга ткнув пальцем вгору, — важливіші завдання, громадянко. — Його урядові години кінчаються, він і так пересидів норму, Ольга мусить швидко рішати.
— Давайте! — рішає вона. Урядовець старанно виписує стола і два стільці і, як ласку, бо вона йому сподобалась, дописує ще й ослончика. Ольга платить, дякує, приємно посміхається, питає коли привезуть, довідується, що завтра і відходить.
О, як полегшено зідхається, коли Ольга, по годині боротьби в трамваї, неосвітленими і порожніми сходами добивається до свого нового помешкання. Андрій сидить у своїй французькій шинелі, перед ним лойова свічка, за стола править плита, за стільця валіза, і пише. Ольга засипає його питаннями: чи вже що їв? Де так довго барився? Чи бачив кого з Комунстроя? Коли дадуть світло? Так. Він вже їв, бачив будівничого, світло дадуть за два-три дні, на огрівання прийдеться ще зачекати.
— А чи сказав ти їм, що зима не чекає?
— Це вже ти їм це скажеш.
— І піду, і скажу!
— Нема ще вугілля, не все ще в порядку.
— Вони там ніколи не будуть в порядку, — резюмує Ольга.
Але нема часу на розмови, Ольга йде вниз, назбирує якихсь трісок, до того додає брошуру, і огонь під плитою загорівся. Пішов дим і чад. Пробують відчинити вікно. Не відчиняється. Андрій натискає. Вікно ласкаво відчинилося, дим вийшов, треба б зачинити назад — не хоче. Боротьба, шарпання. Дарма. Все дарма. Лишають вікно, Андрій квапиться, у нього о восьмій засідання…
Тріски в плиті радісно й бадьоро горять, на плиті шипить чайник, усе сире, холодне, але ось тріски догоріли, а чайник не закипів. Бігти знов наниз нема часу і тому п'ють чай недоварений. Ольга оповідає про свої пригоди, питає Андрія, чи б дійсно не звернутися до ЦК партії, на що Андрій обурено перечить.
— За кожною ганчіркою не будеш бігти до ЦК партії.
— По твоєму то ганчірка? На чому будеш спати? Писати? Їсти? — викрикує Ольга, але Андрій вже хапає портфель, шапку і зникає.
Ольга знов сама. Їй робиться страшно. Така порожнеча, така тиша. І треба б щось робити. Привести до порядку вікно, помити підлогу, приготовити якусь постіль, на завтра сніданок. На щастя, у неї завтра вихідний день і повно плянів.
Та й ще сьогодні Ольга не вважає свій день закінченим. То ж їй відомо, що в деяких церобкопах вечорами буває випродаж цікавих речей. А чи не спробувати і їй щастя. Стільки того потрібно. Спокуса велика, лишає все і йде до міста.
Погода похмура, дощ перестав, але небо погрожує снігом. Згодом Ольга щось знаходить. На одній з вулиць помічає гуртки людей, що вперто крутяться на місці, не дивлячись на погоду. На розі крамниця ширпотребу і хоч її двері закриті, але крізь шпарини видно в середині світло. Дещо згодом хтось підійшов до дверей і зупинився. І не встигла Ольга отямитись, як під дверима утворився довгий хвіст людей. Ольга поспішала й собі зайняти місце і стоїть. Усі стоять і чогось чекають. Ніхто не знає, що тут «будуть давати», але щось будуть. Спочатку всі мовчать, але згодом починаються розмови:
— Здається, буде зима, — починає котрийсь байдужим тоном.
— Так, здається на це заноситься…
— Та й уже час…
— А! Цього року не можна нарікати. Осінь була лагідна.
— Зате, кажуть, буде гостра зима…
— То вже гірше. А не знаєте часом, що тут дають?
— А так, що й не знаю.
— Та, кажись, патефонні пластинки…
— А я знов чула, що кальоші.
Збоку підходить чолов'яга півселянського вигляду, мабуть з розкуркулених, хвилинку топчеться на місці, а потім, не звертаючись ні до кого, питає:
— А що тут дають, товариші?
Деякий час йому ніхто не відповідає, але згодом хтось відповідає:
— Кальоші, ботинки, а в додачу пластинки.
— І ботинки? Хо-хо!
— А ви, громадянко, так не тисніться. Встигнете. Усім хватить.
— Та я й не тиснуся, мене тиснуть…
— Гарна молодиця то й тиснуть.
— Ха-ха-ха!
— Скільки в чергах вистоялись, а все не знають порядку.
— А ви б, громадянко, поменше моралі.
— Та яка тут мораль, свинство та й годі!
— Хто ж вас змушує тут стояти? Пішли б собі додому, та полежали б у теплому ліжку.
— Або пішли б на танець та потанцювали б.
— Та воно, либонь, не лежиться. Женитись, видно, закортіло…
— Кому що, а їй би лише женитись.
— Чого ж. Вигідне діло. Замість платити аліменти!
— Ха-ха-ха!
— Громадяни! Та не… — враз голос вмовкає.
До дверей підступило двоє людей збоку і чогось там зупинилися. Очі всіх негайно звернулись на них — напевно спекулянти. Мовчанка, тиша, напруження. І враз, ніби на команду, всі в черзі беруться попід руки. Чоловіки, жінки, старші, молодші. Все то зімкнулося, злилося, наїжилось. Тепер це не низка людей, а змій лютий, що наміряється стрибнути на свого ворога.
Але ось і самі мовчазні двері дали знак життя. Вони скрипнули, відчинилися… На їх порозі з'явилася гарненька, повновида дівка у бахматій ватянці підперезана військовим поясом.
— Громадяни! — звернулась вона до лютого змія несподівано низьким голосом з домішкою перестуди. — Маємо патефонні пластинки! Вибір обмежений! Кожний вибирає лише три штуки. І швидше! Не задержувати! — командує, мов генерал, красуня.
— Ей, ей там! несподівано закричав змій.
— Вони без черги!
— Без черги! Громадяни! І що це за порядок?
— Та замовчіть, нарешті! А то не дістанете нічого! — гукає красуня-генерал.
— Але ті там панове без черги! — борониться змій.
— Ми вам дамо «панове»! — погрожує голос з крамниці. — То не ми «панове», то ви! Ми тут стільки намерзлися, а вони…
— Та лишіть! Чорт з тими пластинками!..
Рух, гамір, список пластинок пішов з рук до рук, до крамниці вступають і вступають. Прийшла черга й на Ольгу, їй ті пластинки зовсім тим часом непотрібні, у неї нема ще й самого патефона, але відступати вже
