За пару днів Федоренко з'явився.
— Знаєш що, Федоренко, — почав Іван. — Питав я за тебе райначкома ҐПУ Познякова. Той говорить, що ти пропойця і конокрад. Совєтське господарство вимагає людей чесних.
Федоренко стає багряним, губи під вусом грізно дрогнули.
— Хто той Позняков, разпрасукин він син такий! У мене орден Леніна на груді! — і він люто вдаряє кулаком по ордену. — Я з ним в суд!
— Чекай з судом, — каже Іван. — А що, як Позняков тебе не злякається, він же і не таких напевно бачив… Я тебе приймаю. Я тобі вірю. Понятно?
— Зовсім понятно! — викрикнув захоплено, щиро, безпосередньо Федоренко і зрадів неймовірно.
— Я вам, товариш директор, сердечно благодарю, а з тим ми ще розщитаємось при першій получці!
Іван взяв Федоренка, мав підозру, що його підіслано партією, але сексот не сексот, а діло ділом. Він покликав до себе кращого робітника, молодшого Корнієнка — хлопця зручного, рослого і вродливого.
— Слухай, — каже, — ти Василю! Дістанеш два кіла зерна, але мусиш окрему службу виконувати. Мусиш пильно стежити за тим новим охоронником… Як день так ніч. Куди йде, що робить, з ким зустрічається. Тільки того… обережно. Не впади в око. І все донось мені. Зрозуміло?
Корнієнкові таке завдання не дуже подобається, він погоджується, але не охоче. Іван це помічає:
— Я, розуміється, тебе не силую. Хочеш то хочеш, а ні, то ні… — Корнієнко згодився. Іванові той хлопець давно впав в око, і він йому подобається.
А бувши в Каневі, Іван зайшов до Познякова. Знаходить того на підпитку, щось йому, видно, не все гаразд.
— От ви не радили мені Федоренка, а по-моєму він нічого. — Позняков либонь має на це свою думку, але в даному випадку не вважає за потрібне її висловлювати. — І я його взяв — продовжує Іван.
— Знаю, знаю, — говорить протяжно Позняков, пропонує Іванові цигарку. — Сідайте! — Іван бере цигарку і сідає.
— Все таки, як не кажіть, а герой революції, — веде своє Іван.
— Від коли це ви, Іване Григоровичу, набрались пошани до героїв революції? — питає поволі Позняков.
— Розуміється, я тут діло сторона, — каже Іван. — Не підійде — нажену.
— І що ж він має у вас робити? — питає Позняков, а в голосі чути іронію.
— Стражем державного майна зробив, — каже Іван.
— Злодія, стражем майна, — тягне своє Позняков.
— Ваше зауваження не позбавлене ефекту, але бувають умовності, коли і такі натури можуть вважатися героями і носити ордени, — каже, так само з ноткою іронії, Іван.
— Час таких умовностей за нами, — каже повільно і спокійно Позняков. — Тепер такими героями підтираються. Хіба вам не понятно, що період революції мусить нарешті забутися?
— Мені то понятно, — каже так само спокійно Іван, — а от вам не зовсім понятно. — Позняков, видно, не чекав такої відповіді, підняв голову і строго подивився на Івана. Іван видержав павзу.
— Цікаво, — каже здивовано Позняков.
— Вам очевидно здається, що революцію можна зупинити приказом, — продовжує свою думку Іван.
— Да! Приказом! — викрикує Позняков і пристукує кулаком по столі. — Де нема свідомости — приказ!
— Хто має приказувать, — говорить Іван, його ці питання засадничо не так і цікавлять, він лише сів викурить цигарку. Позняков зовсім збентежений, але швидко знаходиться.
— Ми! Партія!
— Правильно, — каже Іван. — Я цього й чекав. Хто ми? Партія. Хто партія? Ми. А коли партія, замість діла, робить далі революцію.
— Молчать! — виривається в Познякова. — Ви забуваєтесь! — крикнув той на ціле горло і став червоним.
На Івана це не зробило враження, сидів далі зовсім спокійно і стрясав на килим попіл цигарки. І коли звуки викрику дещо вщухли, він спокійно промовив:
— Да! Бачу, приказувать умієте. У вас і голос підходящий. Вам би полком командувать, товаришу Позняков. Ви, видно, розминулись з покликанням, зрештою наша країна завжди на приказах трималася, а тому ви і тут на місці. А щодо Федоренка, то це ваш чоловік і дали мені його ваші люди, а мене за язика тягнете. Товаришу Позняков! Заявляю: ця тактика не робить на мене враження, я вже подав рапорт, що ви вмішуєтесь не в свої справи і перешкоджаєте будувати господарство.
— Рапорт? — вирвалось у Познякова.
— Так, рапорт, — каже Іван.
— На мене? — викрикнув Позняков.
— Так, на вас! І раджу вам не кричать! — враз підніс голос Іван. — Бачив не таких звірів і не лякався, надіюсь, що й на цей раз обійдеться без переляку. До побачення! — сказав він, кинув цигарку в куток на підлогу і вийшов.
Після того Іван спокійно сів на коня і спокійно від'їхав. Весь остаток дня провів дома, в Каневі, з Мар'яною, з Вірочкою, з своїми. Сидів на малому городчику, що був колись квітником, а тепер грядками буряків, цибулі та картоплі, бавився з Вірочкою, говорив з Миколою Степановичем про медицину, про вплив соняшних плям на нерви. Увечорі вся родина, під кущем бузу, пила чай, весело гомоніли. Об одинадцятій пішли спати, а о четвертій ранку Іван встав, швидко поголився, умився, одягнувся, сів на коня і від'їхав.
Ще не сходило сонце, містечко спало, свіжий туман здіймався від ріки. Іван прямує через Михайлівну, через Гуту Кошенську, через Софіївку. Все лісовими стежками на тракт до Мошен. Ліс пахне свіжим і гомонить птаством. Навмисне вибирає цю путь, оминає села, що на очах вростають у бур'ян і гнітять сумління. А коли вривається на радгоспне подвір'я, все там ожива і б'є ритмом життя. Де дівся настрій пустки, крик плякатний, дух могильний. Іван швидко дає накази, снідає, приймає відвідувачів.
Цього ранку Іван першого прийняв Корнієнка.
— Ну, як там, Василю, наші справи? — запитав Іван.
— Та, ніби нічого… Федоренко знов їздив уночі до Канева, — каже Корнієнко.
— А звідки знаєш, що до Канева? — питає Іван.
— Знаю. Наші хлопці його там бачили, та й сам хвалився, по табак, мовляв, їздив і махорку хлопцям давав, ось і мені дав. Вам, каже, шеф не дає, так майте від мене. Шеф, каже, дістав на вас махорку, але продав кооперативі…
— Ну, а що ще? — питає Іван.
— Більше нічого, товаришу директор.
— А що він тепер робить?
— Зараз спить в курені. Зійшовся з Пріською і там з нею живе…
— А що це за Пріська така? — питає Іван.
— Пріська, дячиха, Єфросінія Акакієвна, що з Байбузи…
— Доярка? — питає Іван.
— Та сама, — каже Корнієнко.
— Добре. Ти ту Пріську якось направ до мене та не сам направ, а скажи комусь… А тепер можеш іти.
Потім приймав інших, а між ними бриґадира Матвія, бухгальтера Калача. Коли Матвій відходив, Іван між іншим сказав:
— Скажіть там Федоренкові, щоб він зараз прийшов до мене. Він там спить в курені між соняшниками. Хай прийде зараз, негайно… — Матвій вийшов, Іван переглядав з бухгальтером книги.
Незабаром увійшов Федоренко, був дуже заспаний, розбитий. Бухгальтер вийшов.
— Сідай, — каже Іван байдуже і дивиться в книги. Федоренко сідає, чухається, сопе, виймає махорку, закурює.
— Не зволите часом? — звертається до Івана і подає корінці.
— Закурю, — каже Іван, далі дивиться в книги, робить помітки.
