Темнота

з'їжджаються — рятуйте. А він мені показує газету: бачите! Суворо заборонено! А я йому: докторе! Раз мати родила, раз помирати! Ну, каже, чорт з вами — їдьте, але на власне ризико.

— Ризико — благородне діло, — добавив доктор.

— Хто не ризикує, той в тюрмі не сидить, — каже Іван.

Увійшла Мар'яна, кинула теплий погляд на Андрія і промовила:

— Ну, браття Морозики! До столу, прошу!

— Просимо, просимо! — сказав доктор. Усі встали. Хвилинка вагання, ніби хто перший.

— Сопрон! — кивнув головою Андрій. Сопрон виступив у своїй довгій блюзі. Всі пішли за ними і всі сідали без вказів, але кожний знав своє місце. Сопрон опинився на тому місці, де бувало сидів старий Григор. Сіли і чогось чекали. І всі мовчать. Іван підняв чарку, і всі випили за здоров'я «далеких і близьких». Настрій скоро піднявся. Дуже добре виглядали обидві сестри — Мар'яна і Ольга. Сопрон, що сидів біля Ольги, шептав їй, що на неї просто приємно дивитися, мов на розкішний ляндшафт, шкода лише, що він сам такий заїжджений, а то б він ще потрапив поставити ріжки шановному братікові.

— Чого? Ти і так герой, Сопроне! — каже Ольга.

— А! Кинь! Герой. У нас тим товаром скоро будуть греблю гатити.

— А чим це погано?

— Тим, що казали поляки, що занадто то нездорово.

— Сопроне! Не задержуй потягу, — казав Петро зліва.

— А ще й машиніст, — додав доктор.

— Я тепер скорше сажотрус, — каже Сопрон. — Ну, ну! Наливай, наливай! Ольго! Підтримай!

— Кого? Тебе? Ну, знаєш, коли ти вже в своєму Сибіру до такого дійшов…

— Дійшов! Каюсь. Кальоша! А що ж наш Афіноген Васильович? Пам'ятаєте, як то бувало?

— Хто старе пригадає — око геть, — кажуть кацапи, — відповів старий.

— Маєте рацію. Ну, Катерино Львівно, може б нам так яку пісню?

— Чому б ні. Андрію! Затягай!

Ой, наступає та чорная хмара,
Став дощ накрапать, —

затягнув Андрій.

Ой, там зібралась бідна голота,
До корчми гулять! —

підхопив одразу Сопрон.

Але ця не йшла. Іван щось кривиться. А Андрій все таки продовжував:

Ой, іде багач, ой, іде дука насміхається,
Ой, за що, за що бідна голота напивається?

— Що ж, братця, не підтримуєте нашої справжньої, пролетарської.

— Ти, Сопроне, тут у нас не дуже розгортайся.

— Я ж йому кажу, що тут не Сибір, — Ольга.

— Мушу ж! Душу вилити. Десять років не бачились! Десять років! Накипіло!

— У тебе там завжди накипає, — каже Катерина.

— Звісно! Що ви не знаєте, що я машиніст? Уроджений, так би мовити, господар нашого великого государства.

— А мене от більше цікавить, де Ольга дістала таку блюзку, — каже на це Катерина.

— Кому що, — кинув Сопрон.

— А справді, Ольго? Звідки? — питає Мар'яна.

— Довга історія, — каже Ольга. — Його заслуга! — і кинула погляд на Андрія. — Один його товариш недавно вернувся з Берліну.

— О! О! З Берліну!

— Заохали! — каже Петро. — Вибрали тему. Досить про ті вічні закордони! Блюзка, як блюзка і що ж тут такого.

— Ось скінчимо п'ятирічку і самі таку сотворимо, — каже Сопрон. — Що? Не сотворимо? Не зробимо такої блюзни? От грім нас побий ясний, коли і ми не зробимо такої саме, як оця, блюзки. І тоді не треба нам ніяких Берлінів, Парижів, будемо самі собі Берлін! — кричав Сопрон, що дуже швидко п'янів. — Ха-ха-ха! Ми ще той твій Берлін одного разу отак візьмемо на виделочку і лик-лик! Ха-ха-ха!

— Для мого художнього зору ціла та блюзка виглядає дуже звичайно, — озвався, мов з туману Петро.

— Твій художній зір, Петре, як видно також огероївся, — гукає Сопрон — Тобто офутуристичився. Я оце на одній виставці у Томську був, так там усе в майбутньому. На плякаті двоє робітників, залізними м'язами відчиняють залізні двері майбутнього залізного раю. Шруби, крани, шестерні, молоти. — «Візьмемо, — каже, — буран революції СССР, вложимо пульс життя Америки і зробимо над доручену роботу, як хронометр!» Я, братця, за хронометр! Хай живе хронометр! — викрикнув Сопрон.

— Ні! Буран! Буран! А що з бураном?

— Буран вложимо в хронометр!

— А знаете, хто це сотворив? — питав здалека Петро.

— А навіщо нам його знати! Одразу видно — геній!

— Ясно геній, братця! Не геній такого не вискаже!

— Хай живе геній Крітський! — кричав і Петро, що нараз прокинувся.

— Ти от, товаришу хронометр, братіку Петре, от що мені скажи: чому ти мені так довго нічого не писав? — питав п'яно Сопрон. — Я ж тобі сто мільйонів послав. Я ж тебе бомбардував листами…

— А! Відчепись! Сто мільйонів! Ха-ха-ха! Ну, брат, знайшовся мільярдер!

А хто з нас, братця, буде сміяться,
Того будем бить!

заспівав знов Сопрон.

— Ну, знов пішов у фантазію, — каже Петро. — Так давай по реальній часті. Завтра у Івана празників-празник. Наїдуть, розуміється, риби, акули. Ураааа! А як ми нащот тих вареників, Іване? Їдемо всі полком, а чи поротно?

— Усі! Ясно — каже Іван.

— А я й не думаю! — каже Сопрон. — Чи я, братця, приїхав з Сибіру, щоб подихати свіжим повітрям, а чи й того… Як його… Ну, щоб кричати ура!

— Може Сопрон і має рацію, — озвався доктор. — Ясно! Морози! Ватагою! Та вони там умліють! Весь пролетаріят від завидків трісне!

— Нема, нема вже тих! — озвався Іван.

— Як нема? Що значить нема? А де ж наш славний, преславний патріярх Калиниченко зо своїми чади? А велий свинар Проць? А геніяльний чабан Масляк? —