на нього не зовсім корисно. Нашим же завданням зберегти його від таких впливів. Хочемо допомогти йому бути не лише радянським письменником, але і радянським громадянином, що у нас вважається за дуже важливе… А тому нам треба мати його завжди на обліку, мусимо уважно за ним слідкувати завжди мати його на оці. І коли ми будемо бачити його з усіх боків, навіть з тих некорисних, тоді йому не буде загрожувати ніяка небезпека. Ми мусимо, у його ж і у ваших інтересах, знати докладно про нього все, що він робить взагалі, що робить приватно, все, що він навіть думає і все, що торкається його побуту в цілому. Всі ваші відвідини, всі розмови, всі забави, всі гостини. Навіть все, що ви їсте і що п'єте. Повторяю: все це потрібне у ваших власних інтересах! У ваших, повторяю, інтересах. І в інтересах нашого народу. І в інтересах вашого майбутнього сина. І в інтересах всього людства. Кожна одиниця для нас дорога, а особливо така одиниця, як ваш чоловік. І тут ви нам можете багато допомогти. (Ольга робить великі очі). Тут ви, — продовжує добродій, — можете нам допомогти тим, що інформуватимете нас про життя і побут вашого чоловіка. Цим ви допоможете нам, а ми допоможемо вам. Ви нам дасте можливість точно знати про все, що оточує вашого чоловіка, а тим самим зберегти його від різних небезпек, а ми вам обіцяємо вернути негайно його до вас і дати вам можливість постійно мати його під своєю опікою. Ну? Що ви на це скажете, Ольго Миколаївно?
Ольга була приголомшена, очі її широко розширились, її негарне з жовтими плямами лице, побіліло і стало крейдяним, її величезний живіт лежав перед нею, мов гора, і вона зовсім позбавилась можливости говорити. Хвилина великої тиші. У неї заскакують одна за одну думки і не знає, на котрій зупинитися. Знає лише одно: вона не може сказати «Ні». І знаючи це, вона лише шукає якогось окремого слова, щоб сказати «Так», і при тому відтягає з часом. Їй хочеться виграти, щось виграти, бодай одну секунду, виграти. Вона так добре знає, що її пхають до якоїсь страшної прірви і що їй не буде звідти вороття. А добродій сидить, курить, дивиться на неї і чекає. Він зовсім спокійний, він певний, що вона не скаже «Ні», а скаже «Так». І вона сказала:
— Так… Добре… Але прошу вас… Він тепер зайнятий… Він дуже зайнятий з тим фільмом. Не відтягайте його від тієї роботи, аж поки не скінчить. Я вас благаю. А потім я… буду вас інформувати… — Ці останні слова вийшли з неї, ніби вони були з нетесаного каменю і їх треба було витягати з горла з великими болями. Але вона їх все таки висловила і цього було досить. Елеґантний добродій був нею вдоволений, ввічливо з нею попрощався, обіцяв зробити все, що вона собі забажає і покищо нічим не турбуватись.
І після того вона вже не хотіла, щоб Андрій приїжджав, щоб він не приїжджав взагалі. Вона не має права нічого йому сказати про всю цю розмову з тим добродієм. Їй було з особливим підкресленням сказано, що все те «мусить бути лише між нами» і Ольга дуже добре розуміє, що це має значити. І потім знов довгими безсонними ночами до сліз думала про що ж має вона писати їм і як це робити і навіщо воно їм, і головне сама себе винила. Це вона сама добровільно пішла до того осоружного уряду, це вона постійно зверталася до них за різними речами і вони підмітили її слабості. І це напевно вони писали їй ті листи, щоб збаламутити її спокій і викликати до чоловіка недовір'я. А тепер хочуть її втягнути в те їх багно. Писати? Доносити? Це ж осоружно навіть подумати. Їй бридко. Вона перестане себе поважати. Як буде дивитися у вічі чоловікові?
Але Андрій сам приїхав. Приїхав якраз дуже вчасно, ніби відчув, що треба приїхати, хоча Ольга ніколи не писала, коли це має статися. Ольга була якраз в лікарні, Андрій був дуже ніжний, чулий і щасливий. Навіз гостинців, а найпаче зворушило Ольгу те мале, шерстяне убраннячко «для нього». Вона не мала часу, ані гніватись, ані думати про Ірину, ані про все те інше, була вся у своєму материнстві, тішилася, що Андрій тут з нею і що новонароджений хлопчик. І тільки коли дійшло до того, як сина назвати, вона враз посумніла. Пригадала ту пропозицію наркома і мусіла сказати про те Андрієві. Він не сказав нічого, але по всьому було видно, що це йому не подобається. Промовчав. Ольга також мовчить, хоча думка — нема, нема і прорветься: невже він міг її так зраджувати, так обдурювати, так… Ні. Краще про це вже не думати. І Ольга відгонить ті різні бентежні думи і знов щаслива.
А геть пізніше відбулися ті «червоні христини» і був той самий нарком за кума, і були гості, і назвали сина… Октябрином. Було це бажання наркома і всі радісно прийняли його оплесками. Дитину піднесли під портрет Леніна, заспівали «Інтернаціонал», а потім усі пили багато і танцювали під патефон.
І все, здавалось, було гаразд, коли б Ользі не треба писати. Що і як писати? Навіщо писати? Який в тому сенс? І від тієї жури у неї зобракло молока і дитина захворіла. На щастя, до Андрія майже ніхто не заходить, останніми часами до них взагалі мало заходили, а вони самі також не дуже намагалися гостювати. Андрій сидів, працював над новою драмою «Твердий горіх», а згодом його знов викликали до Києва.
Перед його від'їздом Ольга несподівано розплакалась і хлипаючи казала, що можливо було б краще, коли б він взагалі не вертався до неї. Андрій довго допитував, що з нею, вона довго опиралася, а опісля призналася, що їй дуже тяжко чути начебто Андрій живе там десь з іншою… А до того другого не призналася. Тоді Андрій зрозумів, що їй все відомо і сказав, що «та інша» тепер у Москві і що він з нею не лише жити, але навіть не може зустрічатися. А тоді й Андрій щось «признався». Він чув, нібито Ольга часто бувала у наркома, на що Ольга зробила великі очі і зазначила, що він же знає, коли і чого вона там бувала, а до того вона ж була в тяжі. А тоді Андрій висловивсь, що йому казали, нібито вона бувала там і до тяжі. Ольга зовсім зламана, але їй враз приходить до голови думка, чи не були це ті самі інформатори, що інформували і її саму і від цього їй стає легше.
— Андрію, — казала. — Не вір тому! Ніяк не вір тому! У тому криється щось недобре!
— А ти «їм» віриш? — зненацька попередливо питає Андрій. А тоді Ольга:
— Ні! Андрію! Я їм не вірю! Вірю тобі! — але зідхнула при тому, і Андрієві здалося, що вона все таки «вірить».
Одначе Ольга вдоволена, що він від'їхав. І коли, нарешті, прийшов час «писати», вона не писала, а поїхала до того уряду, знайшла того ж добродія, впала на стілець, розплакалась тяжко і випалила:
— Ріжте мене, бийте мене, робіть зо мною що хочете, але я не знаю, що вам писати. У нас ніколи такого не бувало — з діда, прадіда, прапрадіда і ніколи, ніколи в світі, щоб писала жінка на чоловіка; у нас нікого не буває, ми ні про що, крім звичайних речей, не розмовляємо, мій чоловік абсолютно вірний радянській владі і що я можу ще тут сказати?
А тоді той почав дуже докладно розпитувати про Андрія, геть майже від самого дитинства, і Ольга мусіла все до подробиць казати. Було згадано Тетяну і про неї мусіла Ольга оповісти, що знала. І про Водяного, і про напади на хутір, і про оборону. Не могла, ані перечити, ані щось таїти, бо той робив враження, що і так «все знає». А коли Ольга звідти вийшла, голова йшла ходором, була мов би п'яна. І пригадала одну мову Бича, ще тоді, коли той був на висоті. «Вони нас вичавлять, мов тарганів… Нікого з нас не лишать. І не важно — чи будеш «вірним» чи «не вірним». Чим здібнішим будеш, тим скорше тебе задушать». І від цієї згадки Ользі стає моторошно, кудись би тікати, кликати когось на поміч, але нема куди тікати й нема кого кликати.
Одначе Ольга покищо не мусить «їм» писати, переживає лише те, що наговорила, не сміє нічого сказати Андрієві, їй сказали, що є це «сувора державна таємниця», за зраду якої належиться велика кара. Вона мучиться, вона не спить ночами, вона думає…
Згодом усе це трохи минуло й забулося. Андрій знов приїхав. Фільм був готовий і мав успіх. Андрій дістав велику грошову премію. Головну ролю виконала Ірина, виконала добре, але Ользі не сподобалась. Чому він говорив, що, вона в Москві? Але мовчала, навчилась мовчати, хоча терпіла дуже. І аж трохи згодом довідалась, що Ірина дійсно була в Москві, до Києва наїжджала лише зніматись і була там всього три тижні не конче одночасно з Андрієм. Від цього їй трохи відлягло, але знов нова халепа: після процесу Спілки Визволення України, що тягнувся кілька тижнів у залі Оперового театру, в будинку при вулиці Письменників знов стало неспокійно. Щоночі, від другої до четвертої, на подвір'ї гуде мотор, по коридорі ходять люди, в будинку ніби вимерло, а на ранок усі, мов би у воду опущені. Когось із знайомих не стало, котрась із жінок ходить з опухлими від плачу очима, ніхто з нею не розмовляє. Шість таких ночей і кожної з них Ольга сиділа в кухні за занавіскою, а Андрій у своєму кабінеті, вдаючи, що пише. Ольга чекала, пильнувала, тремтіла, а коли це кінчалося, приходила до Андрія і тихенько на вухо казала:
— Йди спати, милий! Поїхали!
Ці години, шорсткі і болючі, зливали їх серця і душі, виповняли їх безмежною відданістю, споювали їх надмірною спрагою жити.
Андрій цієї весни не був так занятий, як зимою, здавалось відкривається якась нова світліша сторінка життя, їздили разом з Ольгою до Канева, пережили безліч цікавих, хвилюючих моментів, коли знов побачили Дніпро, луг, гори, вулиці рідного міста. Іноді здавалося, що вертаються дні минулого, дарма, що все довкруги
