Я завтра знову зникаю і як надовго, не знаю. Ти тут у владі моєї леді, а як матиму час, повезу тебе по паралелях, а тепер добраніч! Йду купатися! На мені сто пудів багна. Добраніч! — І він обняв Людмилу, і так пішли, похитуючись вправо й ліво. Андрій згасив лямпу і пішов також. В голові його стояв жахливий туман…
Другого дня Андрій прокинувся, коли у велике, чисте вікно сильним напором лилося сонце і був свіжий, дзвінкий, хвилюючий ранок з дзеркально-чистим небом, з курликанням журавлів, що тягнули, свої ключі все на північ. Знизу будинку чути гамір, стукіт… Там ішла генеральна чистка помостів, килимів, начиння.
Несподівано до нього увірвалась Людмила. Вона була вже вбрана для верхової їзди і заявила, що вона знову хоче потовкти його трохи на сідлі.
— Андрюхо! Маєш! — і кинула йому Іванові рейтузи. — Коні вже чекають, — додала і вийшла.
Андрія змушують квапитись, а він же ще не митий, не голений, не снідав. Хоча зрештою чого квапитись — зачекають. Він нормально робить своє діло, унизу в малій їдальні на нього чекає пара варених яєць, масло, нарізана ковбаса. Їсть так само без поспіху з почуттям міри й гідности.
— Андрію! Треба спішити! — гукає Людмила.
— Що там? Пожежа?
— Більше! Конче треба спішити!
— Єсть — спішити! — викрикує Андрій і вибігає. Його Неґус уже чекає і поки він з ним возиться, Людмила вскакує на сідло і відразу бере учвал. Андрій переборює труднощі і женеться за нею. На звороті Людмила стримує свого Бистрого, і ось вони їдуть поруч, дорога краща, ніж таєжна, і вони добрих півгодини женуть чвалом. Ось спереду якесь поселення, але не доїжджаючи до нього, Людмила бере круто вправо і жене Бистрого просто на ріку.
— Куди? — гукає Андрій.
— Вперед! — чує відповідь. Не оглядаючись, вона острожить свого коня і вгонить його просто у воду. Вода не глибока, кінь пружньо розбиває її хвилі, бризки води січуть в обличчя, лоскотлива свіжість ллється в легені.
Переїхали через ріку, і Людмила знову скомандувала:
— Галоооп! — і пустила коня. Гнались навпрост через кущі, через вилежні, через озерцята. Людмила все гнала і гнала, у грузьких місцях копита коней грузли, чвакали, бризкали багном.
Через півгодини перед очима вершників розгорнулась нарешті гола рівнина, і надзвичайне видовище: перед ними, як гляне око, поволі рухалась величезна, сіра, розсохата течія оленів. Андрій, мов зачарований. Його кінь усе ще не може втихомиритись, танцює…
— Надзвичайно! — вирвалось у нього.
— Скільки їх може бути? — питається Людмили, що стоїть з ним поруч.
— Тисяч п'ятнадцять-двадцять, — відповідає вона, гойдаючись на коні. — Вертаються з зимівлі з верхів'я Кожви… Худі. За літо поправляться…
Олені йшли поволі, понуро, байдуже, шамотали рогами і ратицями, шукали під ногами поживи, нічого не знаходили. Земля під ними втрамбована мільйонами їх слідів, від їх згущеної маси вилучався гострий, тяжкий випар, у повітрі стояв монотонний, приглушений, безупинний шерех.
— А де ж люди? — кричить Андрій, ніби його могли б не чути.
— Там! І там! — показала вона наперед і назад.
Андрій і Людмила стоять довго, захоплені видовищем, коні їх нервуються, фиркають, їм, видно, не подобається той запах. Андрій намагається виловити з гущі поглядом окремі примірники, затямити вирази їх очей, їх вигляд. Усі вони йдуть мирно, покірно, багато з них мають поламані роги, їх голови звисають, мов молотки і, здавалось, вони ось-ось відваляться і відпадуть.
Минає півгодини, година, а розсохата маса пливе і пливе. І ніяких — ніде людей. Усе те пливе само собою. Сонце зноситься на висоту і міцніше гріє, вітер заходу ворушить гривами коней, зграя диких качок пролітає над тундрою, сірість неба і сірість землі зливаються у непрозору безконечність…
— Ну? Може їдемо? — каже нарешті Андрій.
— Досить, кажеш? — відповідає Людмила. — Їдемо! — Повертають коней і вже поволі вертаються тією ж дорогою. Андрій захоплено оповідає Людмилі, що йому хотілося б зробити з цього роман і назвати його «Олені йдуть». Він описав би глибоку, білу, сіру, зелену, мерзлу, вогку північ з низьким, невірним небом, рідким сонцем і малою, приземною, твердою людиною в центрі. Лудмила слухає, підказує деякі деталі.
— Це мусить бути істота свідома, — каже вона.
— Головне — повна життя, — каже він.
— Цікаво, як би ти це зробив? — каже вона.
— Змішав… Я знаю, я знаю! Хемія життя складається з однієї найпростішої формули, щось, як вода, лише треба брати її з усіма складниками…
— Цікаво, — каже Людмила.
Вони доїжджають знов до ріки.
— «Морозів брід», — каже Людмила, осаджує коня і говорить: — Глянь! — і показує на воду. Вода прозора, темнувата, кольору сталі, від другого берега відбиває кущі молодих модрин, розквітлої шипшини, кучерявих берізок. Вона пливе повільно і легко, і, ніби лускою, мережиться і вібрує, гойдається, розтягається, збігається. І над усім тим безодня неба згори і знизу з білявими хмаринами і сіросиньою глибинною безмежністю. — Ось і увертюра до твого «Йдуть олені», — казала Людмила. — І коли будеш його писати… завжди пригадай людину, що нікого не кохала! — і при цьому нагло зірвала свого коня, і шубовснула з ним у воду. Здавалось кінь влетів у небо, але фонтани бризок засипали безодню і тільки великий, чорний кінь з вершником шумно неслися до другого берега.
Андрій затримався на місці, милувався видовищем, переживав насолоду і щастя… Людмила не зупинилася, не оглянулася, помчала спочатку вздовж берега у напрямку поселення, потім повернула вліво і зникла з очей.
Того дня Андрій даремно намагався зустріти Людмилу, ніде її, здавалось, не було. Був сам, відчував деяке здивування, пояснював поведінку Людмили жіночими примхами, довго над цим не думав, зайшов у бібліотеку, і через деякий час великий стіл був завалений каменюками, куснями глини, піску, розгорнутими книгами. Андрій весь занурився у вічність, у простори, в глибини. Робив дуже далеку мандрівку у світ уяви, і зовсім забув за землю і все на ній. Тут повечеряв, тут застала його й ніч. Сидів над брошурою фонтанізації нафти — максимальний відбір, щуцери, щілини, компресори, формули, схеми, раціоналізація роботи. «Майстер Омельченко на щілині 1345 витратив на буравлення 43.3 години, на зміну долота 7.8 годин, при тому дістав на кожне долото 73.5 швидкости, тобто одержав умовну швидкість 75.5 ділене на 43.3, плюс 7.8, що дорівнюється 3.22 м. годин».
Андрій сортує і переливає цифри в образи, бачить майстра Омельченка, уявляє товщу землі, що він її буравить, оглядає породи, що творять ту товщу, намагається збагнути закони їх творення, їх буття. Його нотатник дуже скоро заповнюється цифрами, формулами. Іноді це в голос прочитує, щоб відчути звучання тих цифр, що із знаків мають стати, і звуками, і барвою, і рухом… «дістав на долото 60.5 ділене»… І враз чує за собою: «тобто умовну швидкість технічну 60.5 ділене»… І м'яка, легка рука огортає його шию, а гарячі уста впиваються в його уста, і все це сталося несподівано, Андрій здригається, а Людмила сміється, каже, що вона півгодини стоїть за ним, вона в рейтузах, в острогах, із стеком в руці, ніби щойно з сідла.
— Ах! Так втомилася! Дай цигарку! — Андрій подає їй цигарку і огонь.
— Де ж ти була, втікачко? — питає її.
— А! Далеко! Дала ось тобі можливість знайомитись з нафтою.
— А це дуже цікава добродійка, — каже Андрій. — Безодня краси… І сили… І загадковости чи краще казковости… І взагалі земля! Яке незбагнуте чудо! — і він сягнув рукою за грудою каменю, що лежав на столі. — Ось, наприклад, ця груда породи каже: я звуся Кайнозем, мені не більше, ніж 1,500,000 років, належу до, так званого, молодого життя, яка зворушлива молодість! Невинна юність… Але я маю сестру — дозвольте представити, — оця ось бура красуня, пригляньтеся до неї уважно… Вона зветься Мезозоя, трішки
