мертві. Живого упиря легко пізнати: в нього лице дуже червоне,[87] неначе налите кров'ю, і він дуже любить пити горілку. Упиреві дуже важко вмирати; він мучиться і конає кілька день, закриває очі й рот, лежить зовсім уже мертвий, але знов лупає очима, розкриває рота, дише і знов замирає. Кажуть, що одному дідові упиреві, щоб він скоріше вмер, заливали очі й рот топленим воском, але упир, полежавши трохи, ніби зовсім уже мертвий, знов лупав очима, роззявляв рота і топлений віск одлітав з очей і рота.[88] Щоб упир скоріше вмер, кажуть, треба зірвати дошку з стелі. Як тільки він умре, то зараз підіймається коло хати страшний вихор, чорти хапають упиреву душу і несуть у пекло. Мертвий упир лежить на лаві червоний і поглядає одним оком. Як його поховають, він не гниє в домовині, лежить червоний, і в нього виростають пазурі на пальцях і довге волосся. На упиревій могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глупу північ, ходить по хатах і ссе кров з людей, а найбільше з маленьких дітей. Упир ходить через зачинені <105> двері або прогризає залізними зубами дірку в дверях. З кого упир виссе кров, той швидко вмре. Кажуть, що треба потрусити в хаті попелом або тертою сіллю, то зостануться сліди од його ніг на долу. Як тільки заспівають півні, упирі тікають на кладовище в домовину, а як опізняться, то падають додолу навзнак. Упирі не тільки ссуть з людей кров, але держать у своїх руках дощ, насилають засуху і неврожай. Щоб упир перестав шкодити, кажуть, треба одкопати упиря і пробити його за одним разом осиковим кілком в груди або в спину, або забити осиковий кілок просто в могилку. Як упир і потім не перестане ходити, то треба його викопати і спалити. Недавно в Таращанському повіті в засуху народ викопував одного старовіра; його били по голові, лили на нього воду з решета, приказуючи: «давай дощ!». Розказують, як одного упиря викопали і вкинули в огонь з осичини. Тільки що схопилося полум'я, упир лопнув, з нього полізли гадюки, черви, полетіли сороки й ворони. Люди обступили багаття з мітлами, лопатами й кочергами і загрібали всю нечисть в огонь, щоб упир не виліз яким-небудь черв'яком або гадюкою.
Прикмети упиря такі самі, як і прикмети відьми. Упирі люблять ссати кров, а за життя люблять дудлити горілку, як відьми люблять доїти, а часом і ссати молоко з корів, або доїти й кров; вони крадуть дощ, насилають засуху, перекидаються звірями й птицями так само, як і відьми. В домовині в упирів росте довге волосся, як і відьми люблять розпускати по плечах коси. В упирях ми <106> бачимо півміфічну істоту, таку саму як і відьми, тільки в чоловічому образі, од чого народна фантазія тільки трохи змінила поетичні фарби. Упир то демонічний образ хмари, то сам демон хмари, що висисає з неї дощ, змінюється на всякий спосіб і пропадає зовсім у небесному огні, в блискавці. На Червоній Руси в засуху й холеру палили упирів і відьом навіть на терновому вогні, а терновий огонь — то символ небесного огню, блискавки, і грає чималу роль в українській міфології. Сам вихор, що хапає упиреву душу, показує, що упир не хто інший, як сам демон вітру й хмар, втілений в образі червономордого п'яниці-знахаря.
Міф про вовкулаків не розвивається гаразд у народній фантазії. Кажуть, що вовками перекидаються самі знахарі, а часом обертають у вовків парубків, на котрих вони сердиті. Стрічаючи людей в лісі або в полі, вовкулаки не рвуть їх, а тільки жалібно дивляться їм в очі. Як їм хто кине хліба, то вони їдять, а овечок тільки душать, але не їдять. Хто догадається і назве вовкулаку людським йменням, то він зараз знов стає чоловіком. Кажуть, що вовкулаки ссуть кров як і відьми.
Віра у вовкулаків є у всіх індоєвропейських народів, а Поляки навіть вірять, що люди стають вовкулаками два рази на рік: на Коляду й на Купайла, тоді саме, як відьми збираються на Лису гору. Вовкулаки належать до одного міфічного типу з відьмами, відьмаками і упирями; вони півміфічні істоти, стоять на переході од зооморфічних до антропоморфічних міфічних образів хмар. У <107> народній міфології хмари часто описуються як череда вовків, а св. Юрія народна фантазія настановила пастухом вовчої череди, перенісши на нього прикмети громовика, як пастуха небесної череди. <108>
Примітки
[1]
Цифри, оточені знаками менше (<) та більше (>) позначають сторінки книги паперового видання. Номери сторінок стоять після тексту відповідної сторінки. Якщо останнє слово сторінки переноситься на наступну, то номер сторінки стоїть перед таким словом (
[2]
Пословицы Галицк. и Венг. Руси Вислоцк., 52, 95.
[3]
Чтенія Имп. Общ., 1864, 1, 53. Южно-русск. песни Метлинск., 342.
[4]
Чтенія Ими. Общ., 1864, 8, 19.
[5]
Там же, 19. Южно-русск. песни Метлинск., 57.
[6]
Труды Чубинск., III, 321.
[7]
Там же, 357.
