З цими словами він загрюкав списом у ворота. З-за них почувся старечий голос:
— Хто там? Князь Божедар відпочиває...
— Відчиняй, Лосю! З Кам'яного Острова ми! Тура пам'ятаєш?
— Тура? Як не пам'ятати!.. Півсвіту сходили разом!.. Яким вітром принесло тебе сюди, друже?.. Заїжджай!
Скрипнув дерев'яний засув — і ворота відчинилися. Високий, сивий, але міцний ще на вид сторож широко розкинув руки.
— Туре! Друже! Ти такий же молодий, як і раніше! І роки тебе не беруть... Тільки побілів ще більше...
Вершники спішилися і зайшли на подвір'я.
Старі друзі почоломкалися. Виявилося, що вони не бачилися кілька літ, і тепер з подивом і радістю розглядали один одного.
— А це твої сини?
— Так, Лосю.
— Гарні отроки... А це що за мара? — показав на полоненого, що зі зв'язаними руками сидів на коні.— Невже гунн?
— Справжнісінький.
— І де він тут узявся?
— В степу знову об'явилися.
— З цим і до князя?
— Так, щоб лиха не було.
— Князь спочиває, будити не буду... Покличу вам княжичів,— сказав старий сторож і поколивав до однієї з хат, що стояли на кручі.— А ви тут розташовуйтесь.
Від повітей прибігло кілька отроків — забрали коней і, поставивши до конов'язі, поклали їм по оберемку трави, а в жолоб сипнули по півцеберка оброку.
Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.
Тут, як і на Кам'яному Острові, стояло десять чи п'ятнадцать хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір'яними затичками.
Понад яром — повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також кліті-комірчини. В повітях зараз було порожньо — і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені — в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів,— збіжжя, мед, хутра; полотна, овчини...
З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий — молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу,— невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп'ялися в приїжджих.
Старший здалеку впізнав Тура.
— Старійшина? Здоровий будь!.. Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!
Тур привітався — спочатку зі старшим, потім — з молодшим.
— Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!.. Не данину привіз я з синами, а чорну звістку — гунни йдуть! Треба з князем поговорити... І полоненого ось привезли!
Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:
— Ходімо!
Вони попростували до князівської хати.
Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч — витесані сокирою липові двері, на праву руч — такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця — і крізь них всередину бризнули яскраві сонячні промені.
Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога — дерев'яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами — широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті — такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах — зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити — один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий — більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.
Не сідали — ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.
З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері — і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов'яга, а тепер — кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні. Радогаст підтримував його під руку.
Князь примружився від яскравого світла.
— То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? — він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: — А й справді — Тур!.. От не ждав!.. Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?
Вони обнялися.
— З синами, князю... З синами...
— З синами?.. Це добре... Дякую, що завітав... Дозволь — обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив... Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі...
Вони обнялися знову — сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.
— Ну, сідайте — розповідайте, з чим приїхали,— опустився на лаву князь.— Щось гарне чи погане?
— Погане, князю.
— Ну?
— Гунни погромили уличів, князю... Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам'яному Острові...
— О!
— Гуннські вершники переслідували його з сім'єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів...
— Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!.. Від Тікича до Росі — рукою подати... Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?
— З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави,— втрутився у розмову Кий,— і перший свій удар спрямували проти уличів...
— Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно,— додав Тур.— А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем'ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною зробити своїми рабами...
— Схоже, що так.
— Ми привезли полоненого гунна, князю,— отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім'єю... Може, розв'язати йому язика? Він знає багато...
Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам'яті іскра давно відшумілого життя.
— Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана,— повернувся до молодшого сина князь.
Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.
— Що він каже? — спитав нетерпляче князь.
— Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак...
