— Ернак? Я його пам'ятаю... Які ж його наміри?
Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.
— Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана,— знову переклав Чорний Вепр.
— Скільки ж у Ернака воїв?
— Це знає один каган,— була коротка відповідь.
— Куди піде каган після битви з уличами?
— А це відомо одному Тенгріханові! — з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.
Князь Божедар розгнівався.
— Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!.. Даю тобі на роздуми одну ніч! — і наказав синові: — Віддайлого челяді — хай посадять у яму.
Чорний Вепр повів полоненого.
У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.
Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:
— Що будемо робити?
— Зібрати весь полянський полк, князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів,— твердо сказав Тур.
Чорний Вепр зневажливо хмикнув.
— Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.
Тур спокійно, з гідністю відповів:
— Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з'являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! — і, подумавши, додав: — Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об'єднати б наші сили — тоді й гунни були б не страшні!
— Ніби це так легко і просто зробити! — Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.
Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.
Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:
— Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!.. Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу... Заледве минуло двадцять чи двадцять п'ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!
Чорний Вепр хрипко засміявся.
— Ха-ха, мій брат дуже войовничий!.. А з якими силами йти?.. В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем'я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів...
— Що ж ти радиш? Не розумію! — розсердився Радогаст.— То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ... Що ж, по- твоєму, робити?
— Слати слів до Ернака!
— Що-о?
— Так, слати слів до Ернака! — твердо повторив Чорний Вепр.— І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!..
— У тебе боги відібрали розум, Вепре! — Радогаст схопився з лави.— У тобі заговорила гуннська кров!.. Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!
Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.
— Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! — він викидав слова, як каміння з пращі.— Ну, то й що?.. Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннськоі?.. Мені жалко і тієї й другої... Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!
— І платили данину?
— Краще важка данина, ніж легка смерть!.. Крім того, ніхто зараз не може сказати, якою буде данина... Тож, гадаю, варто переговорити з Ернаком. Може, він зовсім не має наміру нападати на нас, а може, задовольниться нашими запевненнями, що ми, як і при Аттілі, ввійдемо в гуннський союз!
— Нізащої Тільки не в гуннський союз! Ти не відасш, що говориш, Вепре! — гнівно вигукнув Рздогаст і стиснув перед своїм обличчям кулаки, мов захищаючись від брата.
Сварка, що раптово вибухнула між княжичами, страшенно вразила Тура і його синів. Подив, замішання, біль і гнів поперемінно відбивалися на їхніх обличчях. Ясно, що братів від рішучих дій Стримує тільки присутність старого батька. А помре він — між ними відразу розгориться справжня війна. Що тоді буде з полянами?
Сварку припинив князь.
— Годі вам! — підвищив він голос.— Наслухався я вашого крику, тепер послухайте мене!.. Гадаю, поки гунни не перейшли Тікича, нам нема чого боятися їхнього нападу. А щоб не заскочили нас зненацька, пошлемо в степ сторожу. Хай отроки розімнуть коней та постріляють трохи дичини...
— Гаразд, отче,— схилили голови обидва княжичі, враз замовкнувши.
— Завтра гарненько полякайте гунна, щоб розповів усе, що знає... Треба розв'язати йому язика! По всьому видно, знає він більше, ніж каже... А мовчатиме — на кіл його!.. Та, думаю, заговорить... Тоді розпитайте все: і скільки війська в Ернака, і які його наміри, і що робиться в степу...
— Гаразд, отче,— знову покірно відгукнулися княжичі.
Князь Божедар повернувся до Тура.
— Дякую, друже, за важливу звістку... І за те, що своїх молодців привів до мене... А мої до тебе теж невдовзі нагрянуть... Пригостиш?
— А чого ж — пригощу,— приклав руку до грудей старійшина.— Хай приїздять — всім, що маю, привітаю... На Купайла хай приїздять — ждатиму...
Князь усміхнувся.
— От і добре, що на Купайла... Може, Чорний Вепр серед вашого роду уподобає собі яку дівчину та привезе мені невістку?.. Чув я, що в тебе, окрім синів, ще й дочка є, Туре,— чом би нам і не породичатися? Я буду радий, якщо ожениш у себе цього лобуря, а то зовсім від рук відбивається хлопець!..
— І я буду радий породичатися з тобою, князю,— мовив Тур.— Моя донька Либідь — славна дівчина: на весь рід — красуня...
— Чуєш, Веприку? — Князь повільно підняв зморшкувату висохлу руку і поплескав нею сина по передпліччю.— Привезеш мені невістку?.. Привези — хочу перед смертю побачити...
— Гаразд, отче,— покірно схилив свою чорночубу голову Чорний Вепр.— Якщо дівчина гарна, чому й не привезти...
— От і добре,— зрадів старий князь.— Домовилися... А тепер — до учти! Сонце сідає на захід — вечеряти пора...
* * *
Учту князь Божедар звелів відправляти не в хаті, а на високому шпилі Родня, порослому м'яким зеленим моріжком.
Тут було просторо й привільне. З трьох боків — стрімкі кручі. В ярах під ними — густі зарості лісу. О
