— Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили... Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? — промовив замислено, а, глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: — Та ось і вона! Дивіться!
Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.
Це було так несподівано і разом з тим так переконливо, що всі якийсь час стояли мовчки. Радогаст хмурив рудуваті брови і морщив лоба, намагаючись до кінця збагнути обставини, що по-новому пояснювали втечу гунна. Тур захоплено дивився на сина, відчуваючи гордість за його розум і кмітливість. А Чорний Вепр, кинувши бистрий погляд на сліди, полишені його нічною пригодою, раптом ударив себе кулаком у груди і голосно вигукнув:
— Хай мене Перун поб'є, якщо все було не так, як каже Кий! Жердина в глині, на дні ями слід від її гострого кінця, земля по краях обрушена... Тільки хто ж це міг зробити? Невже хтось із робучичів? У нас є кілька полонених акацирів — це діло їхніх рук! Повернемося — допитаємо всіх! А тепер не гаймо часу — в путь, у путь! Наздоженемо негідника — і він усе розповість!
Кий пильно вдивлявся в його обличчя, поки він говорив, і йому здалося, що княжич чимось збентежений і намагається приховати це збентеження. Звичайно, коли б не розмова, нічого Кий зараз не помітив би, а та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві, і тепер змушувала ставитися до княжича упереджено. «Гм, невже він допоміг гуннові втекти? Невже гуннська кров так заговорила в ньому, що він пішов на пряму зраду свого племені? Чи мені тільки здається? Справді, полонені акацири, родичі гуннів, могли допомогти своєму одноплемінникові вибратися з ями, а він уже сам і сторожа задушив, і коня вивів зі стайні...»
Однак Чорний Вепр був незворушний. Ніщо, окрім голосу, не видавало його схвильованості, і Кий засумнівався. «Дідько його знає,— подумав.— Не піймав — не кажи, що злодій!»
Тут Чорного Вепра підтримав Радогаст.
— Так, час не жде — рушаймо!
Вони швидко пішли до воріт, сіли на коней — і невеликий загін вирушив у путь.
* * *
Слід легко знайшли на вогкому замуленому березі Росі. Гунн уплав перебрався через річку і якийсь час їхав по горбовистому узвишшю понад Дніпром, а потім почав забирати праворуч і незабаром помчав прямо на південь.
Переслідувачі гнали коней, не жаліючи, без перепочинку. Слід то губився, то знову з'являвся в густому степовому різнотрав'ї, ведучи все далі й далі від обжитих поршанських країв. Залишилися позаду зелені діброви й гаї, зникли високі шпилі придніпровських круч, з яких відкривалася далеч на багато поприщ довкола. Натомість почалася сива від полину та ковили, трохи горбовиста рівнина.
Непомітно виїхали в степ.
— Так і до гуннів у лабета можна потрапити,— бурчав Тур, витираючи спітніле чоло.
Радогаст, що був старшим над загоном, на це не відповів нічого. Йому дуже хотілося впіймати гунна, і він гнав і гнав коня, що вже весь змокрів від поту і біг з останніх сил.
Опівдні вони таки побачили втікача. Далеко попереду з'явилася чорна цятка, що то виринала на погорб, то знову ховалася в долині.
— То Крек! Ми наздоженемо його! Вперед!
Верхівці вдарили стомлених коней, і ті прискорили біг. Ну ж, швидше! Швидше! Стомилися, бідні! Вже змокріли спини, з грудей виривається не дихання, а важкий болісний хрип, але й коневі Крека теж не легко, він сильний, витривалий, та всякій силі і витривалості є межа!
Радогаст мчав попереду, за ним — Кий, Щек, Хорив, Чорний Вепр, трохи відстали дружинники і зовсім відстав старійшина Тур. Не ті роки, щоб гнатися за молодими!
Крек, видно, помітив погоню, бо не зупинявся ні на мить. Відстань між ними і переслідувачами не змінювалася, однак перевага була на боці останніх. Переслідувачів багато, і хто-небудь наздожене його. Він це розумів. Врятувати його могла тільки зустріч з передовими гуннськими роз'їздами.
Переслідувачі розтяглися довгою низкою. У кого були сильніші коні, ті вирвалися наперед, інші все більше і більше відставали.
В шаленому бігові ніхто не помітив, як щось у степу змінилося. Спочатку подув прохолодний вітер і перестало пекти сонце, бо його закрила сіра степова імла. Потім на заході з'явилася хмара, що швидко росла і незабаром запнула півнеба.
Поляни занепокоїлися. І Радогаст, і Чорний Вепр, і Кий, що вирвалися далеко вперед, з тривогою поглядали вгору. Невже буде гроза?
Грім ударив зненацька — і покотився луною понад потемнілим степом. Серця людей затремтіли — Перун гнівається! Бог блискавки й грому йде прямо на них і здалеку подає свій грізний голос!
Коли сяйнула блискавиця і грім удруге прогримкотів над землею, Радогаст зупинив коня, зіскочив на землю, став навколішки і простягнув угору руки.
— Перун гнівається на нас! Ми прогнівили його!
— Це начаклував той проклятий гунн! Ми не повинні їхати далі! Перун застерігає нас від великої біди! — вигукнув Чорний Вепр.
У Кия теж затремтіло серце. З Перуном не сперечаються і не жартують! Божий гнів кожної миті може впасти на голову того, хто провинився!
Під'їхали дружинники, що відстали.
В цей час хмару розпанахала страшна блискавиця, і над головами в смерть переляканих людей тріснуло, вдарило, грюкнуло так, що задрижала земля. Могутній грім заревів, як десять тисяч турів. Хлинув дощ. Холодні потоки, змішані з градом, уперіщили по принишклому степу, прим'яли, сплутали, столочили сиву ковилу, що хвилювалася під вітром.
Дружинники кинули коней, стали теж навколішки, простягли в благаннях до неба руки, їхні зблідлі губи шепотіли молитви.
— О найясніший Перуне! Помилуй нас!
Радогаст безперервно бив поклони.
Тремтів Чорний Вепр. Тур теж бив поклони, мокрими сивими патлами торкаючись землі. Щек і Хорив притулилися один до одного і долонями позатуляли вуха, щоб не чути нещадних ударів грому. Кий відчував, як зі страху починає скніти під серцем, але самовладання не втрачав. Побачивши, як розбігаються налякані коні, схопив повіддя і міцно затис у руці. Посірів від жаху і Чорний Вепр. В його широко розплющених очах миготіли відблиски сліпучих блискавиць. Лівою рукою він держав повід коня, а праву простягнув до неба, благаючи бога грози вгамувати свій гнів.
Знову грякнуло, затріщало, застугоніло над головами. Дружинники простяглися ниць на землі, позатуляли руками вуха і ждали невідворотної кари.
Злива дужчала. Світ побляк, померк. Стало темно, як пізнього надвечір'я. В небі трахкало, грюкало, тріщало, гупало. Розгніваний Перун раз по раз прокочувався по ньому в своїй вогняній колісниці і метав на всі боки божественні стріли. Здригалася, коливалася земля, і, здавалося, цьому буйству й шаленству не буде кінця.
Коні іржали, здиблювалися і теж, як і люди, тремтіли від страху. Все живе завмерло — зникли птахи, поховалися звірі, принишкли веселі гомінливі цвіркуни. Тільки вогонь, вода і грім панували на небі і на землі.
Кий однією рукою тримав повіддя кількох коней, а другою благав Перуна стишити свій гнів.
Та цього разу Перун чомусь гнівався особливо сильно. Хмари зійшлися з землею, і настала така темрява, ніби Морок назовсім поглинув Світовида. Грім гримів без угаву, і видно було в світлі блискавиць, як степом проносяться, наздоганяючи один одного, водяні вихори.
В цю мить один з дружинників зірвався з місця і з диким лементом шпарко побіг до високої степової могили. Він то зникав у мороці за суцільною завісою дощу, то знову з'являвся, як примара, у синьо-сліпучому спалахові блискавок. Досягнувши шпиля могили, впав навколішки,, простягнув до неба руки і закляк у молитві.
