І тут небо спалахнуло вогнем. Страшенний гуркіт сколихнув землю. Звивиста стріла вдарила в самий вершечок могили.
Всі попадали ниць у мокру, прибиту й сплутану дощем та вітром ковилу. О Перуне, ти знайшов свою жертву!
Так лежали довго. Гроза лютувала ще деякий час, але сили її поволі почали вичерпуватися. Наситившись требою, Перун попустив віжки своїх буйногривих коней, щосили гукнув на них і помчав понад степом далі — на схід.
Все рідше й рідше били блискавиці, все глухішими ставали удари грому. На заході почав підніматися, ясніти край неба, хмари розпливалися — і нарешті блиснуло сонце.
Мокрі, налякані, оглушені, люди схопилися на ноги і простягнули до нього задубілі руки.
— О великий Світовиде, преславний Даждьбожеі Ти показав нам свій золотий лик, ти вселив у наші серця надію і радість! Будь славен вовіки, Даждьбоже!
Гроза відшуміла — і в степу знову забуяло життя. Запідпадьомкала перепілка, спурхнув у небо і завис у високості срібноголосий жайворонок, промчав на видноколі табун бистроногих тарпанів.
Тільки мертвий дружинник лежав на шпилі могили, повернувши до сонця почорніле обличчя, і в його розплющених очах застиг жах.
Його не чіпали, залишивши там, де спіткала смерть, бо він уже належав не собі і не людям, а богові грому.
Нажахані, ледь отямившись від пережитого страху, княжичі дали знак сідати на коней і повертатися додому. Про переслідування гунна не було вже й мови.
На півдорозі до Росі Тур з синами попрощався з княжичами і повернув до Кам'яного Острова. Гаряче сонце швидко висушило їхній одяг, овчини та торби з харчами. А з сердець поволі вивіювався страх. Грізний Перун на цей раз обминув їх своєю карою...
НІЧ НАД РОССЮ
Ніч застала їх у дорозі. Якось раптово зчах і зів'яв рум'яний красень вечір, швидко густішали сутінки, що невдовзі переросли в темряву, на небі висіялися дрібненькі миготливі зірки, а з широкої долини Росі на круті горби потягло туманом і сирою прохолодою.
Кий придержав коня.
— Де заночуємо, отче? Завернемо до якої-небудь весі і попросимося на нічліг чи розкладемо багаття та й передрімаємо тут до ранку?
— Тут переночуємо! У степу! — загукали Щек і Хорив, яким не хотілося цілу ніч душитися в чужій, переповненій дітьми й дорослими хижі.
Тур не перечив.
— Гаразд, переночуємо тут... Паші для коней довкола вдосталь, сухого хмизу для багаття теж. Простелимо кожушини та й задрімаємо...
Місце для ночівлі вибрали на узвишші, щоб вітром здувало мошву та комарів. Тур стриножив коней і пустив пастися, Щек і Хорив принесли з лісу по оберемку сухого гілля, а Кий викресав вогню, роздмухав трут і розвів багаття.
Малинові язички полум'я весело зазміїлися по хмизові — і вгору з тріском шугнули золотисті іскри. Від того морок ночі став ще густіший.
Розкинувши з підвітряного боку старі кожушини, подорожні лягли покотом.
Кий заклав руки під голову і дивився в небо. Йому не спалося. Події останніх днів тривожили душу.
Мав двадцать і одне літо, а йому здавалося, що живе споконвіку на цій безмежній, широкій землі,— таке довге було життя, наповнене думами й спогляданням великого мничого світу, працею біля рала в полі, в лісі, коли рубав на паливо дрова, чи на ловах, висліджуючи дичину. А ще не раз доводилося разом зі всіма відбивати наїзди акацирів, котрі, прорвавшись крізь заслони уличів, налітали на полянські весі, щоб захопити табун коней, череду овець чи полонених. Чомусь у бою вважав, що він безсмертний, бо не вірилося, що і в нього, як в інших, котрі падали поруч, може влучити акацирська стріла. І ніколи не думав, що буде завтра, бо знав — завтра буде так само, як і вчора. А тепер щось змінилося. Страшне слово «гунни», вимовлене князем Добромиром, наповнилося раптово цілком відчутним змістом — хмарою вершників, що, горбатячись на своїх невеликих, але витривалих конях, можуть налетіти на Рось так само, як налетіли вони на поселення уличів, повбивати чоловіків, жінок, дітей, старих, убити його... Про гуннів серед полян здавна ходили страшні перекази. Гуннами лякали дітей, їх порівнювали з нечистою силою — відьмаками, водяниками, чортами, що тільки те й роблять, що чинять зло. Старі люди зазнали від них немало лиха. Невже тепер доведеться зазнати й молодим?
Тривожився він і тому, що бачив, яким старим, хворим, немічним і безпорадним став князь Божедар. Хіба може він повести полян супроти ворогів, якщо вони з'являться в степу? Чи, може, настановить старшим над дружиною когось із синів? Але кого?
Добре було раніш. Старі розповідають, що колись князя обирали на вічі не на все життя, а тільки на воєнний похід. Вибирали найдужчого, найрозумнішого, найсміливішого... А кінчався похід — і знову жили всі, як хто хотів... А тепер — на все життя. Та й сини князівські мостяться на батькове місце... Чи ж достойні вони?
Що буде з полянами? Чи зуміють відбити гуннів, якщо ті одного дня нападуть на їхні весі й угіддя?
Думки набігали одна на одну, як хмари в осінній день, і відганяли сон. Потріскував хмиз у вогні, хрупали соковиту траву коні і заливалися на всі лади невидимі в темряві цвіркуни — сюрр-сюрр-сюрр-сюрр!
Прямо над головою раптом зірвалася зоря, залишивши після себе вогнистий слід. Кий здригнувся.
— Отче, спиш?
— Ні,— відповів Тур.
— Бачив — зоря впала...
— Чиєсь життя згасло.
— А де моя зоря, отче?
Щек і Хорив теж не спали — попідводили голови, почали прислухатися.
— Того ніхто не відає, сину,— Тур замислився. А згодом додав: — Але вона десь там є! І моли Сварога, щоб міцно тримав її на небі... Тобі ще треба довго жити — молодий...
— А здається, живу хтозна-скільки... Чи то з твоїх розповідей, чи з дитячих снів добре пам'ятаю, чого ніколи не міг бачити — гуннів, Атіллу, готів, короля Божа...
Тур підвівся на руку, усміхнувся.
— Ти не можеш пам'ятати Аттілу... Тебе ще й на світі не було, як боги покарали його лютою смертю, не гідною воя, за гріхи його і за гріхи його племені... А тим більше не можеш пам'ятати готів і короля Божа... Тільки твій прапрадід, кажуть, знав його...
— А це правда, що князь Добромир — правнук короля Божа, отче?
— Кажуть, правда... по матері, що була з племені венетів...
Тур замовк і надовго замислився. Щек і Хорив непорушно лежали на теплих м'яких овчинах, теж про щось думаючи, а Кий сидів побіля них, поставивши лікті на коліна, а долонями підперши щоки, і вслухався у неясні шерехи, якими повнилася нічна темрява, і йому вчувався глухий гул тисяч кінських копит, брязкіт мечів і різкий посвист стріл, крики гуннських, готських і венетських воїв, стогін поранених... Він зітхнув.
— Жалко князя Божа, отче... Кого ж венети обрали собі королем після його смерті?
— А нікого... Ті венетські роди й племена, що сиділи по цей бік Дніпра, по Бугу та Дністру, гунни підкорили і змусили платити данину збіжжям та хутром, а ті, що сиділи в лісах по Прип'яті, причаїлися й мовчали, мовби їх і на світі не було... Мабуть, гунни про них і не знали або ж просто не хотіли чіпати, бо хліб там на супісках та болотах родить нікудишній...
— Хитрі гунни — орати не хотіли, а до хліба, бач, звикли швидко!
— Орати вони так і не навчилися... Для гуннів не було нічого ліпшого, як життя на коні та в кибитці. Жінки й діти в халабуді на колесах, а він — верхи! Верхи їде, верхи їсть, верхи п'є і навіть часом спить, вчепившись за луку сідла... На конях гунни полюють, наздоганяючи дичину в степу, а під час війни гуннській
