кінноті ніхто не може протистояти: вишикувавшись клином, вона, мов гостра сокира, розтинає ворога навпіл, трощить і розсіює його. А якщо, бува, перемогти не в силі, то повертає назад і, не вважаючи це за ганьбу для себе, без втрат тікає щодуху геть...
— Ну, для венетів данина хлібом не така вже й обтяжлива...
— Коли б же тільки хлібом... А то ще й худобою, і медом, і хутром, і полотном. Та найбільшою пагубою була данина людьми — набір отроків до гуннського війська.
— І ти ходив, отче?
— І я ходив... З князем Божедаром. Він тоді був молодий, дужий і сміливий.
Щек і Хорив аж схопилися.
— Отже, виходить, мати Чорного Вепра справжня гуннка?
— Не тільки гуннка, а дочка самого Аттіли... Аттіла хитрий був. Щоб міцніше прив'язати до себе союзних та підлеглих вождів, женив їх на своїх дочках. А що жінок У нього, по гуннському звичаю, було без ліку, то й дочок мав багато — всім князям і риксам вистачало...
— Так ось чому княжич Радогаст назвав Вепра гунном,— замислено промовив Щек.— І чому тягнеться той до Ернака...
— Ну, тягнеться він до Ернака не тому, що гунн, а тому, що хоче посісти місце отця свого, котрий ось- ось відправиться в дорогу до праотців, а Радогаст — на заваді,— сказав Кий.— Тож, гадаю, звістка про Ернака вселила в нього якусь надію...
— А чому ми мусимо обов'язково обрати князем полянським котрогось із Божедаровичів? — спитав Хорив.— Хіба мало достойних мужів серед інших племен і родів? Ну, хоча б наш отець Тур... Адже плем'я наше, русь, не останнє серед союзного племені полян, а може, й найсильніше!
Старійшина усміхнувся в сріблясту бороду.
— Ось тому, мабуть, старійшини і не погодяться обрати мене чи кого-небудь з русів,— побояться, щоб не посіли князівства назавжди... Та й старий я для цього... Тож маю вже подумувати про дальню дорогу... Окрім того, Боже-дарове плем'я родь, наш найближчий родич, теж не погодиться на зміну князя. А його підтримають задніпровські роди, бо покійна Радогастова мати звідти... Е-е, все це не так просто!
— Про мене — хай буде князем і Радогаст. Здається, розумний і сміливий муж,— сказав Кий.— Страшно тільки, що між княжичами запалає розбрат,— і якраз напередодні війни з гуннами... Що тоді робити?
Тур нахмурив високе, зоране зморшками чоло.
— Гунни зараз не ті, що при Аттілі. Не та у них сила. Та все ж легковажити не слід. Адже уличів погромили? А чому?.. Та тому, що Ернак вирішив бити нас поодинці! Сьогодні — уличів, завтра — полян, а там — бужан, деревлян, і знову опиняться слов'янські роди під гуннською п'ятою!
— Де ж вихід, отче?
— Вихід один — об'єднатися... З сіверянами, з деревлянами...
— Як при Божові?
— Як при Божові... Тоді напевне погромимо гунніві
— Але ж Божедар про це не обмовився жодним словом...
— Мусимо самі.
— Як? Старійшина задумався.
— Ви знаєте, що на краю полянської землі, в лісах, на річці Почайні, залишився жити з родом своїм мій брат
Межамир. Коли наші племена звільнилися від гуннського ярма, майже всі наші роди, що втекли в ліси, повернулися на Рось, а він залишився... І, здається, там йому непогано... А живе він якраз у кутку, на стику земель трьох племен — деревлян, сіверян і полян, і йому добре відомо, що діється в сусідів... Тож поїдеш, Кию, до нього,— хай шле слів до князів деревлянського на Прип'ять та сіверянського — на Десну... Хай просить у них військової допомоги!
— А якщо гунни вдарять раніше, ніж прийде допомога?
— Гадати не будемо... Вдарять раніше — будемо самі оборонятися... А може, й поміч якраз вчасно надійде...
— Я згоден, отче,— сказав Кий.— Доберемося додому — відразу ж помчу до стрия Межамира.
— От і гаразд. А тепер, чада, спати!.. Гляньте на небо — вже Віз перевернувся колесами догори! А ми все гомонимо... І хай вам сняться нестрашні сни!
— Гунни та Аттіла,— усміхнувся Хорив.
— Цур їм і пек! — сплюнув Тур спересердя, натягуючи на себе кобеняк.— Ми зазнали від них лиха, а вас хай воно обмине!
АТТІЛА
Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.
Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м'ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.
Там гунни зупинилися надовго.
Один за одним змінювалися їхні кагани — Баламбер, Ульдін, Аспар, Роїлас, Руа... Було їх, мабуть, більше. Та чия пам'ять у силі втримати їхні незвичні імена?..
Ішов час, кагани змінювалися, а звичаї племені залишалися такими ж, як і раніш. Гунни кохалися в конях, жили в кибитках, ласували спареною під сідлом кониною, заплітали в косички свого довгого цупкого чуба... Та найулюбленішим їхнім заняттям були війни і розбій. Нападали вони на всіх, хто жив поблизу,— на словенів, на швабів, на моравів, на гепідів, на даків. А найчастіше — на ромеїв, котрі звали себе греками і сиділи на південному березі Дунаю аж до теплого моря.
Налітали ордою, мов вихор, убивали людей, спалювали хижі, а скот, збіжжя і все майно забирали собі.
Багато племен, щоб урятуватися від загибелі, визнавали їхню зверхність, платили данину і посилали своїх воїв до їхнього війська.
Ромеї ж, народ могутній і гордий, не хотіли підкорятися чужинцям, або як вони казали, варварам. Тому будували фортеці понад Дунаєм, ставили там військо. А часто платили гуннам золотом, щоб не нападали.
Так тривало до того часу, поки каганом не став Аттіла,
У кагана Руа не було синів, і після його смерті гуннами почали правити два його племінники — Бледа й Аттіла сини Мундзука, молодшого брата Руа.
Бледа й Аттіла були рідними по батькові і чужими по матерях. Але не ворогували, як це часто буває, а з дитинства жили в злагоді й дружбі.
Мундзук, як і каган Руа, жив уже не як простий гунн — в кибитці, а в великій гарній хаті, такій, як у ромеїв, і мав він, окрім цих двох синів-однолітків, ще багато дітей. Це був цілий дитячий кагал, і хлопці верховодили в ньому.
Та одного разу Мундзук привів білявого, голубоокого хлопчину і сказав жонам:
— Це гот, син ромейського магістра кінноти Гауденція із Доростола на Дунаї, бо вестготи служать ромеям. З Гауденцієм ми уклали мир, а щоб ромейські федерати не напали на нас зненацька, взяли цього отрока заложником. Кілька літ жив він у князя союзних нам остготів Аларіха, а тепер, коли підріс, ми з Руа забрали його до себе, щоб не втік... Годуйте його, зодягайте, як власних дітей, а Бледа й Аттіла хай стережуть. Великі вже!
І пішов. Жони одна по одній зникли теж.
Двоє підлітків-гуннів з цікавістю розглядали незнайомця, котрий був їхнім ровесником і, насупившись,
