шую (ліворуч), на схід сонця, розкинувся широкий могутній Дніпро, а за ним, на тому боці,— безконечні луги, зелені бори і голуба далина. О десну — струмує, вливаючись у Дніпро, спокійна срібновода Рось. І тепле ласкаве сонце щедро поливає ту незбагненну красу своїм живодайним золотим промінням.
Жінки-родовички та служебки простелили на горбі барвистий ромейський килим, привезений князем у молодості з походу, на великій олив'яній тарелі, здобутій аж у далекій Галлії, принесли смажене бараняче м'ясо, в глибоких череп'яних мисах — холодну юшку з судака та стерляді, на дерев'яних дошках-тацях — свіжий, ще теплий хліб, а в корчагах — медяну ситу. Для неї були подані теж ромейські срібні келихи.
Коли всі попримощувалися довкола килима, княжич Радогаст на мовчазний знак отця наповнив келихи ситою. Князь підняв свій келих угору, повернувся обличчям до сусіднього, нижчого горба, де бовваніли ідоли Світовида та Рода — покровителів князівського роду, і врочисто проказав:
— О великий і всемогутній Даждьбоже! Ти володієш небом і землею, повеліваєш вогнем і громом, у руках своїх держиш життя звірів і птахів, людей і цілих племен! Молимо тебе, боже, захистити нас від злих духів і нечистих сил, від чорного мору і липкої лихоманки-трясовиці, від всілякої напасті і недоброго наговору, а найпаче — від хижого, кровожерливого племені гуннів! Молимо тебе, всемогутній боже! І тебе молимо, Роде, захиснику наш, і приносимо требу!
Потім вихлюпнув з келиха в бік ідолів трохи сити, взяв шмат м'яса, скибку хліба і кинув у яр.
— Прийми, боже, требу!
Всі зробили те ж саме і тільки після того випили ситу і почали їсти.
Розмова не клеїлася. Старий хворий князь стомився, а Тур з синами ще не отямився після спору княжичів, їли мовчки і швидко — аби насититися.
Сонце поволі опускалося за темний ліс, і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.
Кий сидів насупроти Чорного Вепра і нишком спостерігав за ним.
Одноліток, мабуть. Літ двадцять — не більше. Невисокого зросту, широкий у плечах. Міцно посаджена на дебелу шию кругла голова з копицею лискучого чорного волосся. З-під виразних темних брів зирять бистрі й палкі, мов вогонь, очі. Був би навіть гарний, коли б не дикуватий, хижий оскал білих зубів та не маленький, трохи приплюснутий ніс.
На кого він схожий? На отця? Ні. На брата? Теж ні. Отже, на матір?
Кий знав, що у князя було чимало синів. Однак два чи три загинули на війні, кількох покликали до себе боги ще підлітками. Залишилося двоє... І такі неоднакові!
Ой, не дружно живуть княжичі! Чорна кішка пробігла поміж ними! Зле око скаламутило їхні серця, а Див накликав, наврочив біду на обох! Що буде з полянськими родами, коли помре старий князь?
А скоро-скоро котрийсь із них стане на місце Божедара, бо, по всьому видно, тому не довго топтати стежку життя... Хто ж? Невже Чорний Вепр?
Кий піймав себе на думці, що йому не хотілося б, щоб цей гарячковитий і зарозумілий отрок вершив коли-небудь долю всього племені... Чого захотів — піддатися гуннам! Слати до них слів! Платити данину! З якої б то речі?.. Ні, ні, полянам такого князя не потрібно! Радогаст зовсім інший... Розумний, розважливий, стриманий і, видно по всьому, твердий, рішучий...
Плин його думок раптом урвався. До них наближалася жінка з великою мискою в руках. Не стара ще — літ сорока п'яти. Одягнута не як служебка чи полонянка-рабиня — в одяг з грубого полотна, а в тонку вишиту сорочку і барвисту плахту. На голові — шовковий очіпок, з-під якого виглядала туга чорна коса. До очіпка, побіля ушей, прикріплено по три великих золотих кільця, що під час ходи тихо подзвонювали.
Повагом підійшла — вклонилася князю.
— На закуску... Солоденького... їжте на здоров'я, княжечку милий і гості дорогі! — і поставила на килим миску з жовтими щільниками, з яких стікали краплини свіжого запашного меду.
Голос її був ласкавий, мелодійний, але в ньому вчувалась якась чужа, не полянська вимова. Та й сама вона зовсім не схожа на русокосих, світлооких полянок — тілиста, міцна, з круглим загорілим обличчям, чорною, смолянистою косою і такими ж темними бистрими очима.
«Мати Чорного Вепра!» — здогадався Кий, відразу помітивши схожість між цією жінкою і молодшим княжичем.
Його здогад підтвердив князь, сказавши:
— Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного — з лісів наших поршанських... А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі... Закусимо — та й на спочинок!
Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.
Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.
* * *
На Родень налягла темна ніч. В ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.
Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості — старійшина Тур із синами.
Все заснуло довкола.
Не спали тільки княгиня Чернета та її син — Чорний Вепр.
Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася по-гуннськи.
— Матінко,— сказав Чорний Вепр,— отець став зовсім слабий... От-от помре...
— Я сама бачу це, синку,— відповіла княгиня.
— Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде... Ненавидить він нас!
— Як і ми його... Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів...
— Не міг же я так, з доброго дива, убити брата... Та ще й за життя батька...
— То він тебе зведе зі світу, коли стане князем... Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником...
— Жахливо!
— А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його,— і не позбувся: пожалів!
— Тепер не пожалію!
— Стережися, щоб він не випередив тебе!
— Сьогодні ми знову посварилися з ним... Тому я й прийшов до тебе на пораду.
— Чого ж ви посварилися?
— Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки — коли... Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир...
— Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?
— Накинувся на мене, мов раздратований тур... Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!
— От бачиш... Він розуміє, що головний його ворог — ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!
— Як?
— Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця... От тільки — кого? Потрібна віддана людина!
— Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?
