весіллі. Жалібні плачі змінювалися веселими піснями. І так, поєднуючи в собі протилежні почуття, гунни, а з ними і вельможі підлеглих племен до самого вечора проявляли скорботу, змішану з веселощами.
А вночі, таємно від усіх, сини кагана та гуннські вельможі поховали Аттілу.
Тіло Аттіли поклали в три труни — золоту, срібну та залізну. Посеред степу, в нічим не примітному місці, раби викопали глибоку яму й опустили в неї разом з останками гуннського владики награбовані ним в інших народів багатства — коштовну зброю, золоті блюда та келихи, золотий лук, золотий меч та золотий щит, оздоблений самоцвітами одяг, улюбленого коня кагана зі срібним сідлом та срібною вуздечкою.
Коли все було закінчено, сини Аттіли вбили тих рабів, що копали могилу, і вкинули їх також туди, щоб слугували своєму володареві на тому світі.
Потім гуннські вельможі власноручно закидали яму, і тисячі вершників з криком, потрясаючи зброєю, промчали над нею, затоптавши її на віки вічні, так, що й сліду ніякого не лишилося...
Зосталася тільки страшна пам'ять про криваві вчинки тієї людини та люта ненависть між синами, котрі, мов скажені пси, одразу ж, не відходячи від свіжої могили, почали гризтися за владу над гуннами...
* * *
Наступного дня після похорону зібралися сини Аттіли у батьківський палац на раду і відразу ж пересварилися. Кожен хотів стати великим каганом. Довго сперечалися вони, доходячи аж до зброї, і ніяк не могли обрати великого кагана і поділити між собою землі й племена, що дісталися їм у спадок від отця.
Тоді вирішили кинути жереб — тобі це, а тобі — оце!
Почув про такий ганебний перерозподіл гордий король гепідів Ардарік, почули інші рикси, князі й вельможі — обурилися страшенно! Як? Розігрувати нас, мов жалюгідних рабів? Ні, досить терпіти гуннське ярмо! Підняли свої війська, об'єдналися і виступили проти гуннів!
Злякалися гунни, що втратять усе, і, припинивши чвари, рушили назустріч. І зійшлися за Дунаєм, де тече ріка Недва...
Січа була люта. Довго жодній із сторін не щастило переважити супротивника: Ардарік, що став на чолі всіх при-пригноблених племен, підбадьорював своїх союзників: «Хто хоче волі, той не повинен боятися смерті! Перемога — на кінці наших списів! Сьогодні ми або станемо вільними, або ж загинемо достойно! Бійтеся одного — залишитися рабами!»
А Еллак, старший серед братів, улюбленець Аттіли, кидався в саму гущу бою, мечем, списом, булавою і пращею прокладаючи собі дорогу до перемоги і ведучи за собою все гуннське військо. І став би він великим каганом, коли б переміг! Та не пощастило йому в бою. Кинутий чиєюсь сильною рукою гострий спис пронизав йому груди і обірвав життя. Закричали у страхові великому гунни і покотилися назад, залишивши мертвими на полі бою тридцять тисяч своїх одноплемінників. І назавжди втратили панування над сусідніми племенами... Поділили сини Аттіли між собою недобитків, і кожен зі своїм родом потягнув у свій бік.
Так загинуло, розпалося криваве царство гуннів, а підкорені ними племена списом і мечем здобули собі волю!
МЕЖАМИР
Від Кам'яного Острова на Росі до річки Почайни, де в густих предковічних борах кінчалася Полянська земля і за Ірпенем починалася Деревлянська, а за Дніпром по Десні — Сіверянська, два дні кінної їзди. Однак послані Туром Кий, Хорив і Ясен мчали щодуху і, міняючи по селищах, які траплялися на їхньому шляху, стомлених коней на свіжих, подолали цю відстань за півтори доби.
Поспішали до стрия Межамира.
Кий не раз бував на Стугні, і на Ірпені, і на Почайні, але і його, не кажучи про молодих супутників, знову вразила дика величавість тутешньої природи. Все йому здавалося цікавим, незвичайним, не таким, як дома, на Росі. Які могутні дуби! Які стрункі красуні сосни! При корені в три обхвати, вони здіймаються вгору так високо, що, здається, підпирають верхів'ям небо! А який густий-прегустий під ними підлісок! Переплівшись із сухим буреломом та з буйними заростями трав, він утворював такі непролазні хащі, крізь які без сокири чи ножа-сікача і продертися неможливо... Для дичини ж тут — привілля-роздолля! Не раз і не двічі натикалися хлопці на стада гривастих зубрів, котрі спокійно випасалися на росянистих галявинах. То тут, то там мелькали серед кущів гіллясті роги лосів та оленів. З яруг долітав глухий ведмежий рик... А зайців, лисиць, козуль, борсуків, куниць, вовків, бобрів та іншої дрібноти — і не злічити!
Ледь помітна дорога, по якій пробиралися три вершники, спочатку вивела їх на заболочену заплаву якоїсь невеличкої, перетнутої бобровими гатями річки, а потім — на високий пагорб, порослий лісом. Пагорб раптово закінчився урвистою кручею.
Тут вершники зупинились і спішилися, не в силі вимовити й слова від захоплення. Яке чудове видиво! Яка неозора далечінь, яка широчінь відкрилася перед ними!
Одних висота лякає, інших окрилює. Незважаючи на втому, Кий відчув, як щось радісне й прекрасне раптом увійшло в його серце. Аж хотілося співати! Або — летіти!.. Йому здалося, що звідси видно півсвіту — така неосяжно-прозора далеч, пронизана сонцем, простяглася в безмежжя. Перед ним лежала прекрасно- дивна країна, помережена ріками, заводями, озерами й протоками, вкрита темно-зеленими лісами й буйними зеленими травами, заквітчана свіжими барвами, яких він ні разу не бачив у степу, країна, котру можна вимріяти лише в казці або побачити вві сні...
Його молодші супутники теж завмерли від зачудування й довго стояли мовчки, вражені незвичайністю, могутністю і красою краєвиду, що відкрився перед ними.
— Ось ми й приїхали,— тихо сказав Кий і показав рукою на широкий поділ.— Тут живе наш стрий Межамир...
Хлопці глянули вниз. Там, на рівному березі невеликої повноводої річки Почайни, виднілося чимале селище. Над очеретяними дахами дерев'яних хиж звивалися сизі дими. За річкою, на оболоні, паслася худоба. Біля дощаної пристані, де погойдувалися на воді темні човни, юрмилися люди. А ще далі, за зеленими лугами і жовтими пісками, виблискував проти сонця широкими плесами Дніпро...
— В гарному місці живе наш дядько! — вигукнув Хорив.— Привілля яке! Не дивно, що він не захотів після розгрому Аттіли повертатися на Рось!
— Не дивно,— погодився з братом Кий.— Справді, тут гарно!
Вони ще якийсь час милувалися розкішним краєвидом, що розлягався на північ, на схід і на південь, а потім, ведучи коней на поводах, спустилися крутою стежкою вниз.
Селище зустріло їх гавкотом собак і гомоном людських голосів, що линув з-над берега Почайни. Там саме причалили рибальські човни, і до них зійшлися з кошиками і міхами всі, хто залишався вдома і нетерпляче ждав улову, щоб поласувати смаженим лином або вареною з укропом та цибулею юшкою зі стерляді.
Рибалки викидали рибу на піщаний берег, тут же старші ділили її на «дими», і жінки та діти, зібравши в кошелі та міхи, несли додому.
Помітивши озброєних чужинців, селищани враз притихли. Наперед виступили чоловіки. В насторожених очах зачаїлося запитання: хто ви — друзі чи вороги? З чим прибули?
Та перш ніж Кий устиг пояснити, хто вони, з гурту вийшов поважний сивобородий дід у довгій полотняній сорочці, підперезаний вузьким ремінцем, простягнув шкарубкі вузлуваті руки і вигукнув:
— Ба, ба, ба! Кию, ти? Яким побитом? Це був старійшина Межамир.
— Так, стрию, це я,— відповів Кий.— А зі мною — брат Хорив і мій друг Ясен.
Старий обняв хлопців.
— Радий я, радий, що навістили мене... А що скоїлося на Росі, що мчали ви без відпочинку? Бачу, коней загнали геть — ледве поводять, бідні, боками... Чи, бува, не приключилася біда яка з братом моїм, з Туром?
Кий заперечно похитав головою:
— Ні, отець, дякувати богам, живий-здоровий...
— Тоді... — і гримнув на жінок і дітей: — Беріть рибу — і киш звідси!
