чоботи із жовтої шкіри, і такий же шкіряний пояс, оздоблений не срібними, як у Кия, а золотими бляшаними накладками. До пояса кріпився короткий меч.
— Гарно тут у вас! — вигукнув княжич захоплено.— День і ніч шумить водоспад! По берегах — родючі поля, дрімучі ліси! А селище у старійшини Тура нічим не поступається князівському!.. Та й не дивно: рід русів — то справжнє плем'я!
— Ну, де там! — заперечив Кий.— На Родні краще: Дніпро, Задніпря, простір — видно на півсвіту!..
Чорний Вепр задоволено усміхнувся.
— Так, у нас справді веселе місце... Кращого, либонь, над усім Дніпром не знайти! Отець знав, що вибирав!
— Як почуває себе князь? Чому не приїхав Радогаст? — спитав Кий.
— Отець зовсім заслаб, і Радогаст залишився біля нього.
Розмовляючи, вони повільно йшли до селища.
З хиж вибігали люди — здалеку розглядали приїжджих.
— Про що повідомляє зі степу сторожа? Гуннів не чути? — спитав Кий.
— Не чути...
— У нас теж не чути... Тим несподіванішим може бути їхній напад!
— Не послухали мене. Я поїхав би — і про все домовився б ладком!
— Щоб ми добровільно піддалися гуннам і стали їхніми рабами? — Кий відчув, як у грудях наростає обурення.— Хто б же погодився на таке?
— Згадай долю уличів... Чого вони добилися?
Розмова поволі переростала в спірку. Молода гаряча кров кожної миті могла спалахнути вогнем, і Кий, розуміючи це і не бажаючи сваритися з гостем, став думати, як би спокійніше відповісти княжичу. Але тут раптом на стежці, що в'юнилася від річки до селища поміж кущами калини, з кошиком випраної білизни в руках з'явилася Цвітанка.
Побачивши перед собою Кия у супроводі ошатно вдягнутого незнайомця і цілого почту воїв, дівчина зніяковіла й зупинилась, не знаючи, що робити — пропустити їх поперед себе чи йти далі? Та враз оговталась, гордо випросталась, пригадавши, мабуть, що вона дочка князя,— швидко пішла до хати, де мешкала її сім'я.
Чорний Вепр зупинився і вражено провів її довгим пильним поглядом.
— О Перуне ясний! Яка красуня! — на Цвітанці біліла вишивана сорочка, що гарно облягала її струнку постать, на шиї червоний разок скляного намиста, а в косах синіли дрібненькі польові квіти.— Хто це? Твоя сестра?
Про спірку княжич забув. Стояв і дивився вслід дівчині, схвильований і збентежений, мов побачив яке диво.
— Ні, це князівна Цвітанка, дочка князя Добромира,— нахмурився Кий.— Мій отець віддав їхній сім'ї найліпшу хату, а сестра зодягла князівну в найкращий одяг...
Йому було неприємно, що Чорний Вепр запримітив дівчину і так відразу захопився нею. Від недоброго передчуття холодна хвиля прокотилася попід серцем.
Та княжич не помічав цього.
— Дочка князя Добромира! Яка гарна! — вигукнув ще раз захоплено.— Гм! З-за одної такої зустрічі варто було їхати сюди!
Кий промовчав, бо не хотів сказати щось різке, а Чорний Вепр не відривав погляду від стрункої постаті дівчини і все прицмокував язиком, аж поки князівна не зникла в темному отворі дверей найбільшої хижі, що стояла посеред селища.
Старійшина Тур зустрів княжича, мов сина,— обняв, поцілував у голову. Наказавши отрокам напоїти й нагодувати коней, запросив до хати, де Либідь, гарно одягнута й причесана, подавала на стіл.
— Моя донька,— показав на неї Тур.
Чорний Вепр неуважно вклонився дівчині і, ковзнувши по її обличчю байдужим поглядом, сів до столу.
Це страшенно обурило Кия. «Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!» — вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.
Так думав Кий.
А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.
Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.
— Проведи, Кию,— глянув на сина Тур.— Та не затримуйтеся довго біля хворого... Ледве дихає...
Кий хитнув головою.
— Гаразд, отче.
* * *
У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.
Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.
Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:
— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе...
Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.
— Сідай, княжичу... Будь гостем,— промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.
Чорний Вепр сів, запитав:
— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?
Добромир кволо усміхнувся.
— Як моє здоров'я?.. Поки що живу... А як буде завтра — одному Світовиду відомо... Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей...
— Це добре,— Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?
По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.
— Так, це правда,— прошепотів ледь чутно.— Сам бачиш...
— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?
— Сила в Ернака велика... Ми билися хоробро, та цього виявилося замало... Майже всі наші полягли...
Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.
— Чого ж хоче каган Ернак?
— Стати новим Аттілою... Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена...
— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?
— Не знаю... Сила у нього велика... Зібрана в один кулак... А ваша розпорошена... От коли б ви заручилися підтримкою сусідів...
— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?
— Не думаю... Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля...
