Дівчата обурено залементували, але рушили хлопцям назустріч. Обидва хороводи поволі зближувалися. Лунали жарти, сміхи, веселі вигуки. Врешті зійшлися — хлопці розступилися й охопили дівочий круг своїм кругом так, що обидва ідоли — Купайла й Марени — опинилися всередині хороводів.
Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:
Ходили дівочки коло Мареночки, а хлопців ватага — навколо Купайла...
Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці... Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці — в зворотному, потім — навпаки... Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.
Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе,— обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.
Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі — і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя...
Який же гарний! Який дужий! Такого, ще й не стрічала за своє недовге життя!
Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів. А коли утворилося спільне коло, Кий став поряд, поклав їй руку на плече і, нахилившись, прошепотів:
— Гарна ти!
— Невже? — дівчина почервоніла від задоволення.
— Клянусь Світовидом!.. Танцював би з тобою до самого ранку!
— Я теж,— почулося у відповідь сором'язливе признання. їхні руки сплелися в міцному потискові.
Раптом Цвітанка здригнулася. Зі щік збіг рум'янець.
— Що з тобою? — сполошився Кий і прослідкував за поглядом дівчини.
Насупроти, за хороводом, стояв у гурті своїх воїв княжич Чорний Вепр. Невисокий, з гордо піднятою головою. На плечах — червоне корзно, на ногах — жовті чоботи. Густе чорне волосся зачесане назад і перев'язане кольоровою стьожкою. Ліва рука — на рукояті меча, права — уперлася в бік. Обличчя закам'яніле, суворе.
А чорні очі так і свердлять Цвітанку, так і прикипіли до її зблідлих щік.
Ох, боюся я його! — прошепотіла дівчина, здригаючись.— Прив'язався, мов лісовик!
Кий стиснув їй руку, відповів тихо, щоб ніхто не почув:
— Не бійся... Я захищу тебе!
— Він княжич...
— Ну то й що?.. А ти — князівна!
— Він має дружину...
— Я теж маю дружину! Рід русів могутній...
Цвітанка ясними очима вдячно глянула на юнака і раптом сказала:
— Ти так на мене дивишся, Кию...
— Як?
— Як ніхто ніколи не дивився!
— Бо ти ж гарна!!. Я казав тобі вже.
— Є кращі дівчата...
— Для мене немає... Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів...
— Для мене теж кращого немає...
— Люба!
— Любий!
— Будь моєю жоною! Ти згодна? Дівчина спалахнула від щастя.
— Згодна...
І мимоволі глянула поверх голів. Чорний Вепр стояв там же, де й раніш, і палаючим поглядом стежив за кожним її рухом. Невже здогадався, про що у них мова?!
Серце її стиснулося: такий лихий блиск у княжичевих очах! Сказати Києві? Та в цю мить пролунав голос Либеді:
— До річки, дівоньки, до річки! Пустимо на воду вінки! Вже сонце сіло за дерева — незабаром запалає купальський вогонь!
Хоровод ураз розсипався. Дівчата заверещали й пурхнули до берега. Хлопці кинулися за ними.
Прудконога Либідь першою добігла до річки і, знявши з голови вінок, пустила на воду. Течія підхопила — понесла.
До нього долучилося багато інших — і закружляли на темно-лискучій поверхні Росі, мов пухкі жовтаві каченята. Одні пливли спокійно, поважно, без метушні, інші, потрапивши в закрут виру, заспішили, затанцювали, а треті прибилися до берега й заплуталися у лозняку...
Цвітанка пустила й свій. Він ковзнув по заводі, виплив на плесо, потрапив на бистрінь і, обганяючи поважніших і спокійніших своїх побратимів, подався вниз по течії у непроглядний вечірній морок. Дівчина не відривала від нього очей — куди понесе? Де пристане? Чи довго продержиться на плаву? Адже те її щастя, то її доля!
Вінки пливли довго, і дівчата поволі йшли за ними берегом, аж поки густі сутінки не вкрили і їх, і річку, і ліс, і весь довколишній простір темною пеленою.
Тоді Кий гукнув:
— Вертаймося до Купайла! Підпалимо купальський вогонь!
Всі рушили назад, на галявину. Стали кружка довкола Купайлового ідолища. Кий дістав з-під нього загорнуті в ганчірку дві сухі смолисті дощечки з невеликими заглибинами посередині, загострену з обох боків палицю з насадженим на неї кам'яним коліщам, трут, жмут клоччя і, нарешті, ще одну палицю з прив'язаним до обох кінців шнурком — Так званий погонич, або поганяйло.
Вогонь для купальського багаття потрібно було добути старим, прадідівським способом — тертям. Тут не годився вогонь, взятий з домашнього вогнища, ні вогонь, добутий кресалом чи запалений блискавкою. Тільки — тертям!
Причандалля для цього готове. Тепер — за роботу!
Всі затаїли дихання.
Сутінки згущувались все більше. Та Кий не поспішав. Одну дощечку поклав на землю, вставив у заглиблення палицю з кам'яним кружалом, накинув на неї шнурок батіжка, а другою дощечкою накрив протилежний кінець палиці і міцно притиснув її рукою.
Правою рукою взяв держално батіжка, що тільки називався батіжком, а насправді скидався на лук з довгою, не натягнутою тятивою, обкрутив його так, щоб утворилася петля, і почав ним розгонити, мов дзиґу, палицю з кам'яним кружалом. Власне, це й була дзиґа, що в умілих Києвих руках закрутилася з неймовірною швидкістю.
Всі завмерли. Спалахне купальський вогонь чи не спалахне?
А Кий прискорював і прискорював рух. Дзиґа аж хурчала!
І ось не минуло й кількох хвилин — дощечки задиміли, засичали, у повітрі запахло гаром.
Батіжок замелькав ще швидше.
І тоді з-під цупкого дубового гостряка заскакали іскри. Смолисті дощечки зашкварчали, в густих сутінках, що налягли на ліс і на галявину, зажеврів малиново-золотистий жар.
Кий відкинув непотрібні тепер дзиґу і батіжок, поклав між дощечки шматочок трута й жмутик клоччя й щосили почав дмухати на них.
Почувся різкий запах тліючого трута, потім спалахнуло клоччя, і по ньому зазміїлися ледь помітні золотаві язички.
Вогонь! Купальський вогонь загорівся!
