Всі на радощах закричали, засміялися, взялися за руки і пустилися в танок.
А Кий тим часом скрутив жмут соломи круг палаючих дощечок, підклав під купу хмизу. Спочатку несміливо крізь дим заблискотіти іскри, затріщало сухе гілля — і враз угору шугнуло жовтогаряче полум'я. Вечірній морок розступився, і купальський вогонь осяяв і галявину, і похмурий ліс до вкола неї, і парубків та дівчат, що кружляли в нестримному танці.
Першим плигнув через вогонь тонкостанний білявочубий Ясен. Розігнався — і сягонув прямо крізь полум'я.
— Ух-х! — вискочив з другого боку обсмалений, але радісний і щасливий.— Позбувся нечистого духа!..
У нього затлівся рукав сорочки. Сміючись, Либідь пригасила його. Ясен обняв її за стан, підштовхнув до багаття.
— Плигай і ти зі мною! Нумо, разом!
— Ой, згорю! — запручалася дівчина.
— Не згориш! Опирайся на мою руку — перелетимо, як птахи!
Він потягнув її вперед, залоскотав попід руками. Либідь заверещала, зареготала і помчала поруч з ним. Стрибнули з розбігу,— ухнули, мов пірнули в холодну воду,— і, щасливі, усміхнені, обоє опинилися по другий бік вогнища.
* * *
За Ясеном і Либіддю почали стрибати інші. Кожному хотілося пройти через священний купальський вогонь, що очищає від злих духів та скверни. Стрибали поодино й парами, стрибали з веселим сміхом і жартами, з молитвами і навіть зі страхом, але всі — з надією на очищени.
Далеко за північ палахкотіло багаття, далеко за північ веселилися переповнені молодою юнацькою силою і щастям хлопці й дівчата. Стугоніла під ногами земля, луною озивалося Заросся, лисніли бронзові спітнілі обличчя, захопленням блищали очі.
Галявина не знала спочинку.
Співи, танці, жарти, ігри в горюдуба, довгої лози, челика, жмурки, гра на сопілці, ріжках, гуслях, грім бубнів, різні витівки й пустощі — чого тільки не набачилася і не наслухалася темна, таємнича купальська ніч, що здавалася ще темнішою і таємничішою від могутніх спалахів золотистого полум'я, крику наполоханих сов та ухкання лісовиків і русалок в непролазних нетрях і хащах предковічного лісу. Одного Щека не чути було серед загального гармидеру. Ще завидна уздрів незнайому дівчину з мідно-золотими косами, великими зеленими очима і дужим тілом. Побачив — і втратив спокій.
— Звідки вона? — спитав Хорива. Той розвів руками.
— Уперше бачу.
— Мабуть, з далекої веськи?
— Мабуть.
— Вона подобається мені! Я викраду її!
— Ти навіть не знаєш, як її звати.
— Дізнаюся.
— Як?
— Підійду і спитаю.
— Отак зразу?
— Не маю ж я часу приглядатися цілий рік, як ти до своєї Малушки!
— Який ти швидкий!
— А ти ж думав!
Щек осмикнув на собі сорочку, поправив пояс і сміливо попростував до зеленоокої отроковиці.
— Ти, здається, не наша, дівчино... Звідки будеш? — і подав руку до танцю.
Дівчина хотіла відхилитися, але Щек схопив її міцно за стан і повів у коло.
— Ось ти яка дика! Не втечеш!
— А от і втечу!
— Чому? Хіба я такий бридкий?
— Ні, не бридкий, навіть навпаки,— і дівчина вперше пильно подивилася на стрункого парубка з кучерявим чубом і палкими очима.
— То в чому ж річ? У тебе є наречений?
— Може, є, а може, й нема,— загадково відповіла дівчина.
— Так не буває.
— А от буває!
— Як?
— А так,— знову загадково усміхнулася незнайомка,— десь, може, е, а тут немає...
— А-а, це все одно, що немає! — рішуче сказав Щек, крутячись у швидкому танці.— Але я так і не дізнався, звідки ти?
— З Росави...
— А як тут опинилася?
— Прийшла з нашими хлопцями й дівчатами до вашого Купайла...
— От добре!
— Чому?
— Інакше — як би я тебе зустрів?
Дівчина зашарілася й опустила очі. Була зовсім молода — літ шістнадцяти, але дивилася сміливо, гордо.
— А коли б не зустрів?
— Дуже шкодував би! Дівчина спалахнула ще більше.
— Ви, хлопці, всі такі брехуни!
— Я — ні!
— Не вірю!
— Повіриш!.. Як тебе звати?
— А тебе? — в свою чергу запитала незнайомка.
— Щеком.
— А я — Рожана!
— Як гарно!
— Справді?
— Тобі личить...
— Ну, й словоблуд ти, Щеку!
— А от і ні!
— Чим доведеш?
— Тим, що викраду тя сьогодні!
— Ов? А далі?
— Станеш моєю жоною!
— Ха-ха-ха! — засміялася Рожана і, раптом перервавши танок, випурхнула з його рук і кинулась до гурту дівчат...
Цілий вечір Щек бачив одну Рожану, не відходив від неї. Не чути було його веселого співу, розгонистого сміху, ні з ким іншим не танцював, окрім зеленоокої отроковиці з далекої Росави. А коли спалахнуло купальське вогнище, кілька разів стрибнув з нею через багаття, а потім шепнув:
— Хочеш побачити, як цвіте папороть?
— Хочу... Хто побачить, як цвіте папороть, той знайде щастя!
— Тоді ходімо зі мною! — він схопив її за руку і повів до лісу.
Побачивши в темряві похмурі стовбури дерев і почувши неясні тривожні шерехи й крики нічних птахів, Рожана почала опиратися.
— Ти куди тягнеш мене?
