— Бачив,— відповів Крек.— І все зробив так, як ти наказував,— талісман передав, про твою матір і про тебе розповів...
— Ну й що?
— Каган зрадів, що його сестра жива і що в нього є племінник...
— А про мій намір піддатися гуннам і з їхньою допомогою стати полянським князем казав?
— Аякже!
— Ну, й що відповів на це мій вуйко?
— Обіцяв допомогу і захист.
— А якщо мені не пощастить спекатися брата Радогаста?
— Тоді — князювання у племені уличів... Каганові потрібна там віддана людина.
Чорний Вепр полегшено зітхнув:
— Це добре... Коли ж чекати вуя з військом? Крек здвигнув плечима.
— От цього не знаю... Каган своїх намірів не розкриває нікому.
— Мені, своєму племінникові, міг би й розкрити,— образився княжич.
— Його довіру ще треба заслужити, Чорний Вепре.
— Я заслужу її... Так і передай Ернакові — заслужу! — сказав після роздуму Чорний Вепр.— І хай каган не гається, а йде на Рось! Князь Божедар, мій отець, уже такий старий і хворий, що боги от-от покличуть його до себе... Було б добре, щоб гунни підійшли до Родня ще до його смерті. Тоді мій брат Радогаст не встиг би зібрати під свою руку всю полянську силу... Розумієш?
— Ще б пак!
— У мене тут багато ворогів, та найстрашніші для мене двоє — Радогаст і воєвода молодих русів Кий. Хай допоможе мені вуйко знищити їх, а з іншими я сам розправлюся!
— Передам каганові про це...
— Тоді не гайся... Бери коня — і в путь!.. Жду тебе в першу ніч молодого місяця біля Родня.
— Гаразд,— сказав Крек і вклонився княжичеві в ноги.— Дякую, Чорний Вепре, що вдруге врятував мене від смерті. Повік не забуду цього. Хай береже тебе Тенгріхан!
Він підвівся, розтриножив коня, скочив у сідло і тихо, без шуму зник у сріблясто-синій імлі місячної ночі.
* * *
Родовичі, всі, як один, одягнуті в біле, з кладовища рушили додому, розтягнувшись попід горою купками, мов гуси, що повертаються з пастівника додому.
Тур ішов з волхвом, але Кий притримав його за рукав.
— Отче, відпусти нас з Боривоєм — пошукаємо Цвітанку,— промовив стиха, і в його голосі відчувся глухий, прихований біль.
— Де ж ви будете її шукати? Світ великий...
— Родня вона не минула... Або десь поблизу нього... Більше нікуди Чорному Вепрові її везти... Там і шукатимемо. І5Т
— А якщо потрапите княжичу до рук?
На все воля богів, отче. Але ж я не ликом шитий — сам постараюся обхитрити Чорного Вепра!
Тур з любов'ю глянув на сина. Гарний отрок! Уже, власне, муж! Спокійний, дужий, розумний! Як би радувалася душа Білиці, коли б боги не покликали її до себе! І старому батькові — радість, і молодшим братам та сестрі — опора!..
Однак дати згоду не поспішав.
— А якщо гунни посунуть?.. Я міркував, що ти станеш не тільки на чолі молодшої дружини, а поведеш усю силу руську. Бо мене вже роки гнуть донизу... А що гунни нападуть — чує моє серце. Недарма Крек так швидко об'явився в наших краях!
Кий задумався.
— Я не затримаюсь, отче... У поле ж пошлемо посилену сторожу. А замість себе залишу Щека,— він глянув у сині, трохи примерхлі очі батька.— Він впорається...
— Кого ж ти ще, крім Боривоя, візьмеш з собою?
— Хорива, Братана і Грозу.
— Гадаєш, досить буде? .
— Гадаю, досить... Ми ж ідемо не на відкритий бій, а вивідачами. Чим менше нас, тим краще.
— Гаразд, їдьте... Але якнайшвидше повертайтесь!
— Повернемося, отче.
Повеселілий Кий підійшов до гурту отроків, котрі ждали на нього.
— Ну, що? — кинувся Боривой.
— Їдемо!
— Зараз?
— Який ти швидкий! — усміхнувся Кий і повернувся до отроків.— Друзі, хто хоче піти в поле сторожувати гуннів?
Всі ступили наперед.
— Я!
— Я!
— Я!
Кий підняв руку.
— Ні, так не годиться. Я сам назначу старших... Ясен, Вовчий Хвіст, Ломинога, Велемир! — названі отроки виходили наперед і ставали поряд з Києм.— Ви будете болярами... Кожен з вас візьме по п'ять воїв, коней, зброю, харчів на тиждень — і сьогодні в степ! Побачите гуннів — негайно дайте знати нашим!.. А ти, Щеку, залишишся воєводою замість мене... Отець скаже, що робити... Хорив же, Боривой, Братан і Гроза поїдуть зі мною... Всім вирушати не гаючись!
Другого дня, надвечір, подолавши нелегкий шлях від Кам'яного Острова до Родня, Кий зі своїми супутниками зупинився в густому лісі, біля самого Дніпра. Всі були стомлені й голодні. Підкріпившись сухарями і в'яленою рибою, стриножили коней і пустили в яр пастися, а самі лягли спочивати і відразу поснули.
Опівночі Кий прокинувся, розтермосив Хорива і Боривоя.
— Пора!
Хлопці продерли очі, почали позіхати. Але, згадавши, чого вони тут, враз схопилися на ноги.
— Що робитимемо, Кию?
— Передусім — на Родень! Якщо пощастить спіймати кого-небудь і ми дізнаємося, де Цвітанка, тоді подумаємо, що робити далі!.. Все — коней, харчі, кожушини — залишаємо тут. Гроза та Братан постережуть... З собою візьмемо тільки мечі та вірьовки, щоб зв'язати полоненого, якщо візьмемо, а також ганчірку — заткнути рота.
Щоб не плутатися по яругах, пішли берегом, понад самою водою. Зупинилися навпроти Родня. Прислухалися. Тихо хлюпощеться м'яка дніпровська хвиля у темній осоці, іноді десь скинеться щука, прокричить сова — і знову терпка тиша окутує землю... Ні людського гомону, ні гавкоту собак — усі сплять...
Обережно, хапаючись за стовбури дерев та за кущі, видерлися на гору і наблизилися до дерев'яної загорожі.
Кий підвівся навшпиньках і заглянув у дворище. Та побачив небагато: темні будівлі, купи дров попід загорожею, якісь неясні тіні вдалині, ї жодної людської постаті. Мов вимерли всі або поснули непробудним сном.
«Так і до лиха недалеко. Досить гуннам підійти вночі, оточити веську — ніхто живим не виприсне звідси»,— подумав Кий.
Та думав він так передчасно. Коли, вхопившись за частокіл, підтягнувся вгору, щоб перемахнути в двір, під вагою тіла заскрипіло сухе дерево — і враз у темряві завалували собаки. Ціла зграя їх, з галасливим гавкотом, мов на ловах, кинулася на той звук.
Від воріт долинув сонний голос сторожа:
