— Гунни? Де ж вони?
— Ще за Россю... Цю звістку принесли троє воїв,— старійшина повернув голову до Кия: — Та ось вони!
Юрба розступилася. Наперед виступив Кий.
Чорний Вепр, побачивши свого недруга, аж кинувся:
— Ти?!
В цьому вигукові прозвучало все: і непідроблений подив, і гнів, і зловтіха, і погроза. Княжич не зміг приховати своїх почуттів... Кий був не з полохливих, але від того вигуку серце його здригнулося. Безперечно, тепер Чорний Вепр зробить усе, аби не випустити його зі своїх рук!
Радогаст теж був здивований.
— Кий? Яким побитом? Коли ти встиг прибути? Та й дивно: ми ж до русів не посилали гінця. Далеко! Все одно ваш рід не встиг би прибути вчасно на похорон. А зважаючи на спеку, ми не могли тримати тіло князя довше...
— Я тут з іншої причини,— відповів Кий і глянув на Чорного Вепра, не бажаючи пояснювати, що то за інша причина.
Їхні погляди схрестилися на коротку мить, але цього було досить, щоб Чорний Вепр зрозумів, чого прибув сюди Кий, а Києві стало ясно, що Цвітанка в руках молодшого княжича.
Тим часом Радогаста цікавило інше. Він підступив до Кия.
— Отже, ти бачив гуннів?
— Так.
— Де саме?
— Вони вже підходять до Росі.
— Багато їх?
— Ціла орда.
— О боги!.. І вона прямує до Родня?
— Так. Накажи, княжичу, отрокові злізти на дерево — і він побачить, де зараз орда і куди прямує!
Радогаст кивнув одному з молодих воїв — і той прудко помчав до старої груші, що одиноко стояла біля дороги.
Про мертвого князя, здається, забули.
Юрба глухо гомоніла. Всі розгубились, ждали, що скажуть княжичі й старійшини. Але княжичі й старійшини були не менше розгублені, ніж прості вої, і теж мовчали.
Нарешті Радогаст підняв до неба руки, вигукнув з відчаєм:
— О боги! Що ж нам тепер робити? В такий час ми залишилися без князя!
Старійшини теж звернулися до богів:
— О великий Даждьбоже, і ти, грізний Перуне!.. Що нам робити?
Кий виступив наперед.
— Треба обрати нового князя! Це перше, що нам слід зробити!.. Час не жде! Ще сьогодні гунни можуть напасти на нас!
Радогаст тихо промовив:
— Як же обирати нового князя, коли старий ще не похований по закону предків?
— Але ж, княжичу...
Кий не встиг відповісти, як раптом з вершини високої рясної груші долинув тривожний крик:
— Гунни! Гунни переходять Рось!
Цей крик приголомшив полян не менше, ніж Києва звістка. Гунни переходять Рось! Отже, поза всяким сумнівом, вони простують до Родня і незабаром будуть тут! Не встигне сонце з полудня опуститися до заходу, як їхні передові загони виринуть із-за лісу і зіткнуться з полянським військом.
— Де вони переходять ріку? Скільки їх? Невидимий серед густого гілля дозорець відповів:
— Переправляються на перемолі... А скільки їх — хіба злічиш! Мов хмара — видимо-невидимо! Весь правий берег потемнів від коней і людей!
Вражені цими словами, всі мовчали. Непорушно лежав у липовій корсті сивий, висохлий від старості та немочі князь Божедар. Завмерли біля нього старійшини родів, що зібралися, щоб провести його в останню далеку дорогу, застигли, не знаючи, на що зважитись, княжичі, мовчала насуплена огрядна княгиня Чернета...
У поглядах стояло одне запитання — що робити?
Поскільки жоден з княжичів не наважувався щось сказати — наперед виступив з гурту старійшин високий сивий муж, якому вага літ, що пригнула його колись міцні плечі, давала право говорити першому, і прорік:
— Поляни! Родовичі! Друзі! — голос його пролунав гучно і рознісся по всьому полю.— Стоїмо ми на порозі великої біди, що темною хмарою насувається на нашу землю... Достославний князь Божедар упокоївся. Віддавати його тіло священному вогню, що востаннє мав би очистити князівську плоть і душу від скверни,— ніколи... Йде на нас могутній і лютий ворог!.. Що ж нам робити, що ж нам діяти нині, щоб гідно зустріти непроханих гостей?.. Гадаю, похорон покійного князя відкладемо на завтра, до закінчення битви, яка, без сумніву, розгориться тут ще днесь (сьогодні). Якщо ми переможемо, то поховаємо його разом з загиблими воями, а якщо поляжемо на полі брані, то князеві останки розділять лиху долю всіх родовичів — гайвороння поклює його і нашу плоть, а сира земля полянська з часом прийме в своє лоно наші кістки... Та допоки ми живі, то про живе й маємо думати! У князя Божедара зосталося двоє синів-княжичів — Радогаст і Чорний Вепр. Ми знаємо, що покійний князь хотів, щоб після його смерті князем став хто-небудь з них... Але ж ми не ромеї і не гунни, у яких владу переймає старший із синів покійного імператора чи кагана. Ми вільні люди й живемо в самоправстві — скликаємо віче і вибираємо князем найдостойнішого! Чому ж зараз маємо відступати від покону батьків?..
— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.
— Вибирати нового князя зараз ніколи: часу немає та й мало тут родів полянських зібралося — віче наше не матиме сили,— вів далі старійшина.— Тож, на мою думку, оберемо воєводу — і станемо на прю з вождем гуннським! А згодом, якщо боги допоможуть нам здобути перемогу, зберемо все плем'я і виберемо князем найдостойнішого — чи то Радогаста, чи Чорного Вепра, чи когось іншого з-поміж нас...
— Згодні! Згодні! — знову загули найбільш нетерплячі.
— То кого ж оберемо воєводою? Княжича Радогаста? Найближчі вої і старійшини підхопили:
— Радогаста! Радогаста! Кий теж подав свій голос:
— Радогаста! — і глянув на Чорного Вепра.
Той стояв поруч зі старшим братом — мовчазний, насуплений, міцно стуливши губи. Щоки його зблідли. Очі палали чорним блиском, ніби в них змагалася всеспопеляюча ненависть з несподіваною радістю.
«Якийсь несамовитий! Божевільний! — подумав Кий.— Що з ним?»
НАКОНЕЧНИК СТРІЛИ
Як тільки над полянськими родами, що зібралися тут, на чистому полі неподалік Родня, пролунали одностайні вигуки, що військо воліє мати воєводою Радогаста і вручає йому необмежену владу на час війни з гуннами, до нього підступили чотири поважні старійшини і на рівні опущених рук схрестили чотири списи, поклали на них щит, утворивши щось на зразок помосту. Радогаст швидко став на нього, і старійшини підняли щойно обраного воєводу над головами.
— Вої! Друзі! Родовичі! — звернувся він до притихлого війська.— Дякую за честь... Не в легкий час виявили ви її мені, і не легкі часи наступають для нашого племені. Всі наші надії на богів наших — Даждьбога і Перуна, яких ми зараз молимо дарувати нам перемогу!.. На цьому й покінчимо... Хай старійшини шикують військо і пошлють спритних отроків вивідати, що роблять гунни і які в них сили! А ми з болярами, з милим нашим братом Чорним
Вепром та з матінкою Чернетою покладемо покійного князя Божедара на похоронне ложе, щоб з висоти його він дивився на своїх хоробрих воїв!.. Я все сказав — ідіть!..
