багато поприщ, є простір для атаки і для відступу, є трава для випасу і місце для стійбища, а головне, в степу все військо можна тримати в одному кулаці. В лісі цього не зробиш... Та коли хочеш перемогти ворога, то можна це зробити і в лісах. Лише треба битися в пішому строю, як це роблять слов'яни. Гунни не звикли до цього? Даремно...
Коли Чорний Вепр висловив усе це каганові, той розсердився.
— Гунни — сини степів. Ліс чужий для них. У лісі не тільки одна людина, а все військо може загубитися, як голка в копиці сіна. І як тоді керуватимеш ним?
— Вуйку, дай мені по тисячі воїв на кожну руку та тисячу на чільний полк — і я приведу тобі Кия на аркані! Живого чи мертвого!.. Поки він держить князіство в полянах, я не матиму спокою, а ти не матимеш ніякого зиску з них.
— Я подумаю,— коротко відповів на те каган.
І вони розсталися. Ернак переправився за Рось, у степи, де став на відпочинок, а Чорний Вепр подався на Родень.
Друга причина лихого настрою князя полягала в тому, що майже всі полянські роди, крім князівської роді, знялися з насиджених місць і пішли з Києм на північ. Такого він не ждав. Над ким же князювати?
І вже зовсім доконала його, вивела з рівноваги звістка про те, що Цвітанки так і не пощастило знайти.
Він витріщився на Дуба:
— Як! Троє лобурів — Лют, Мислята і Малк — не змогли наздогнати і схопити одного дівчиська? Де вони? Поклич їх сюди! Та й Сову разом з ними!
Дуб знітився.
— Князю, Люта і Мисляти вже й на світі немає...
А Сова взяв десяток воїв і кинувся в погоню за Цвітанкою...
— Як це Люта і Мисляти на світі немає? Що з ними скоїлося? Кажи толком! — гаркнув Чорний Вепр.
— Їх убито, коли вони вже ось-ось мали схопити те дівчисько... Пробачте, княгиню...
— А Малк?
— А з Малком щось негаразд. Щось він крутить, приховує... Чогось боїться... Правди не каже...
— А все-таки?
— Люта і Мисляту вбили, мабуть, руси із засідки. А Малк утік...
— Та, може, це й справді так?
— То чому прибув без зброї?.. Не дає на це відповіді і починає крутити, звивається, як вуж!
— Гм, ти гадаєш, руси його відпустили?
— Думаю, відпустили... Але не задарма...
— Тобто...
— Боюсь, як би він не став їхніми очима і вухами серед нас...
— Ось як! Де він?
— У ямі.
— Ага, це добре... Заутра я сам поговорю з ним. І якщо запідозрю що-небудь, то, клянусь Перуном, кара буде невідворотна і страшна!.. А зараз — обідати і відпочивати! Стомився, мов пес!
Другого дня Малка витягли з ями і привели до князя в хоромину. По тому, яким лиховісним вогнем блиснули очі в Чорного Вепра, отрок зрозумів, що будуть катувати. Йому стало моторошно. Він мимоволі оглянувся на двері, але там стовбичив Дуб з гарапником у руках.
— Де Цвітанка? — запитав похмуро Чорний Вепр.
— Її відбили у нас нападники...
— Хто вони були? Руси?
— Можливо...— Малк не хотів признаватися, що то були Хорив і Боривой.
— Скільки їх було?
— Не знаю.
— Де ж поділися Лют і Мислята?
— Їх відразу пронизали стрілами.
— А ти?
— А я кинувся тікати.
— І залишив ворогам зброю?
Малк загаявся з відповіддю. Підсвідоме відчував, що правди казати не слід.
Чорний Вепр помітив вагання хлопця і затопив йому кулаком в обличчя.
— Ну!
Малк облизнув з розбитої губи кров. У серці закипіла злість.
— Спис і лук я справді кинув: вони заважали мені.
— А меч і тул?
— Їх зірвало, коли я продирався крізь кущі.
— Бреше! Пояс і досі на ньому! — втрутився в розмову Дуб.— А як можна було загубити меч і тул, якщо пояс цілий?
Чорний Вепр уп'явся в очі Малка гнівним, пронизливим поглядом.
— Поясни — як це сталося! — і ще раз ударив хлопця в обличчя.
Малк мовчав. Бачив, що потрапив у пастку, з якої не було виходу. Признатися, що напали на них Хорив і княжич улицький Боривой, а тим більше, що вони взяли його в полон і відпустили, боявся, бо Чорний Вепр не повірить у великодушність русів. І раз'ом з тим не знаходив переконливого пояснення, чому він залишився без зброї.
— Чому ж мовчиш, негіднику? Зрадив свого князя, купив собі життя тим, що пообіцяв служити Кию? Признавайся! — гримнув Чорний Вепр і, не тямлячи себе, почав щосили бити отрока.
Малкові похололо в грудях. Лише тепер він зрозумів, що його обвинувачують у найтяжчому гріхові, за який одна • кара — смерть. І то буде добре, якщо йому просто відсічуть голову. А якщо посадять на кіл? Від Чорного Вепра і Дуба пощади ждати не доводилось.
Він упав навколішки, підняв руки, хрипко заблагав:
— О ясен Хоросе, пресвітлий Даждьбоже, і ти Велесе, і ти, Перуне, навіщо поклали гнів на мене?! Чим завинив я перед вами?
Дуб ззаду шмагонув його гарапником.
— Вставай, паскуднику! Не скигли, не згадуй всує богів! — і поставив хлопця на ноги.
Тут прочинилися двері — і до хоромини вступив Крек. Був він стомлений, припорошений дорожньою пилюкою. В руці — нагай з короткою ручкою, обплетеною ремінним мереживом.
Знявши з розпатлаьої голови повстяний ковпак, витер ним спітніле подзьобане обличчя, а потім прокаркав, мов ворон:
— Великий каган шле тобі вітання, князю, і три тисячі воїв! Стільки, скільки ти просив... А ще велів передати, щоб ждав його біля витоку Росави, він теж піде — з усім військом!
Чорний Вепр не зумів приховати радості.
— Три тисячі!.. Дякую, Креку, що приніс мені таку добру звістку! Тепер ми застукаємо Кия в його лісовій барлозі і притягнемо на аркані до Родня! — він обняв Крека.— А де ж військо?
— Стало табором над Россю.
— Я хочу негайно бачити його! Ходімо!
Він рушив до дверей, та позаду почувся голос Дуба:
— А що ж робити з цим хлопцем, князю?
Чорний Вепр зупинився, потер чоло.
— 3 цим хлопцем?.. А що роблять із ворогом? На кіл його! Тим більше, що він чув нашу розмову.
— Буде зроблено, князю,— незворушно промовив Дуб.
Але Чорний Вепр тут же додав:
— Ні, зачекай... Ти знаєш мурашник під Перуновою сосною?
— Знаю.
— Прив'яжи його до тієї сосни — до ранку залишаться самі кістки!
