цікавістю приглядалися до нових місць, на яких їм, може, доведеться не один рік прожити.
Перебравшись через кілька глибоких ярів, поляни перед вечором зупинилися на широкому узвишші, теж, як і всі околиці, порослому лісом. Києві місцевість здалася знайомою, і він дав знак готуватися до ночівлі, а поки родовичі розташовувалися, хто де хотів, по своєму звичаю, вирішив оглянути околиці.
З того боку, звідки вони щойно прийшли, темнів глибокий вузький яр з урвистими стінами, гіллястими деревами, непролазними кущами і невеликим струмком посередині. Тому Кий у супроводі Щека і кількох отроків повернув ліворуч, на захід сонця, і незабаром спустився пологим схилом у широку долину, густо вкриту болотяною рослинністю. Тут текла невелика річка, в кількох місцях перегачена бобровими гатями, росли верби і вільхи. Тихо шелестіли очерети, крякали качки і ґелґотали дикі гуси, що при наближенні людей зривалися хмарами в небо. На бобрових ставках плавали велично-спокійні білосніжні лебеді.
— Здається мені, це та річка, на якій поселилася наша Либідь,— сказав Кий, переступаючи через струхлявілу вербу і підходячи до берега.— Тече вона якраз у той бік...
— Так, це вона,— погодився Щек.— Якщо ми поселимось десь поблизу, то цим берегом найпростіше буде добиратися до сестри...
Кий тим часом ще раз пильно придивився до навколишньої місцевості, до бобрових гаток, до лісу, що ріс по узгір'ях, і радісно скрикнув:
— Друзі! Та це ж земля стрия Межамира! Добралися врешті! Ось та стежина, по якій ми з Хоривом і Ясенем піднімалися на гору, під якою примостилося його селище! — і він показав на ледь помітну в заростях звірину стежку.— Ходімо швидше туди, поки не зайшло сонце!
Вони піднялися крутосхилом на гору, і Кий уже впевнено вивів їх на знайому стрімку кручу.
— Ось! — вигукнув захоплено.— Дивіться!
Перед стомленими воями розкрився безмежний простір, такий широкий, безконечний, що всім аж дух з несподіванки захопило. Внизу, по ліву руч, у глибокому яру, в'юнився повноводий ручай, кучерявився густо- зелений ліс, за яром знову здіймалися стрімкі високі кручі. Вдалині сріблястою стрічкою привільне плинув між піщаними берегами Дніпро, а під горою, на подолі, розкинулося мальовниче селище.
— Там живе наш дядько Межамир! Там частка роду нашого — русь! — не міг стримати почуттів Кий, а потім тихше додав: — Тут і ми поселимося... Поки що...
— А стрий Межамир не перечитиме? — запитав Щек.
— Земля — багатство всього племені, а не окремого роду, і лише віче старійшин може вирішувати, де кому сидіти,— відповів на це Кий.— До того ж стрий Межамир сам запрошував мене сюди. Місця тут вистачить на всіх...
— То ходімо до нього,— сказав Щек.
— Ходімо.
Вони швидко спустилися крутою стежкою вниз, на поділ, і Кий попростував прямо до хижі стрия Межамира.
З двору виглянуло кілька допитливих дитячих оченят, загавкали собаки, сповіщаючи жителів селища про прихід чужинців, почали виходити з сусідніх дворів родовичі.
Потім рипнули двері — і на порозі виросла висока біла постать старійшини. Якийсь час стрий Межамир мружив проти сонця очі, приглядався, а потім голосно охнув і кинувся обіймати племінників.
— Кию! Щеку! От не ждав!.. А де ж отець?
— Отець загинув... А ми ледве втекли від гуннів...
— Тур загинув!.. Бідний брат мій! — спохмурнів старійшина.— Був бій?
— Був... Спочатку Ернак погромив нас, а потім і ми дали йому одкоша. Та все ж змушені були відступити до вас, У ліси. Кінноті ворога не пробитися сюди!
— Будемо сподіватися... А що ж далі?
— Збирати сили!..
— Так, збирати сили... А тим часом надійдуть сіверяни і деревляни!
— Маєш звістку від них, стрию?
— Повернулися мої сли. Князі обіцяли допомогу.
— Це добре. Тоді ми, не гаючись, ударимо на Ернака!
Межамир не відповів. Звістка про смерть брата глибоко вразила й засмутила його, і старий довго стояв зажурений, витираючи з почервонілих очей скупі сльозини. Плечі його опустилися, а з грудей виривалося важке зітхання... Нарешті він підвів голову, відкинув назад білого чуба і, востаннє витерши пальцями очі, пильно глянув на племінників. Лише тепер до його свідомості дійшло, що на Києві червоне корзно, і він здивовано запитав:
— А це що? Чого так вирядився? Кий усміхнувся кутиками уст.
— Полянський князь єсмь... Віче обрало... Межамир ще більше здивувався:
— А Божедар?
— Помер...
— А його сини?
— Радогаст загинув від руки Чорного Вепра, котрий перекинувся на бік гуннів.
— О боги! — вигукнув Межамир.— Які страшні речі я чую! Невже таке могло статися?
— Сталося. Чорний Вепр зрадив нас!
— Ось як! Тоді віче по праву обрало тебе князем, і мій рід підтримає тебе...
— Дякую, стрию. Іншого я й не ждав... Межамир обняв племінників за плечі.
— Але чого ж ми тут стоїмо? Ходімо вечеряти! На це Кий відповів:
— Ні, стрию, не зараз... На горі стоїть мій рід і моє військо. Ждуть на мене...
— Ти зупинився на горі?
— Так, облюбував те місце... Не перечиш?
— Чого б мав перечити?
— От і добре.— Кий теж обняв старійшину і поцілував у високе зморшкувате чоло.— І зроби, стрию, ще ось що — перевіз через Дніпро.
— Перевіз через Дніпро?
— Так. Вибери зручне місце, і хай твої родовичі з човнами чатують на обох берегах вдень і вночі. На тому боці живе багато полянських родів — знадобиться. Та й для сіверян теж...
— Гаразд, князю, зроблю, як велиш,— уперше Межамир назвав Кия князем, і в його словах забриніла гордість за синовця.— Розумію — перевіз потрібен... Щоб уся земля полянська була під однією рукою сукупно!.. За це не турбуйся! Іди спокійно до своїх родовичів!
— Та допоможи, стрию, припасами для походу. Якщо прийдуть древляни і сіверяни, відразу рушимо на ворога!
— Зроблю, синовцю! Будь певен!.. Все зроблю — аби лиш гуннів погромити!
Брати тепло попрощалися зі стриєм і швидко почимчикували на гору, а старійшина ще довго стояв біля колодязя, дивився їм услід, і на його суворому, засмученому обличчі цвів ледь помітний лагідний усміх.
ПОРЯТУНОК
Кілька гін Малк біг не зупиняючись, підстьобуваний страхом, що руси передумають і наздоженуть його. Перед очима спливали Лют і Мислята — зі стрілами в спинах і виразами болю й смертельного жаху на обличчях. Бідні хлопці! Тепер їм нічого не треба — один лежить, скоцюрбившись, в осоці, на вогкому березі, а другий — годує раків у Дніпрі. А міг би ж так і він! Та боги, дякувати їм, порятували його, і небезпека, по всьому видно, обійшла стороною.
Важко дихаючи, він притишив біг, а згодом і зовсім перейшов на повільну ходу.
Поволі думки повернули в інший бік. Що далі? Куди йти? До Чорного Вепра? Спочатку він мав такий намір. А тепер засумнівався. Що йому сказати? Що товариші загинули, а Цвітанка в руках Києвого брата? Гм... Князеві це, мабуть, не дуже сподобається... Добре, якщо тільки поб'є. А якщо накаже повісити на гілляку? Він гарячий і скорий на розправу...
Чим більше думав, тим більший брав сумнів. Врешті вирішив не показуватися Чорному Вепрові, а йти
